Протистояння інфантилів: некультурні націоналісти vs. культурмарксисти

Українські пасіонарії – унікальний феномен, непередбачуваний в своїй єдності та протиріччях, активності та бездіяльності, патерналізмі та нонконформізмі. Якщо від пасивних обивателів клопоту небагато – потрібно тільки вчасно підвозити гречку та адаптувати гасла, то різного роду активісти завжди є джерелом нескінченних проблем та суспільних перетворень. Саме пасіонарії роблять революції, починають та закінчують війни, будують та руйнують.

Говорячи про найактивнішу частину українського суспільства, не можна оминути національну схильність до перебільшень та дуалізмів: чого лише вартують протистояння "зради" і "перемоги", "порохоботів" та "всьопропальщиків". Завдячуючи такому максималізму і утворилась типова дихотомія українського суспільства: протистояння єврооптимістичних прогресивних лібералів (культурних марксистів та ліберастів на думку опонентів) та націоналістів – печерних шовіністів-ксенофобів, якщо бути вірним словнику лібералів. Що спільного поміж цими групами, звідки така взаємна нелюбов та що ж з усім цим робити? Спробує розплутати цю історію та пролити світло на темні плями непростих відносин українських "небайдужих".

Історично обидва табори зароджувались ще за часів імперської окупації України, проте в сучасному вигляді обидві моделі почали формуватися вже в совєцькі часи, майбутні єврооптимісти надихатимуться досвідом шістидесятників, націоналісти ж вивчатимуть досвід української повстанської еміграції та дідові спогади. Остаточно кристалізувались світогляди обох таборів після отримання незалежності, Помаранчевої революції та революційних подій 2013-2014 рр. На прикладі останніх, власно, остаточно зафіксували наявні розбіжності, ми і розглянемо обидві спільноти.

Ліберали, єврооптимісти та прогресисти – це хлопчики та дівчатка, дяді та тьоті яких можна впізнати на вулиці чи у Facebook за фразами "так нас в Європу не візьмуть" та "не за те Майдан стояв". І дійсно, вони стояли геть не "за те". Поки ми з вами кидали коктейлі в "мусорів" та витягали поранених, вони роздавали халявні значки та прапорці з символікою ЄС, розгортали найбільший в світі прапор України, організовували танці з ліхтариками та робили інші надзвичайно важливі речі. Це ті самі хлопчики та дівчатка, що на питання журналістів з РФ, казали, що вони стоять за те, щоб можна було їздити в Європу. І все ж поїхали, деякі назавжди... Виїхали, на жаль, найкращі: випускники престижних навчальних закладів, науковці, креативний клас. Натомість ті хто залишився продовжують розв’язувати "надважливі" проблеми, тепер в масштабах країни: церква все ще тримає міцні позиції в суспільстві, жахливо та криваво "утискаються" права ЛГБТ/ромів/безхатьок/тваринок, жінки не мають квот і досі не в повній мірі осягнули масштаби своєї жахливої мізогінії, в решті решт обмежуються права сепаратистів на свободу слова та самовираження. Ні, це не означає, що ці "активісти" вороги України, серед них є відомі волонтери та ініціатори дійсно корисних для держави ініціатив, та й під час Революції Гідності вони все ж зіграли позитивну роль, легімітизувавши події в очах світу. Проблема ж полягає в їх викривленому світобаченні, в якому ЄС – це абсолютний ідеал, а Владімір Путін та РФ – абсолютне зло. Саме через такі симулякри та логічні помилки і будується хибна модель майбутньої України.

Так ліберали не підтримують національну інформаційну політику, бо це робить Кремль  а це автоматично тоталітаризм та дикунство. Вони також проти блокування пропагандистських ЗМІ – бо це обмежує свободу слова. Не сприятливим є блокування сайтів з московською пропискою та соціальних мереж – це обмеження доступу до інформації та свободи самореалізації. В штики сприймають "нові європейці" та національно-патріотичне виховання  нащо привчати дітей до мілітаризму та ненависті. Жорстокості та війн в житті ж не буває, чи не так? А секс-освіта в школах та гей-паради – інша справа, це сучасно, актуально та дуже "по-європейськи". Не варто також будувати національний міф та займатись популяризацією історичної героїки – наша історія має бути трагічною, на нас буде очікувати вічне каяття за гріхи українських героїв. В тому, що сусідня європейська Польща критикує УПА, оголошує події на Волині "геноцидом" польського народу і сміливо прославляє Юзефа Пілсудського та героїв Армії Крайової, протиріччя ніхто не бачить – у поляків просто непрогресивний уряд, не сповідують вони "європейських цінностей". З якого часу такі цінності стали "європейськими"? Чи почнуть рухатись в напрямку Азії тектонічні плити під Україною та Польщею в разі не прийняття таких? Єврооптимістичні хлопчики та дівчатка такими питаннями не задаються, в них немає часу  готуються складати черговий "іспит на європейськість»" аби встигнути в останній грантовий вагон.

