Куди йдемо?

Життя – це шлях. А життя нації – це величезна дорога. Її важко не помітити. Вона на стільки велика, що охоплює кожну, навіть найменшу, частинку дій та думок кожного з нас. І всі ми також йдемо такою дорогою. Йдемо вже дуже і дуже багато років. Інколи ми звертали в "не туди", інколи нас вели силоміць, інколи ми самі сліпо та покірно йшли за тим, хто нас вів. Останніх 24 роки ми йдемо самі. Вільні і сповнені мрій та сподівань. Напрямок, настрій, швидкість руху, все залежить лише від нас самих. І от виникає проблема, всі розуміють, що ми кудись йдемо, але ніхто не знає куди точно. Ніхто, не те що не знає напрямку руху, а й навіть не розуміє нащо ми це робимо.

Поодинокі месії та пророки, час від часу, намагаються спрямувати нас в правильному напрямку і передбачити подальший "рельєф" дороги бодай до найближчого перехрестя. Та зазвичай, у вістрі "національної колони" прямують блазні, пройдисвіти, бандити та лицеміри, вони ж, на жаль, і керують її напрямком, ведучи людей від однієї примарної цілі до іншої. Через це нація та держава весь цей час існували в різних, паралельних реальностях, коли "колона" жила власним життям, а "лідери" власним. В результаті вийшло так, що з однієї сторони, кожен з нас хоче жити краще, хоче кращого майбутнього для себе та своїх дітей, а з іншої, що жодна людина з сорокап’ятимільйонного населення й досі не здатна дати чіткої відповіді на просте запитання: «Куди ми йдемо?». А як можна йти, і не знати куди йдеш?
Відповідь на це питання потрібно починати шукати у власному ставленні до себе, свого народу та своєї країни. Зазвичай, говорячи про напрямок в якому має рухатися чи рухається наша держава, ми використовуємо лише два можливих варіанти, на захід, або на схід – в Європу, або до Росії. І насправді їх і є лише 2, а будь-які розмови про "третій шлях", це всього лише дешевий популізм та мрії окремих маргіналів і відвертих фантазерів. Так добре оспіваний ліваками "третій шлях" - ніщо інше, як шлях до самоізоляції та самообмеження, бо в сучасному світі, без тісних зв’язків з оточуючими вас державами, просто нереально розвиватися та прогресувати. Тож, або перший шлях, або другий, або доля якихось там Північної Кореї чи "ІДІЛ". Та розуміючи це, ми помиляємося в іншому. Ми неправильно розставляємо пріоритети та розглядаємо ситуацію не в тій системі координат. В "схемі" нашого обивателя точками відліку є, або Європа, або Росія. І в цьому ключова його помилка. Бо точкою відліку має бути Україна, а все інше лише осями X та Y.
Як ми зможемо збудувати успішну та сильну державу, коли самі не сприймаємо себе всерйоз? Ми все намагаємося приліпити свою частинку до чийогось вже складеного пазлу, а маємо вибудовувати пазл навколо себе. Осягнувши оточуючий нас світ, зрозумівши та прийнявши його, ми зможемо знайти в ньому своє місце та свою роль. А вже потім почати вибудовувати навколо себе свою власну реальність.
Проблема українського державотворення полягає в тому, що в нас майже немає державного фундаменту. Національний є, а державного, на жаль, немає. І в той час, як абсолютна більшість європейських країн зайнята постійним "косметичним" ремонтом власної оселі, ми зіткнулися з проблемою побудови власного будинку з нуля, починаючи з закладання фундаменту і закінчуючи поклейкою шпалер. Надзвичайно об’ємна та важка робота, чи не так? Та ми маємо розуміти, ніхто цю роботу, крім нас, не зробить. Нікому це не потрібно і не цікаво. І така безальтернативність, не лише має допомогти нам змиритися з власною долею, але й повинна надихати нас.
Що ж робити? - Скажете ви. Як впоратися з такою об’ємною та довготривалою роботою не маючи ні досвіду, ні належних знань? Все просто. Побудову "власного будинку" потрібно починати з розуміння, що кожен його камінь, кожна дощечка мають бути не просто гарними, а найкращими. Лише вищого ґатунку. Лише ексклюзив. Ніяких напівтонів, ніякої халтури, ніякого свідомого чи несвідомого саботування, ніякого сліпого копіювання та пошуку простих відповідей. Кожен сантиметр майбутнього дому має бути виплеканим в любові та повазі, в традиції та натхненні. І оформленим в національних мотивах та надсучасними технологіями. Ми з вами будуємо будівлю на віки, в ній житимуть наші діти та правнуки. Робіть все так, неначе ви робите це особисто для себе, з любов’ю, відповідально, вкладаючи в роботу душу, і все своє натхнення. І тоді ви точно знатимете що робити і як. І тоді, нарешті, ви точно зможете дати відповідь на запитання «Куди ми йдемо?»...

 

© Юрій КРИВЕНКО