Мир після перемоги! Хорватія, Фінляндія... Україна

"Ви повинні зрозуміти, що вам ніколи не вдалось би здолати ворога поза міською стіною, допоки в самому місті ви не приборкаєте тих, хто свідомо подає йому руку допомоги...", – писав колись грецький філософ Демосфен. Протягом останніх трьох років, що триває війна на Сході України, в суспільстві вирує запекле обговорення на тему доцільності "Мінських домовленостей", які нібито повинні сприяти до відновлення контролю над окупованими територіями. Можна сказати "Війна і Мінськ" наразі є топ-темою для обговорення у широких верствах населення. Особливо це стосується тих, хто побував у жорнилах новітнього українсько-російського протистояння. Очевидно, що думки неоднозначні...

Ліберальна верства суспільства, яка за своєю природою апріорі не визнає війни як засобу для збереження існування й тривалості життя нації та її держави, позитивно ставиться до подібного роду "угод". Свідомість лібералів пронизана пацифізмом, а отже вони готові до будь-якої розв'язки так званої "мирної кампанії", незалежно від намірів агресора. Ліберальна політика спрямована насамперед на "замирення", а не на протистояння ворожій стороні. Відповідно не викликають подивів послідовники та прихильники ліберальних тенденцій, обираючи у нашому протистоянні "мирний" шлях його розв'язання. А це, як вже довів світовий досвід, приводить до ще більшої експансії з боку агресора.

Національно-консервативна же верства українського суспільства різко засуджує подібного роду домовленості, що власне випливає із тверезого погляду на дане протистояння. З одного боку за всю історію існування Московія жодного разу не дотримувалась заявлених зобов'язань (про це ще за життя писав видатний політик, канцлер Німецької імперії Отто фон Бісмарк). А з іншого, агресор має нездорові амбіції щодо українських земель. В поле московської інтервенції входять не тільки Схід та Крим, плани ординського утворення "РФ" виходять далеко за межі згаданих територій, які вже опинились в окупації. Відповідно, загаданий історичний досвід боротьби із РФ та дотримання нею будь-яких домовленостей наштовхують на висновок, що досягти миру та територіальної цілісності України можливо єдиним шляхом – військовим. У відповідь на це лунають заперечення "аналітиків", що апелюють до масштабів та можливостей України щодо ведення військової боротьби із сильнішим супротивником. "Мінськ", на їхню думку, не просто припинить кровопролиття, а ще й забезпечить поверненню у "невоєнний" спосіб окуповані землі.

Щоб знайти консенсус у цій дискусії слід врахувати не тільки реалії, що наразі склались в ході нашого протистояння. Варто звернути до іноземного досвіду визвольної боротьби, коли менша за кількістю у масштабах свого ареалу, порівняно з агресором, нація здобувала свою свободу саме військовою боротьбою. Для цього слід навести кілька прикладів, зокрема Хороватської війни за незалежність 1991-1995 рр. Так само як і українці, хорватський народу у 1991 р. здобув шанс на своє визволення від споконвічного імперського окупанта – сусідньої Сербії (український і хорватські шляхи до свободи по факту є аналогічними, адже як хорвати протягом своєї історії вели боротьбу супроти сербського поневолення, так і українці протистояли московитам). Реакція Сербії була очевидною. Скориставшись компактним проживанням сербського населення у хорватському прикордонні, за сприянням сербської сторони було утворено сепаратистський анклав – Сербську Країну, що займала чималу кількість хорватських теренів (подібно до проголошення "незалежностей" окупованих земель Луганської та Донецької областей, та "возз'єднання" Криму з РФ). В свою чергу хорвати, природно стали на захист своєї території. Розпочалась сербсько-хорватська війна...

Як і пост-Майданна Україна, так і щойно визволена Хорватія не мала військової сили для ведення боротьби із ворогом, що мав розвинену на той час армію та значно більший людський потенціал. Якщо на початку воєнних дій Україна мала хоч і деморалізоване, але відносно оснащене військо, роль військової сили у Хорватії взяли на себе "домобрами" (подібні до українських добровольчих формацій з'єднання), добровольчі загони, сформовані із етнічних хорватів – колишніх військовиків югославської армії, перейшовших на бік хорватів югославських поліцейських та простих громадян, які не жадали чужинського панування у своєму краї. Хорватські "домобрани" (хорватське слово "domobran" означає буквально "оборонці Вітчизни", цим словом позначають вояків Хорватії) чинять запеклий опір, утримують значні території. Зокрема героїчна оборона міста Вуковар стала однією із визначних сторінок новітньої історії Хорватії (до речі подібна до битви за Донецький аеропорт, навіть символи оборони цих обидвох битв між собою неабияк схожі – диспетчерська вежа ДАП і водонапірна вежа на в'їзді до міста, а на їхніх верхівках майоріли національні стяги наших народів). Проте враховуючи нерівність сил до середини 1992 року сербам вдається окупувати третину хорватських земель.

