Фашистівський похід на Рим

«Рим  це наша точка відліку і наш орієнтир. Це наш символ, це наш міф! Хай живе Італія!

Так восторжествує Священна Традиція і полум'яний дух національної революції!»

Беніто Муссоліні

24 жовтня 1922 р. на 60 тисячного мітингу в Неаполі Беніто Муссоліні відкрито заявив: «Програма нашої партії проста: ми хочемо правити Італією! Настав час фашистам зайнятися управлінням Італією. Воно або буде передано нам добровільно, або ми підемо маршем на Рим і самі захопимо його в свої руки». Увечері в готелі "Vesuvio" на нараді фашистського керівництва був затверджений план захоплення влади в Італії: 27 жовтня – загальна мобілізація фашистів, 28 жовтня – фашистські загони, які зосередилися на північ від столиці, трьома колонами починають "марш на Рим", уникаючи конфронтації з армією. У Рим буде надіслана велика бойова група чорносорочечників. Так 95 роки тому почаався переможний похід, що відкрив "Еру фашизму"...

Фашистівський рух постав як результат розколу у лавах італійських соціалістів. Соціал-революціонери, що стали на патріотичні та мілітарні позиції, із початком "Великої Війни" були вимушені покинути лави Соціалістичної партії. Лідером серед них став колишній головний редактор провідного друкованого органу соціалістів "Avanti" Беніто Муссоліні. Через кілька місяців після виключення з партії, в листопаді 1914 р. Муссоліні знімає невелике приміщення в Мілані та засновує нову газету  "Il Popolo di Italia". Вона видавалась на гроші італійської діаспори, а за деякими даними  англійської розвідки. Останнє не виключено, адже одним із завдань Британської Імперії було перетягування Італії з союзу Центральних держав до Антанти. Що цілком відповідало інтересами італійських патріотів, яким було вигідно воювати не на боці формальних союзників, а проти них задля отримання контролю над етнічно італійськими землями у складі Австро-Мадярщини. Врешті, військова пропаганда дала свої плоди  Італія вступила у війну не на боці країн, з якими підписала союзницькі договори, а проти них. Такий геополітичний кульбіт яскраво демонструє тезу Карла Шмітта про те, що політика починається там, де відбувається вибір між позиціями "ворог"/"друг", і сама "політичність" означає, що ці позиції можуть бути у будь-який момент переглянуті.

Однак, за результатами війни, не дивлячись на сотні тисяч загиблих, Італія не отримала тієї сатисфакції, на яку розраховувала  її закордонні етнічні землі мирними конференціями були включені до складу новопосталих національних держав. Національне приниження та стрімке поширення комуністичної загрози  от що стало тлом для стрімкого розгортання фашистівського руху. Тисячі розчарованих ветеранів стали до лав спочатку "Італійського союзу боротьби" (італ. Fasci italiani di combattimento), а згодом "Фашистської національної партії". Їх підтримали підприємці  від рядових фермерів до окремих промисловців, що цілком виправдано боялись червоного терору. Натхненні Жовтневим переворотом 1917-го, італійські соціалісти та комуністи не обмежувались легальною та цілком успішною боротьбою за представницькі мандати. Вони, форсуючи події, вдавались до насильницького переділу земельної власності, страйків на залізниці та захоплення цілих підприємств. Однак, неспроможні дати їм раду, вони лише підривали без того ослаблену війною економіку та занурювали країну у хаос. Тим самим, не здогадуючись про це, готували умови для приходу до влади нової  третьої сили, відмінної як від лібералізму, так і від комунізму. Цією силою став фашизм...

"Фашистська національна партія" з 38 мандатами у Палаццо Монтечіторіо була маргінальною не тільки у порівнянні з поміркованими лібералами, націоналістами та католицькою "Партією Центру", але й з не менш радикальними соціалістами та комуністами. Останні разом ледве не дотягували до більшості та лише міжфракційна гризня та непродумана політика хаотичного насильства не давали їм остаточно взяти владу в країні. В умовах все більшого занурення країни у хаос, розкручування маховика інфляції, неспроможності демократичних партій та урядів впоратись із червоною загрозою та економічним колапсом, багатьом підприємцям та простим італійцям встановлення фашистівського режиму видавалось кращою альтернативою за проголошення влади рад.

У середині серпня 1922 р. вище партійне керівництво фашистівців приймає рішення про реорганізацію сквадр  мілітарних загонів, що були утворені у різних регіонах для оборони від дій інтернаціонал-соціалістичних експропріаторів та акцій відплати. Розрізнений сквадристський рух перетворюється на єдину уніфіковану ієрархічну структуру підпорядковану Дуче, що являла собою силове крило руху чорносорочечників. Вражає швидкість, з якою відбулись ці перетворення. Так, рішення про реорганізацію було прийнято 13 серпня, а вже в ніч з 27 на 28 жовтня розпочався похід на Рим  повстання, що мало на меті отримання політичної влади задля порятунку Італії.

