Проблема псевдоінтелектуалізму

Усім з дитинства вбивають в голову, що силове протистояння – це варварський підхід, який абсолютно не личить національній інтелігенції. Дітям вбивають в голову, що їм не потрібно ходити на секції бойових мистецтв, не дай бог їх там ще наб’ють. У розумінні багатьох, справжні інтелігенти є людьми у гарно випрасуваних сорочках і білих рукавичках, які вирішують будь-які конфлікти лише розумом...

Наша сила у незастосуванні сили, наша зброя – ліхтарики – нікому нічого не нагадує? І це національна еліта, яка кудись раптово зникла, як тільки стало гаряче і стали в нагоді ті, кого вони ще донедавна заклинали вузьколобими націоналістами. Згадуючи Олену Телігу, таких людей можна порівняти з соняшниками, котрі хилять свої голови туди, куди світить сонце загальної думки, і відстоюють не свої принципи, а принципи політичної сили, яка виграє. І як тільки стає тихо, ця безхребетна інтелігенція знову виринає і отримує всі лаври, тоді як справжні герої змушені залишатись у тіні суспільної погорди. Це при тому, що фронтовиків саджають у в’язниці, а дівчата, які кілька років тому лікували поранених на Майдані, зараз ще змушені носити передачі на СІЗО.
Багато хто з нинішнього суспільства є сучасним прототипом Драгоманова і Винниченка, вони патріотично засуджують силу, коли її застосування є життєво необхідною, моляться на ідеологію євросовка та його очільників. Вони кричать «Слава Україні! - Героям слава!», проте не усвідомлюють, що цим вітанням віддають честь найвеличнішим борцям, для яких націоналістична ідеологія, організовані військові, зокрема, партизанські формування і славнозвісні "атентати" були зброєю, якою вони вибороли українську незалежність.
"Глибокі" висновки про пацифізм як ознаку інтелігентності викликають лише знизування плечами. Український націоналізм постав на основі особистостей, яких ми безперечно можемо назвати інтелігенцією, та аж ніяк не в сучасному її розумінні. Микола Міхновський, автор першого націоналістичного маніфесту "Самостійна Україна" був офіцером та інтелігентом, який в обличчя лівакам та імперським блюдолизам говорив усе, що про них думає, не боячись царських сатрапів. Українська інтелігенція у польській Галичині теж складала основу української інтелектуальної еліти, проте всі її представники одразу ж забували про випрасувані сорочки і красиві піджаки та зі зброєю в руках билися з загонами польської поліції. Їхня інтелігентність не заважала їм відстоювати свої ідеї силою.
Сьогоднішнє покоління націоналістів продовжує старі традиції і так само здатне відстояти свою правду силою. Наявність вищої освіти і знання кількох іноземних мов не заважало українським патріотам кидати "коктейлі Молотова" на Грушевського і битись з Беркутом бейсбольними кийками та арматурою. Саме найкращі представники української нації захищають нашу країну на сході і в тилу в той час, коли кабінетні теоретики роздумують над тим, як такі дії будуть розцінені Заходом. Інтелігентність – це не універсальний пацифізм, а й вміння захистити себе та відстоювати свої ідеї силою. Хороші манери, дві вищі освіти і гарна дикція не врятують вас від псів режиму, котрі отримали наказ проламати вам череп. Ніколи не можна забувати про другу сторону інтелектуалізму, яка проявляється у вмінні дати відсіч виродкам, котрі розуміють лише мову фізичної сили.

 

© Владислав КОВАЛЬЧУК