Україна наша "совєцька"?

Українство буває різним. Буває воно вдаване. Буває комбативне. Буває етнографічне. Буває селянським. Кажуть, що воно іноді буває ліберальним, але це підла брехня. У нашому середовищі досі ведуться дискусії, з приводу того, що не можна називати лібералів людьми. Якщо підтвердиться ця гіпотеза, і ліберали все таки не люди, то вони не можуть бути і українцями.

Буває ще й "червоне українство". Його прапор, який увібрав щось від кривавості вечірнього неба було піднято ще у двадцятих роках минулого століття. Тоді модно було піднімати прапори, але знамена кольору теплої чорної землі, або синіх небес і золотих нив, а також багато інших, на жаль, не встигли помайоріти достатньо, шоб на них хтось почав зважати, як на щось серйозне. Історія змела їх, хоча це були прекрасні прапори, прекрасні люди, прекрасні ідеї.
Як ми маємо ставитись до тих, хто повів своїх співвітчизників у комуністичне майбутнє? Це питання досі лишається без відповіді. Тоді всі були трохи лівими. Кожен був трохи соціалістом. Кожен хоч раз розгортав Маркса. Селяни хотіли землі. Робітники хотіли фабрики. На бік червоних переходили тисячами УНРівці. Переходили, бо виявилося, що демократичний Київ не здатен так міцно тримати у руках прапор соціальної справедливості . Переходили, бо Грушевські не здатні бути вождями, а Винниченки - поводирями. Чи чого їм там ще не вистачало? Державу, яку побудували всі ці мрійники та герої, вбивці та кати різного національного походження, але все ж відносно лівих поглядів, розвалили їх правнуки в дев’яностих. Але це ще не привід за кожної згадки про неї починати відхрещуватися від радянської державності. Говорити про алібі. Виправдання. Свідків. Людина має поводити себе так, ніби вона на допиті, тільки в тій ситуації, коли вона на допиті. І то, навіть тоді це не завжди доречно.
Хвильовий на початку всього найцікавішого сказав, що треба тягнутися від Росії. Від Москви в той період тягло болотом. І досі тягне. Сини малоросів і одночасно батьки українців тоді створили СССР. Створили своєю працею. Теплим хлібом. Влили в його жили залізо, чавун, мідь. Вгодували чорним, як їх руки вугіллям. Створили своїм життям. Своєю смертю. Ми правили цією державою. Ми за неї билися. За це вона знищила нас.
Російський народ і нинішня Росія має не так багато прав на той період. Авторське право - штука дійсно потворна. Господь не визнає це поняття. Але в даному контексті авторське право на УССР і частково, на всю велику совєцьку імперію маємо ми. І лише нам вирішувати, як з нею розпоряджатися. Ми можемо переписувати історію так, як нам потрібно хоча б тому, що Історія не має ніяких прав на себе. А ми маємо. Але нам і переписувати нічого не треба. Ми створили міцну державу, а вона захотіла вбити нас. Творіння завжди має ненависть до свого творця.
Першого травня святкували Великдень, сипали цвітом яблука й вишні. Червоним було хіба що вино, кров Христова. Можна згадати Семенка, Хвильового, Сосюру, Тичину, Підмогильного, Любченка, Острозького, Вишню, Бажана, Поліщука, Вороного, Куліша, Плужника, Зерова, Епіка, Курбаса, Довженка і тисячі інших прекрасних у шалі своєї революційної молодості неофітів, що завели свій дикий народ у залізобетонну Синайську пустелю, завели, але вмерли зарано, щоб вивести їх до меж землі обітованої, або запізно, щоб змінити маршрут. Вони палили "Кобзаря", вели партизанські загони, кохали і билися, творили і дискутували. Вони нарешті зурбанізували українську націю. Нарешті дали їй назву. Нарешті навчили її, неграмотну, читати й писати. На Великодені свята варто таки згадувати їх. І намагатися їх вивчити і запам’ятати, як вивчаємо основи бою в умовах міста, як вивчаємо запах луки на початку дня, як вивчаємо павутину вулиць великого міста, пустки його заводів і пустирів, як вивчаємо губи коханої, ніжні й виразні і розбиті обличчя ворогів у їхній невимовній образі й ненависті.
Нехай згадка про них ятрить серце тим, у кого воно навчене ятритися, але ж всім нам вона має стати уроком. Ніхто не хоче застрелитися на вершині успіху власного, червоного од крові розстріляних і скалічених, творіння. Хвильовий теж мабуть не хотів. Але совість - це штука надто властива для талановитих ідеалістів.

 

© Українська ЗЕНТРОПА