Впродовж 22-26 жовтня 1922 р. в багатьох містах Італії відбуваються масові демонстрації чорносорочечників, які засвідчують силу та рішучість у лавах руху та прихильність значної частини мас. А 27 жовтня загальнонаціональний фашистівський друкований орган вийшов із маніфестом, що оголошував загальну мобілізацію чорносорочечників, пояснював цілі повстання та закликав трудящих зберігати нейтралітет, гарантуючи збереження їх прав. Що характерно  соціалісти, комуністи та анархісти не спромоглися організувати відсіч фашистівському повстанню, підняти народні маси проти нього. Протягом перших двох днів повстання сквадристам вдається взяти під контроль ряд великих міст - переважно на півночі Італії, а основні сили повсталих наближаються до Риму. Беніто Муссоліні телефоном відхиляє пропозицію короля увести представників у новий коаліційний уряд. А 29 жовтня дзвінок короля сповіщає про те, що Беніто Муссоліні отримує від Його Королівської Величності посаду прем'єр-міністра Італії. За переказами, сідаючи на поїзд Мілан-Рим, Дуче заявляє провіднику в своєму купейному вагоні: «Відсьогодні потяги будуть ходити вчасно».

Результатом політичних домовленостей на прийомі у короля 30 жовтня 1922 р. стає утворення фашистівського уряду з включенням до нього представників ліберально-консервативних партій. Однак, силові відомства отримують фашистівці, а Муссоліні суміщає крісло прем'єра із посадами міністра внутрішніх та зовнішніх справ. Крім того, Дуче призначає заступників міністрів-нефашистів з-поміж чорносорочечників, що дає йому фактичний контроль над усім кабінетом. А 31 жовтня загони сквадристів входять у Рим та дефілюють перед королем та новим прем'єр-міністром Італії. Протягом наступних двох років фашистівці проводять політику концентрації влади. Завдяки зміні виборчого законодавства та силовим діям у "лівих" регіонах їм вдається отримати дві третини місць у новому італійському парламенті 1924 р. Цікаво те, що процес концентрації влади супроводжується лише одним політичним вбивством  депутата-соціаліста Джакомо Матеотті. Та й те стається через ексцес виконавців-чорносорочечників, що мали провести виховну роботу з антидержавницьким елементом, але надто захопились.

В наступному, фашистівський режим дійсно зумів стабілізувати політичне та економічне життя Італії. Трудові права італійців, на противагу очікуванням, не тільки не були скорочені, а й поступово розширювались. Так, зокрема, було скорочено робочий тиждень та встановлено граничні норми робочого часу, обмежено працю дітей та жінок. Широкого розвитку набув фашистівський профспілковий рух, що не тільки забезпечував італійських трудящих якісним дозвіллям, а й поступово отримав право на спів-управління підприємствами на рівні з приватними власниками та державою. У той же час, дуже м'яка "тоталітарна" модель не дозволила адекватно реагувати на діяльність антидержавних елементів. Навіть один із провідних антифашистів сучасності Умберто Еко в есеї "Вічний фашизм" каже, що італійське суспільство того часу можна було назвати "тоталітарним" лише з великою натяжкою. До прикладу, опозиційна ліберально-демократична газета "Corriere della Sera" виходила щоденно в кілька разів більшим накладом, ніж головний орган правлячої партії "Il Popolo di Italia". А, за однією з версій, у 1945 р. соціаліст, який розстріляв полоненого Дуче, відбув цілих 5 років заслання на острови у Середземному морі за підривну діяльність і після того працював державним службовцем. Всього ж за час "кривавої" фашистівської диктатури Надзвичайним Фашистівським Трибуналом було винесено 10 смертних вироків, з яких тільки 9 приведено в дію.

Фашистівський режим не у повній мірі втілив концепцію корпоративної держави та ідеї філософа-натхненника руху Джованні Джентілє. Він, як і більшість інших держав, був уражений недугою державної та партійної бюрократії, що, у висліді, стало причиною військової слабкості та численних поразок італійського фашизму на полі бою. Цей приклад каже нам про те, що торжество Правди вимагає від нас не лише наполегливої праці та вмілого використання слушної нагоди, але й готовності бути чесним перед собою та своїм народом до останніх основ. Що, часом, вимагає жорстокості  до себе та ворогів свого народу.

 

© Українська ЗЕНТРОПА