Брак нашої пропаганди

Вивчаючи причини невдач України в інформаційній війні слід звернути увагу на таку важливу особливість, як хронічний параліч органів інформаційної безпеки, що веде за собою відсутність будь-якого опору ворожій пропаганді. В багатьох українців викликає здивування великий вплив московської пропаганди на Донбасі. Виходить передумови для початку війни готувались заздалегідь, але мудрий "хахол" продовжував їсти вареники з кумом, не звертаючи увагу на зовнішні загрози державі...

За 1 рік війни ми досі не створили власної пропаганди. Але, яка може бути власна пропаганда у країни, що за 20 років незалежності неспроможна визнати совєцьку окупацію? Ще з самого малечку більшість з нас переживало когнітивний дисонанс. В дитячому садочку нам розповідали про злих дядьків, що влаштували Голодомор, і в той же час любили згадувати про дружні "братські народи", котрим так гарно жилось в СССР з ковбасою по 5 рублів. Потім деякі вчителі говорили про московську Вітчизняну війну 1812 р. із Наполеоном та задавали вчити на пам’ять вірші Шевченка, якого репресувала так звана "вітчизна". На деяких телевізійних каналах нам розповідали про злих бандерівців, але ми так любили слухати розповіді дідуся про звитяжну боротьбу УПА.
Жителі міста Харкова полюбляють казати, що їхнє місто було першою столицею України. Однак, коли Харків встиг стати столицею УНР, чи фейкові утворення комуністів на кшталт сучасних "ДНР/ЛНР" вже стали Україною? Нам кажуть, що Україна одна із співзасновників ООН, тільки чомусь на політичних картах за 1946 р. неможливо знайти українську державу. Друкуючи подібні тези в шкільних підручниках Міністерство Освіти фактично визнає радянську владу в Україні.

Ми досі визнаємо УСРР, котра втопила в крові українську державність під час визвольних змагань 1917-1921 рр. Держава продовжує визнавати ідейних чекістів, харкаючи в бік могил вояків УНР, котрі власним життям намагались зберегти перші паростки української державності. Тому не дивно, що Україна фактично визнала донбаських сепаратистів, бо ми досі не навчились називати речі своїми іменами. Засудження Голодомору при фактичному визнані совєцької влади прихід якої в майбутньому призвів до страшного голоду виглядає доволі дивним феноменом.
В свій час країни Балтики визнали період 1921-1991 рр - совєцькою окупацією. Українці вирішили обрати колишнього комуніста Кравчука на посаду президента і надалі продовжували обирати совєцьке минуле. Показовим є факт відмови нашого президента-втікача відвідати музей совєцької окупації під час візиту до Латвії. Навіть, після Майдану єдине на що спромоглись наші політики – це проголосувати декілька законів про декомунізацію. Ми продовжуємо програвати у війні за розуми мас, тому що виявились неспроможні за 24 років незалежності визнати існування власної держави, хоча б шляхом визнання її окупації більшовиками.
Українці залишаються постколоніальним суспільством, що не знає власної історії, а іноді просто не визнає існування української державності. Після проголошення незалежності ми отримали тисячі шовіністів, котрі всі роки незалежності плювали в бік українського стягу, мріючи про прихід московських військ путінської еРеФії. Латвія та Естонія свого часу позбавили всіх некорінних жителів громадянства і запровадила екзамени на отримання паспорту. Однак, Україна пішла далі і дозволила швартуватись московському флоту в Севастополі, а потім Крим отримав автономію, що в майбутньому призвело до втрати півострова. Українська державність, яка здобувається на уламках Совєцької Союзу, має нарешті постати з попелу. Настав час наповнити її ідеологічно українським змістом. Настав час визнати окупацію і покласти їй край!

 

© Ярослав БОЖКО