Вихід християн з Близького Сходу

Якщо 100 років тому християни різних течій становили 20% населення Близького Сходу, то тепер, бувши жертвами різних гонінь, вони складають всього 2-3%. На початку ХХ ст. вихід християн з території колишньої Османської імперії не тільки зберігся, а й навіть посилився. Низький рівень народжуваності та висока схильність до еміграції — такі головні аргументи демографів для пояснення зменшення присутності християн на землі, що є батьківщиною їх віри. Але чималий внесок у зменшення кількості християн зробили й гоніння з боку мусульманської більшості, що коїлись під різними приводами...

Передбачуване зникнення цілих християнських громад тепер стало реальністю. В Іраку переважна більшість християн стали біженцями. Вперше за 2000 років християн більше не залишилося ні в Мосулі, ні в більшій частині Месопотамії. Ассірійці та халдеї були вигнані "Ісламською державою" (ІДІЛ) з Ніневії та ось уже 2 роки живуть в караванах-таборах біженців у автономному Курдистані. Нещодавно їм довелося пережити другий шок. Після звільнення їх міст і сіл з'ясувалося, що їхні церкви зруйновані, а будинки розграбовані бойовиками ІДІЛ. Політика релігійної чистки бойовиками "Ісламської держави" здебільшого спрацювала. Більшість християнських мешканців Ніневії не повернуться назад або ж поїдуть туди для того, щоб продати майно, а потім перебратися в Європу, Австралію чи Північну Америку.

Прецедент "Ісламської держави" — останнє втілення радикального і войовничого ісламу — завершило те, що було розпочато іншими організаціями та державами кілька десятиліть тому. Це надзвичайне явище, в рамках якого перша світова релігія була поступово витіснена з рідної для неї землі, розгорталося поетапно, причому найчастіше прямо на очах та за мовчазної згоди західного християнства. Антихристиянські погроми XIX с. вже на початку ХХ ст. прийняли зовсім іншу суть і масштаби. Влаштована османами в 1915 р. різанина вірмен і ассірійців, яка здійснювалася за активного сприяння курдів, що завойовували для себе землі на сході майбутньої Туреччини, істориками змальовується як перший геноцид минулого століття. Його результатом стало практично повне викорінення християнства на території від Егейського до Каспійського морів та Перської затоки.

Відразу ж після Першої світової війни відбулося інше явище історичних масштабів: депортація греків з Малої Азії (паралельно з цим частину турків прогнали з Балкан) зі знищенням найдавніших в історії церков, що були засновані першими апостолами. Тенденція продовжилась і в епоху формування на руїнах Османської імперії національних держав. Відносно недавня війна в Лівані ознаменувала собою кінець останньої керованої християнами держави на Близькому Сході. Цей тривалий і складний 15-річний конфлікт (на Заході його часто представляють як громадянську війну між революціонерами за "ісламський прогрес" і "консервативно-фашистським" християнським табором) завершився поразкою християн, які поступилися політичною владою в Лівані своїм ворогам — сунітам і шиїтам. Християн прогнали з декількох регіонів Лівану, таких як долина Бекаа, і навіть влаштували над ними розправу в кількох містах за гірським хребтом Антиліван. Хоча християнські громади цієї близькосхідної республіки (перш за все мароніти) виявилися одними з найбільш квітучих в регіоні, крихкість нинішньої рівноваги не дозволяє розраховувати, що вона збережеться і в майбутньому.

Крім того, за словами провідних дослідників проблем міжконфесійних взаємин на Близькому Сході, християни часто змушені займати сторону диктатур, щоб уникнути гонінь з боку ісламістів, як скажімо в сусідній з Ліваном Сирії, тому нерідко стають цапами-відбувайлами. Водночас їх славна історія настільки відійшла у тінь і спотворилась, що на землі, яка належала їм у минулому, до них тепер ставляться як до гостей або до чужинців. Хоча повне зникнення християн з Близького Сходу представляється малоймовірним, вони, швидше за все, перетворяться просто на групу безправних індивідів, які не зможуть підтримувати необхідне для збереження їх ідентичності громадське життя. "Арабська весна" стала останнім цвяхом у труну християн від Синаю до Басри, адже мусульмани й надалі прагнутимуть виключної релігійної однорідності, якої вимагає їх теологічний світогляд.

 

© Андрієн ЖОЛЬМЕ