Протистоять цим "сонячним діткам" відчайдушні та брутальні "істинні націоналісти". Романтика протесту, естетика насильства та вічної боротьби... Для цих хлопців світ простий як шкіра екзотичного смугастого коника, а компроміси завжди вбивають. Для них не важливі причини та наслідки, успіхи та поразки, все це замінює романтика вічного спротиву "внутрішній окупації" та образ борця з системою. Нехай погляди українських мейнстрімних правих значно різняться: від банальної NS-субкультури та інтегрального націоналізму до відродження духу старої Європи в окремо взятій Троєщині, проте усереднений світоглядний портрет націоналіста скласти не важко: антиглобалізм, антикапіталізм, шовінізм, юдофобія та "соціалізм для білих". З субкультурними "правими" все просто та нецікаво: балаклави, свастони, "праве шмаття", татуювання, ножі, травмати/флобери, зіги та нігілізм – вічна класика, яка подарувала українському війську багато славетних воїнів та виховала приблизно однакову кількість як цілком адекватних патріотів, які подорослішавши скинули замалі підтяжки; так і відбитих відморозків, що закінчують життя на нарах за далеко не політичними статтями.

Натомість в більш ідеологічно-сформованих та автентичних течіях українського націоналізму читають більше книжок та намагаються розібратись в сутності процесів, окремі апологети навіть викладають в університетах та консультують політичні партії. Тим не менш на практиці в голові типового націоналіста поєднується несумісне: страждання по наслідках Французької Революції трьохсотрічної давнини і тяжіння до ідей європейських та українських ідеологів міжвоєнного періоду поєднується з симпатією до південноамериканських ліваків, сербських великодержавників та німецьких червоних терористів 1960-х. Водночас естетика "старого світу" легко змішується з елементами постмодерної субкультури. Так одна й та ж сама особа може розділяти концепти Дмитра Донцова та Миколи Сціборського, заочно поважати Юліуса Еволу та Рене Ґенона, захоплюватись загонами Нестора Махна та надихатись Фіделем Кастро із Че Геварою, підтримувати рух "alt-right" у США та антиглобалістів з німецького "чорного корпусу". Поважати "соціально справедливу" економіку в Швеції та незалежні економіки Куби, Венесуели й КНДР, що сміливо повстали проти сучасного капіталістичного світу. Доповнюють образ активність у соціальних мережах: світлини з нетолерантними бубочками, кельтськими хрестами, свастиками і повстанськими тризубами одночасно, що розбавлено статтями про капіталізм, який вигадали жиди-олігархи.

Так, на економічних поглядах наших націоналістичних друзів варто зупинитись окремо: якщо ліберали бачать економічні процеси через рожеві окуляри саморегуляції та інституціоналізму, то пересічні націоналісти напевно використовують шрифт Брайля. Бо як ще можна пояснити одночасну боротьбу з культурним марксизмом та ретранслювання економічних поглядів того ж самого Карла Маркса, Джона Локка та навіть Владіміра Леніна?! На слуху тези про пригнічення українського робітничого класу, заклики до прямого пролетарського спротиву олігархам, запровадження прогресивного оподаткування і податку на розкіш, підтримка подовження мораторію на продаж землі, протести проти підвищення вартості проїзду в громадському транспорті, агітація в підтримку націоналізації та інші "заводи – рабочім". Однак ліваками хлопці себе не визнають і на Карла Маркса ніхто на пряму не посилається  "зашквар" все ж таки. В якості взірця пропонуються вчення "економістів" Третього Райху, економіка дару, державний синдикалізм та економічний солідаризм та інші сорти соціалізму. Не дивно, що від такого "різноманіття" дехто йде у лібертаріанство, порвавши з націоналістичним минулим. Іншими словами українським класичним націоналістам вдається поєднувати найбільш маргінальні економічні теорії. І якщо 16-річним хлопцям ще можна пробачити їх максималізм та неосвіченість, то 30-річні інфантили вже викликають іронічну посмішку.

То що ж об’єднує цих закоренілих ворогів? Протест проти батьків? Антиросійська риторика? Прагнення свободи? Висока активність? Національність та колір шкіри? Визначним фактором все ж є спільне коріння та спадщина – обидві світоглядні моделі є суто постсовєцьким продуктом, реакцією та протидією на зовнішній чинник, колись таким чинником був СССР, тепер – РФ. Обидві думки є щирими та по-дитячому незрілими, де світобачення поділяється на чорне та біле. В обох ідеологіях випливає затертий до дірок "комплекс меншовартості": намагання вислужитись перед європейським господарем, збудувавши карго-культ ідеальної Європи та протилежне й таке схоже маскування своїх комплексів тотальним нігілізмом, оголосивши війну цілому світу. Українським пасіонаріям, як лібералам так і націоналістам, не вдається сховати шрами совєцької системи: в культурному аспекті підірваний інститут родини та церкви, моральні орієнтири втрачені, економічні традиції зруйновані – українці виросли з безкоштовної освітою та медициною, дотаційно дешевими комунальними та транспортними послугами... Хіба можна в таких лівацьких умовах самостійно відректися усіх звичок?

Доброю новиною є те, що всім нам властиво помилятись, і всі ми здатні та маємо стати кращими. Як Ісус Христос любить грішників, так Україна любить своїх синів та дочок, що заблукали. Не варто сперечатись чий патріотизм більш правильний – нам робити одну справу спільно! Адже нічого не заважає колишньому лібералу взяти курс історії культури, філософії та релігії, а вчорашньому інтегральному націоналісту вивчити основи економічної думки та засади макроекономіки. Саме шляхом постійного самовдосконалення і народжується новий український консерватор. Він сповідує ідеологію гармонії, сили та зрілості, враховує об’єктивну реальність та лишається вірним своїм ідеалам, він не боїться капіталізму та соціальних конструктів – він знає як використати їх на користь держави. Він подорослішав!..

 

© Матвій ДИХАНОВСЬКИЙ