Слава загиблим героям!

Навколишня дійсність має дратувати адекватних до сприйняття реального постмодерного життя патріотів та націоналістів. У цю сіру буденність потрапляє майже усе навколо: бридкі хрущовки, жахливі дороги, люди-паразити суспільства, абсолютно "ублюдочна" ментальність. А чи не найбільше - наші "традиції", особливо весілля і похорон. Хоча вони жодного разу не є нашими, а стали такими у часи совєцької окупації, коли з нашої гордої нації зробили худобу. Але більшість людиномаси ці "традиції" продовжує так би мовити "хавати", тому претензії по суті...

Ось лише приклад! Білі люди завжди цінували життя, проживаючи його гідно. І коли приходив час вмирати, вони робили це достойно. І церемонія їх проводу в кращий світ мала бути відповідною. А як інакше? Якщо гості у твоєму домі тобі дорогі, ти теж прощатимешся кілька годин, ще й дасиш кілька кілограмів цукерок на дорогу.

Той же принцип у поховальних церемоніях білих людей в такій країні як США. Властиво, мова тут про поховання служивих (жолнерів, копів, пожежних), бо саме ці люди уособлюють силовий каркас суспільства, без якого воно завалиться за секунду. Достойних людей провести треба відповідно. Пафосно, круто і епічно! Подивіться як ховають американських солдатів. У них є цілий полк - "3rd U.S. Infantry Regiment (The Old Guard)" - для церемоній. Ідеальна преторіанська гвардія зі зразкових мужиків. Хтось скаже "пок-пок, у нас є президентський полк, кудкудах!". Але пєтухів тут ніхто не слухатиме, це раз! А два, між цими церемоніальними підрозділами є величезна різниця. Американці брали участь у кожній війні США з часів мексиканської. Наші - полірують плац і вчаться тримати ногу рівно. В американців абсолютно шикарні стройові та церемоніальні традиції, без понтів та надлишків. Холодний пафос та велич. У нас - ублюдочні шапки-вушанки, цілковито совєцька стройова, за якою аж смердить монголо-татарщина і яка виглядає, як повний армаґеддон. Дивишся на американців і відчуваєш шурхіт крил янголів над Арлінґтонським цвинтарем і погляди римських центуріонів з того світу. Дивишся на наших - уявляєш гранчак водяри на газеті зі смердючою кількою.
Поховальна церемонія, скажімо, загиблого офіцера поліції у США це ціла наука. Це подія, яку транслюють по національним каналам. Це до того серйозно, що призначається штаб організації поховання, з командиром, замом і розрахунками. Ми вже мовчимо, що кожна дія там має своє призначення, звіряється по хронометру, відпрацьована до ювелірної точності. В результаті, рядового офіцера проводжають не гірше за римського імператора, а для навколишніх на все життя запам'ятається образ людини, що пішла в ореолі слави та пошани. Навіть найбільші сльози будуть затінені величчю церемонії. Традиція згортання та передачі прапора це взагалі щось не з цього світу. Окремо можна сказати на західні цвинтарі. Гарні газони, чудові скульптури, доглянута територія. Приходь, відпочинь та побудь з вічністю сам-на-сам.
А що у нас? - Блядське, вибачте на слові, ґетто для трупів з гнилими продуктами, перекошеними могилами, бидло-парканами навколо кожного поховання (щоб граніт не вкрали, ага!) і циганами, які нишпорять, щось шукаючи. Як ховають наших солдатів це люта безвихідь та тлін. Ми навіть не будемо це описувати... Дивно, як там хоч постріли на прощання роблять. Останній акорд це могила, яку закопують лигарі бомжуватого вигляду. Це все під жалібні завивання бабульок, цілування мертвих ніг, "ой лишенько, ой горенько, ааааа". Та просто пиздець! Ще раз вибачте на слові!
Нація визначається не лише тим, як вона дбає про живих, але і як вшановує загиблих. У цієї нації великі проблеми зі світоглядом та цінностями. Усе вищенаписане - лише 1 симптом. На Заході ховають людей. У нас ховають тих, кого баби ще нарожають. Коли ти йдеш на службу, то зразу маєш сказати найближчим друзям "якщо на службі двину коні, то поховати мене мають так" - і швидко надіслав інструкцію як це роблять у США. Герої, які померли героїчною смертю, заслуговують на геройський похорон, щоб всі пам'ятали, за що було віддано життя!

 

© Альзо-Шпрах ГЛАДІУС