Спочатку перемога націоналістичної революції, а потім розбудова традиційної України

Доброго дня, шановні читачі! Сьогодні вашій увазі ми пропонуємо цікаве інтерв'ю, зроблене нашим головним редактором Денисом Ковальовим із активістом націоналістичного руху Ігорем Загребельним, який одночасно є філософом та ідеологом новітнього українського традиціоналізму.

 

Д.К. - Як один з ідеологів "Правого Сектору", можете пояснити, в чому криза сучасного українського націоналізму?

І.З. - Передусім скажу, що я явно не є ідеологом "Правого Сектору". Бути ідеологом певної структури – організації, партії, руху – означає генерувати ідеї, які беруться цією структурою на озброєння, стають основою її програми, етичним кодексом для її членів, тощо. На превеликий жаль, "Правий Сектор" ще досі не став рухом із чітко визначеною ідеологічною платформою, хоч деякі позитивні зрушення в цьому напрямку зараз відбуваються. Я намагаюся не ідентифікувати себе із "Правим Сектором", хоч і багато зробив для цієї структури. Мені ближча позиція Дмитра Донцова, який ніколи не був членом ОУН. Що ж стосується кризи українського націоналізму, то ця проблема має багато рівнів та вимірів. Від якості членства до історичної помилки, зробленої наприкінці лютого – на початку березня 2014 р., коли "Правий Сектор" не пішов до кінця і не взяв владу у свої руки. Із цієї помилки народилася ціла хибна стратегія, котра на нинішній момент є повністю дискредитованою. Якщо не взяли владу, то потрібно було принаймні розробити механізми тиску на неї. Скажімо, убили Сашка Музичка – потрібно було принаймні взяти штурмом ВРУ, відправити за ґрати Євдокімова та Авакова, а далі діяти в залежності від ситуації. Проблем в українському націоналістичному русі багато. Але найважливіша з них — відхід від революційних принципів. Можливо, на революційні позиції повернеться "Правий Сектор". Можливо, якщо опортуністи виграють бій за "Правий Сектор", створиться якась нова революційна сила. Якщо ж цього не станеться, ми втратимо унікальний шанс, який подарував нам Господь!

Д.К. - Режим Януковича впав під тиском революційної хвилі народних мас зарядженних конкретною ідеєю, чи можливе повторення цього з нинішнім режимом?
І.З. - Я не сказав би, що суспільство було заряджене якою конкретною ідеєю. Йшлося швидше про ненависть до існуючої ситуації. Та й у випадку Майдану не варто говорити про якісь широкі народні маси. Який відсоток українців взяв участь у акціях протесту? Думаю, два, три відсотка і не більше. Якщо ж говорити про активну участь, залученість до силового спротиву, то це всього лиш декілька тисяч чоловік. Януковича обрали мільйони, а скинули тисячі. Це природно. Дасть Бог – так само буде і в випадку Порошенка.

Д.К. - На сьогодні, у часи тривалої війни з РФ, українці не сприймають націоналізм, як скажімо в січні-лютому 2014 р., в чому причина цього?
І.З. - Протягом останніх 2-х років серед українського суспільства можна було спостерігати доволі суперечливі тенденції у сфері свідомості, політичних поглядів і вподобань. Не було якогось чіткого вектора трансформації так званої суспільної свідомості. Тому мені важко відповісти на питання. Відбулася низка як позитивних, так і негативних змін.

Д.К. - Як безпосередній учасник Майдану та війни на Донбасі, чи бачите Ви у найближчій перспективі прихід до влади в Україні хунти чи військової диктатури?

І.З. - Я не вважаю себе учасником війни. Максимум – трішки побув на Сході на екскурсії. Тому я можу відповісти на це питання просто як людина, яка розуміє, що Україна потребує революції і встановлення націоналістичного режиму. Встановлення хунти у властивому сенсі цього слова у нас неможливе, бо немає відповідного революційного суб'єкта. Для того, аби була хунта, потрібно, щоб існувала відповідна соціальна страта – професійні військові із високим рівнем патріотизму, із почуттям кастовості, із власними традиціями. Усього цього немає, воно лиш почало формуватися. Ми не маємо ні свого генерала Франко, ні своїх "чорних полковників". Навіть не маємо свого Шарля де Ґоля попри всю неоднозначність останнього. Натомість ми маємо муженків, полтораків, галетеїв... За таких умов неможливе ні диктаторство якоїсь однієї харизматичної особи з числа професійних військових, ні класична хунта à la "чорні полковники". Потенційним революційним суб'єктом в Україні є фронтовики. Особливо – із числа добровольців. Але це ситуація якісно відмінна від ситуацій, в яких до влади приходили хунти військових. Звісно, є велика надія, що, коли прийде "час Ч", абсолютна більшість армійців зберігатиме нейтралітет, а частина ще й підтримає революціонерів. Так само є надія на адекватність окремих представників спецслужб. У революції мають бути зацікавленими усі чесні українські силовики. Але, знову ж таки, класичний військовий переворот в Україні неможливий. Адже ініціатива революції походить не з середовища кадрових офіцерів, а з боку контрсистемного пасіонарного елементу – націоналістів.

Д.К. - Наша державницька криза сучасності через ігнорування патріотичної молоді, яка прагне змін, а чи можливо тоді збудувати в такому разі традиційну українську державу у вигляді Гетьманату?

І.З. - Я монархіст у тому сенсі, що вважаю монархію органічною, природною, священною врешті-решт моделлю влади. Проте я не вважаю, що всі свої зусилля потрібно спрямовувати на те, щоб відродити монархію тут і зараз. За певних умов встановлення монархії може бути просто неможливим. Крім того, краще адекватна республіка, ніж бутафорна, карикатурна монархія. Яскравий тому приклад – карикатурна монархія у Великій Британії. Щодо ідеї гетьманської влади, то я не є її прихильником. З поняттям гетьманства пов'язані не найкращі спроби українського державотворення. Крім того, в сучасній Україні це поняття обросло цілою купою шароварницьких смислів. Достатньо згадати клоунаду із проголошенням "гетьманом" Віктора Ющенка. Натомість ідею встановлення в Україні повноцінної королівської влади я не відкидаю. Але це – далека перспектива. Найреалістичніша, на мою думку, схема встановлення монархічної влади є наступна. Спочатку – перемога революції і встановлення націоналістичного режиму на республіканській основі. Здобувши певні ресурси, зацікавлені у монархії націоналісти можуть розпочати широкомасштабну пропаганду у відповідному руслі. Потім, років через п'ять-десять дійсно можна буде проголосити Україну монархією. Лиш це буде монархія без монарха — із регентом на чолі. Це апробована у світовій історії практика. Яскраві приклади – Мадярщина міжвоєнного часу або франкістська Іспанія. Лиш тоді можна буде думати про запрошення в Україну представників того чи іншого дому. Головне, щоб на той момент існувала структурована політична еліта — її верхівка, щось на кшталт вузького ордену, потім ширша каста. Адже короля зазвичай робить свита.

Д.К. - Дякуємо Вам за виділений для нашого інтерв'ю час і бажаємо всього найкращого у творчій та революційній діяльності! Віримо у перемогу української зброї, адже правда з нами! Слава Naції!

І.З. - Cмерть ворогам!

 

© Денис КОВАЛЬОВ та Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