Уряд сербського диктатора Слободана Мілошевича був крайньо-шовіністичним. На окупованих територіях розпочались етнічні чистки та геноцид хорватського народу. Ворог продовжував наступати, а хорвати не маючи сил для спротиву, йдуть на тимчасову мирну угоду. На цьому також наполягали західні "союзники" (і тут аналогія), які до того ж увели до Хорватії свій миротворчий контингент. Зміст угод передбачав проведення виборів на окупованих землях, змін до хорватської конституції й інші пункти, які наразі подібні до тих, що входять до переліку "Мінських домовленостей". Але хорвати не мали іншого вибору – резерви були вичерпані, а саме добровольче військо зазнало неабияких втрат. Потрібен був час для відбудови армії, нарощення військового потенціалу та цілковите переоснащення (союзницька сторона також не надала зброї для хорватської армії, як власне і українцям у боротьбі із РФ). Уряд президента Франьо Туджмана зціпивши зуби пішов на ганебний мир, який насправді виявився частиною стратегії "великої перемоги". Варто також відзначити, що влада молодої Хорватської держави дісталась до рук націоналістів-консерваторів, які наважились взяти на себе відповідальність за майбутнє нації. В Україні же нинішнє державне утворення очолили популісти й олігархи з комплексом меншовартості щодо Батьківщини.

Хорватський уряд розумів тяжкість ведення боротьби, а отже попри всі соціальні негаразди спрямував економічну діяльність на військово-промисловий комплекс, таким чином поступово створюючи власну національну армію. На тому, чим є "перемир'я" для української влади не слід навіть акцентувати увагу, враховуючи бодай ту обставину, що в нинішнього президента України за роки правління в декілька разів зросли статки. Відродження війська тривало до літа 1995 р. За цей час хорвати народили військову еліту (вона відіграла ключову роль в подальших подіях), озброїли армію, а головне – врахували попередні помилки. А вже 4 серпня 1995 р. настав "День Д" для хорватської нації. Президент офіційно звернувся до сторони сербських сепаратистів, закликаючи їх здати зброю в обмін на життя, на що керовані Белградом бойовики звісно ж не погодились. Коли термін ультиматуму добіг кінця, розпочалась фінальна битва Хорватської визвольної війни – повномасштабна військова операція по локалізації сербської агресії "Буря".

Слід віддати належне хорватському генералітету, який протягом декількох місяців плідно розроблював план цієї операції, згідно якої окрім передових сил на 600-кілометровій лінії фронту (до того найбільша лінія фронту проходила на 230-кілометровому відтинку в ході Арденської операції часів Другої світової війни) розтягнулись масштабні сили, що були розподілені на декілька ліній оборони вздовж всього кордону із Сербією та хорватської столиці Загребу. Першою мала в бій вступити авіація, за нею нанести удар артилерія і вже потім піхота повинна була увійти на атаковані території й проводити зачистку від сербських військовиків та сепаратистів. Згідно планів операції, окуповані території повинні були б перейти під хорватський контроль за 2-3 тижні. Але тоді відбулось неочікуване – добре підготовлена, вмотивована хорватська армія здолала ворога за 3 доби. Операція "Буря" тривала з 4 по 7 серпня 1995 р. Невдовзі після зачистки, таке явище як "сербський сепаратизм" раз і назавжди зникло із буття молодої держави Хорватії. Також хочеться зауважити, що миротворчі сили ООН та "союзники" були різкими критиками поновлення воєнної кампанії. Тому ця операція шокувала не тільки сербів, а ще й "миротворців"-лібералів, які аж ніяк не розраховували на подібний перебіг сербсько-хорватського протистояння.

Окрім хорватського досвіду можна також апелювати й до совєцько-фінської війни. Тоді, взимку 1939-1940 рр., фіни не просто відстояли свою незалежність, але маючи порівняно з червоним агресором малий військовий потенціал, завдали ворогу нищівної поразки (втрати фінів і військовиків СССР прирівнювались 1:7). Тоді у фінської нації пріоритетом було збереження своєї державності та свободи нації, хоча й траплялись критики воєнних дій, що наполягали на "мирному врегулюванні конфлікту". Як і у випадку з нинішньою ситуацією в Україні, штибу "Путін нападе!", в десятки кривавіший диктатор в історії РФ – Іосіф Сталін-Джуґашвілі, попри всі загрози так і не напав. А фіни зберегли те, за що протягом декількох століть боролись їхні предки – національну державу Суомі.

Чи зможе Україна у військовий спосіб очистити свої території від агресора? – Беззаперечно так! Але слід також врахувати й те, що до військової кампанії слід належним чином підготуватись. Визволення від зовнішнього окупанта можливо лише за двох умов: наявності вольової військової еліти (повертаючись до хорватського досвіду її можуть становити кращі представники добровольчого руху, що гартовані фронтом) та уряду, що налаштований на національну перемогу (не інакше як консервативного і націоналістичного, знову ж виходячи із досвіду). Наразі ж Україна не зможе спрямувати весь свій потенціал на ведення успішних воєнних дій. Принаймні з головної причини – відсутності волі до перемоги у функціонерів державної системи. Цю систему справедливо вважати внутрішнім ворогом, бо вона не може і не хоче забезпечувати ані територіальної цілісності нашої Батьківщини, ані нашої особистої безпеки. Не здолавши першого, вибити агресора (з яким переважно він працює заодно) неможливо.

 

© Олексій МАЦІЄВСЬКИЙ