Маси вимагають видовищ

Маси завжди очікували видовищ, адже маса або бачить те, що її вражає (усіх одразу), або розходиться аби шукати чогось цікавішого. Тому часто дії перед очима маси несуть подвійний характер (насправді, симулятивний) - дія політика спрямована не напряму, а на вплив на масу, на створення видовища.

Наприклад, показові занесення до виборчих списків комбатів та просто шанованих людей, що мало відносяться до безпосередньої політики - їх заносять туди не тому, що хочуть зробити їх депутатами, бо без їх діяльності в парламенті ніяк, а тому, що власне це має вплив на масу - вона ладна голосувати за останніх покидьків, якщо їх зовні прикриють приємними людьми.
Констатуємо ще один важливий факт: маси в політиці не розбираються. Особливо під час виборів. Людині достатньо важко провести невелику лінію між основними рисами партій, проблемами сучасної української політики і врешті-решт зрозуміти, що УСІ біди сучасного українського парламентаризму породжені не некомпетентністю політиків, а перш за все некомпетентністю виборців. Маси несвідомо ведуться на бігборди, де Ляшко обіцяє повернути Крим (як?), на показушні заклики "КПУ"-шників не підвищувати тарифи населенню (за підвищення яких "КПУ" з радістю голосували, щойно їм надходив транш-відкат з правлячої колись "Партії Регіонів"), ведеться на мордобій у ВРУ, щиро вірячи, що депутати, які ходять в одну і ту саму столовку, курилку, щодня одне одного бачать, паркуються поряд, ба навіть возять коханок на ті самі курорти, стануть бити одне одному морди аби бабі Любі з Жмеринки не підвищували тарифів? Голосування у ВРУ ніколи не буває несподіванкою - усе давно куплене, завчасно вирішене в кулуарах.
Однак, епоха вимагає політичного шоу, оскільки можуть не проголосувати. Видовищність політики - її риса, яка замінила у нас її ідеологічну складову, ідейну зумовленість, обгрунтування чому саме ця партія пройшла тощо. Проходять далеко не ті рухи, які вірять у правильні ідеали - проходять ті, хто дає правильну картинку і чиє зникнення з телевізора буде ну вже точно недоречним. Тиха партія, що штампує законопроекти, нікому не влаштовуючи взбучки, не розказуючи про сосунків і не вимахуючи сирими проектами, претензійно названими рятівними для країни реформами ніколи не зможе перевершити популістичних демагогів. Це не просто політична мода, це - політична необхідність.
Сучасна філософія політики визнає легітимацію політика лише масами. Тобто аби хтось був наділений правом керувати, він має бути визнаний натовпом. Раніше справи були зовсім інші, і наділяли владними повноваженнями еліту - верству населення, що мала більш ніж специфічні риси, особливі морально-психологічні якості. Це виглядало на свої часи як дійсний Божий дар, лідер був не з натовпу - він був ніби посланий з неба аби вести натовп за собою. Однак, трансцедентність верхівки швидко змінили егалітаристські ідеали. Тепер голос тисячі дурнів належить зовсім не найкращому, а, як правило, найхитрішому.
Традиціоналізм та інші елітаристські концепції нерідко заперечують демократичні свободи саме з тих причин, що сам факт легітимації лідера масами є ганебним і не означає нічого насправді позитивного. Керувати мають кращі, але що ж поробиш із нашою страшною епохою, якщо навіть ці ідеї розуміє мізерна меншість.

 

© Ярослав БОЖКО