Козацький край, а не Terra Incognita

Якось так сталося, що світ найбільше в історії говорив про Україну не коли житомирянин Сергій Корольов виводив першого космонавта Юрія Гагаріна на орбіту, і не коли наш Максим Березовський обганяв свого однокурсника Вольфґанґа Моцарта у майстерності гри на фортепіано, не коли наш Майкл Стренк піднімав з своїми бійцями прапор США на Іводзімі, а коли ми давали комусь ляща - перш за все у часи Козаччини, коли оповідями про чубастих дядьок лякали пів-Європи (деякі герби східноєвропейських міст досі зображують відрубані голови ворогів-козаків).

Тодішню Україну так і називали - "Terra Cozakorum" - земля козаків. Ніхто особливо не думав про те, що на цих землях живуть ще тисячі простих землеробів-українців, яких насправді завжди було незрівнянно більше ніж козацької верстви. Справа не в неосвіченості тодішніх картографів - справа в тому, що ці часи яскраво показували, що обличчям країни виступає не аморфна маса, не "усі", а особлива верства, верства керуюча і воююча.
Існують епохи, які змушують усіх рахуватися з "усіма". Доба усіх може бути названа як доба "Terra Incognita" - невідомої землі, бо безелітна нація - нація без обличчя, а точніше, нація на яку накинули чужу маску (московську та польську маски наш народ носив досить-таки довго). Однак справа основна у тому, що нікому ця шана до простолюду і безелітність не приносить жодного покращення - розбещена маса швидко прозріває і вже за пару літ безвладдя починає стогнати: "Нам лідера! Хоч поганенького аби...", - тут і приходять вороги нації, ті, хто ніколи не взяв би її доки в неї є тверезий провід, доки є еліта.

Особливою якістю еліти є здатність поставити свої інтереси понад інтереси інших - претендувати на керівні посади і бути готовим брати на себе відповідальність там, де прості люди від відповідальності відмовляються заради спокою. Сучасні адепти гуманізму, людинолюбства, інших видів гуманітарних збочень всіляко намагаються накинути нам думку, що панувати - соромно, що це архаїчно, це зупиняє прогрес, і взагалі руйнує утопію громадянського суспільства, яке насправді так само складається з маленьких ватажків, які тягнуть за собою усю громаду.
Панування і боротьба - ось робота чільної верстви, найкращих людей, чиї обличчя є обличчями цілого народу. Панування починається з усвідомлення власної волі до влади. Нам пощастило, в нас нація без керівників з купою вакантних місць. Все лише починається...

 

© Ярослав БОЖКО