Націоналізм і псевдонаціоналізм

Досі в Україні слово "націоналіст" позначає два типи людей – власне націоналістів, які будують свою політичну дію на відповідній ідеології, та українофілів-культурників, "націоналізм" яких обмежується симпатією до зовнішніх проявів народницької форми української культури. Розглянемо для початку перший тип — власне націоналізм...

Націоналізм як політична ідеологія означає вищу цінність нації як вічної кровно-духовної спільноти. Сьогодні український націоналізм постає у формі соціального націоналізму та ставить собі за мету соціальну та національну революцію в Україні, докорінну зміну політичного, економічного, етичного ладу. Соціал-націоналізм вимагає демонтажу ліберального режиму антинаціональної окупації, ліквідації олігархічного капіталізму, знищення етичної системи антинародного егоїзму та декадансу. Натомість соціал-націоналізм збудує націократичний політичний режим, соціально-справедливу та підпорядковану волі нації економіку, а також запровадить нову революційну націоналістичну етику.
Чому соціал-націоналізм говорить про революцію? Бо характер змін, який ним пропонується, є саме революційним. Бо тільки революція здатна сьогодні відвернути Україну від прірви та перетворити її на першу націоналістичну державу сучасності, що забезпечить українській нації безупинний розвиток та покаже іншим націям шлях до справжньої суверенності та процвітання. Чому сучасний націоналізм сьогодні постає саме як соціал-націоналізм? Треба особливо підкреслити, що націоналізм і соціал-націоналізм – це одне й те ж явище. Різниця лише в тому, що соціал-націоналізм особливо акцентує на комплексності та всеохопності своєї програми, на своїй гострій історичній актуальності та стверджує, вслід за ідеологами українського націоналізму ХХ ст., що національна революція неможлива без соціальної, бо соціальне – це і є простір реального життя нації, а яка може бути якісна зміна в житті нації, якщо вона не торкнеться соціальної реальності? Більше того, соціал-націоналізм підкреслює свою відмінність від культурницьких псевдонаціоналістів, в яких відсутня жодна політична програма, як і взагалі чітка ідеологічна позиція.
Націоналіст цілком може не знати на пам’ять колядки чи не відрізняти різновиди вишиванок, але забов’язаний просинатися з думкою, що він – залізний політичний солдат Нації і кожен день засинати, запитавши себе, що він сьогодні зробив для перемоги націоналізму і для поразки ворогів Нації. Націоналіст може не знати нюанси народницької культури, бо міг виростати в урбанізованому просторі культури імперської, але його свідома українська націоналістична позиція спонукає його не лише бути українцем та спілкуватися українською мовою, зневажати та знищувати усі прояви космополітичної псевдокультури, але і вести щоденну політичну боротьбу за тріумф вічної і святої Ідеї Нації, за соціальну та національну справедливість, за свободу і щастя свого народу.
Націоналіст розмовляє українською мовою і постійно вдосконалює її знання, не дивлячись на те, що міг народитися у сім’ї звичайних русифікованих українців і до часу свого прийняття націоналізму міг сам бути російськомовним. Але ця свідома україномовність не означає, що націоналіст готовий розглядати своїм ідейним побратимом будь-якого україномовного, навіть якщо це популяризатор дегенеративного антинародного мистецтва або педераст. І так само націоналіст не буде відштовхувати від себе і від справи українця, який ще не опанував рідну мову, хоча і щиро прагне це зробити якнайшвидше та готовий діяти на благо нації вже сьогодні.
Якщо говорити про історичний вимір, то націоналіст надихається геополітичними інтервенціями Святослава, розкатами грому Коліївщини, героїкою УПА та іншими славними історичними періодами. Але націоналіст розуміє – не можна жити на спадок предків, треба додати до нього власний доробок для наступних поколінь. Тому він вивчає історію, щоб творити її. Націоналіст знає і поважає українських націоналістів минулого, також він поважає достойні історичні постаті діячів правого руху з інших країн.
Націоналіст – завжди сучасний, хоча і спирається на традицію своїх попередників. Він творить новий тип людини і адекватну історичну моменту культуру, не перетворюючи живий і пульсуючий організм нації на етнографічний музей. Культура для націоналіста завжди політично забарвлена, бо аполітична культура може бути хіба в марсіан. Сучасна українська культура – активна, войовнича, переможна, амбіційна та молода. Ніяких похоронних настроїв, ніяких копирсань у минулих поразках! Вуличні марші замість "науково-практичних конференцій про історичну роль", спортзали замість гуртків вишивання хрестиком, героїчний реалізм замість виродженого "постмодернізму", ідеалізм замість дешевого цинізму, буйство весняної енергії молодої нації замість нудних розмов про те, що "немає в нас в Україні справжніх українців"...

 

© Друг АРІЙ