Пошматований Парагвай: геноцид в ім'я демократії

Яка історична подія занесена в "Книгу рекордів Ґіннеса" як приклад найбільшого у світовій історії геноциду цілого народу? Гітлерівські газові камери? Совецький штучний Голодомор українців? – На жаль, ні! Рекордною за мерзотністю та лицемірством подією, що набагато перевершила нацистський та більшовицький терори, став геноцид народу південноамериканської республіки відомої нам як Парагвай. Однак до сьогодні цей ганебний факт доволі успішно оминає усі підручники світової історії, особливо тих країн, де ідеалізують утопічну рівність, свободу всіх для всіх та непорушну демократію! 

Упродовж 1864-1870 рр. світове співтовариство в складі Британської імперії, Франції, США, Бразилії та Аргентини винищило 85% населення маленької латиноамериканської країни Парагвай. Жахлива бійня відкрито оплачувалася міжнародним банкірським домом Ротшильдів, тісно пов'язаним зі знаменитим фінансистом — британським банком "Bering Brothers" та іншими фінансовими структурами, де провідну роль традиційно грали одноплемінники Ротшильда. Особливого цинізму геноцидові додавало те, що проводився він під гаслами звільнення парагвайського народу від ярма диктатури і відновлення в країні демократичного ладу. По суті "світове співтовариство" вперше випробувало ту схему, яку останнього разу застосовали проти Югославії, Іраку, Лівії та Сирії. Реальні ж причини геноциду виявилися суто економічними...

Почнемо з того, що національно-визвольні революції в латиноамериканських колоніях Іспанської та Португальської імперій стали справжньою несподіванкою для Мадриду і Лісабону. Колоніальна верхівка (дворянство Віце-королівства Перу, Віце-королівства Ріо-де-ла-Плата та королівської провінції Бразилія) хотіла особисто розпоряджатися величезними багатствами континенту. Гроші на повстання дала Велика Британія, яка хотіла скуповувати всю місцеву сировину максимально дешево. Армії Сімона Болівара, Бернардо О'Гіґґінса, Мануеля Белґрано та Хосе де Сан-Мартіна отримали сотні мільйонів фунтів стерлінгів на закупівлю зброї. Водночас у лавах військ повстанців боролося понад 6000 британських найманців, а коли іспанців з португальцями вигнали, за все довелося розплачуватися. Так, через 12 днів після приходу до влади в Буенос-Айресі (березень 1820 р.) місцеві демократи в 7 разів знизили податок на експорт шкір і сала. Ще через місяць знімається заборона на вивезення золотих і срібних монет. Натомість з Великої Британії ввозять пароплави, вітрильники, паротяги, рейки, тканини, кухонне начиння, жіночі прикраси та, навіть, камінь для бруківки! Потік дешевих британських товарів підірвав місцеву промисловість, яка тільки-но почала ставати на ноги. Не дивно, що підсумки національно-визвольної боротьби іспанських колоній у Південній Америці англійські бізнесмени зустріли як манну небесну, а британський міністр закордонних справ Джордж Каннінґ прозорливо зауважив: "Іспанська Америка — вільна і, якщо ми не розвалимо бездарно цю справу, то вона — англійська".

Свободу та англійські товари демократи з берегів Ріо-де-ла-Плата щосили прагнули завезти"подарувати" сусіднім країнам, які також щойно постали з попелу визвольної війни. На  думку аргентинської правлячої верхівки, всі колишні території іспанської корони від Каракасу до Монтевідео і Сантьяго повинні були об'єднатися під керівництвом нових володарів у Південноамериканську конфедерацію, де ринкові реформи відбувалися згідно з британськими рецептами. Почати вирішили з Парагваю, якому ще восени 1810-го пред'явили відповідний ультиматум, підкріплений експедиційним корпусом генерала Мануеля Бельґрано. Парагвай, який не має виходу до океанів, а також позбавлений корисних копалин, був, мабуть, найглухішою дірою колоніальної Іспанської імперії. Європейських переселенців (особливо жінок) він приваблював мало, у результаті чого дві третини населення становили вільні селяни-метиси — діти від змішаних шлюбів іспанців з місцевими індіанками-ґуарані. Мешканці Парагваю аж ніяк не мали ніжних почуттів до далекої одряхлілої Іспанії, але ще менше хотіли підкорятися молодій, енергійній і дуже близькій аргентинській хунті. Проте скликане розширене засідання органів місцевого самоврядування в Асунсьйоні відкинуло ультиматум Буенос-Айреса, і незабаром непрохані "визволителі" були вщент розбиті.

Справжнім парагвайським державником став талановитий адвокат Хосе Франсія, який прославився вдалим і часто безкоштовним веденням справ бідняків. Перш, ніж він зайнявся адвокатською практикою, йому довелося побути офіцером, торговцем, викладачем духовної семінарії і депутатом місцевого самоврядування, що дозволило йому досконало вивчити всі сторони життя країни. Хосе Франсія був відомий як переконаний прихильник незалежності Парагваю. На одному із засідань уряду, коли частина його членів стала схилятися до союзницької угоди з Аргентиною, він поклав на стіл два пістолети, заявивши: "Ось мій аргумент проти Іспанії, а ось — проти Буенос-Айреса!". Народ йому повірив і незабаром загальнообрані делегати Національного Конґресу оголосили його довічним диктатором. Природно, що західним приватизаторам (у першу чергу Лондону) це не сподобалося. І вже в березні 1820 р. було розкрито інспіровану закордонними спецслужбами змову, на чолі якої стояли, в основному, поміщики та вищі офіцери. Хосе Франсія зреагував блискавично: керівників змови розстріляли та на 2 роки було повністю перервано відносини з зовнішнім світом. За це "світове співтовариство" затаврувало парагвайського диктатора як кривавого тирана.

Надзвичайний стан, введений після розкриття змови, дозволив практично покінчити зі злочинними бандами, що тероризували населення всієї країни. Різке скорочення імпорту компенсувалося розширенням вітчизняного виробництва. Особливу увагу уряд приділяв розвитку сільського господарства. Хосе Франсія конфіскував всі земельні угіддя іспанців, церковників і учасників антиурядових змов. Частина націоналізованих земель за символічну плату надавалася в безстрокову оренду всім бажаючим за єдиної умови: використовувати отримані ділянки тільки для землеробства і скотарства. Зниження податків на виробництво стимулювало розвиток державної промисловості. У масовому порядку створювалися школи. Парагвай став єдиною країною Південної Америки, де існувала загальна безкоштовна початкова освіта. Маючи в своєму розпорядженні необмежену владу, Хосе Франсія жодного разу не використовував її задля особистого збагачення. Платню, встановлену йому Конґресом, він спочатку урізав, а потім і зовсім скасував, вважаючи, що краще жити за рахунок заощаджень, які були зроблені раніше. Не дивно, що авторитет Хосе Франсії, який отримав в кінці життя від народу неофіційний титул Верховного Лідера (ісп. El Supremador), був абсолютним. Коли у жовтні 1840 р., застудившись під час верхової прогулянки, 74-річний диктатор помер, по всій країні люди ридали так само, як і 112 років по тому плакатиме "тюрма народів", дізнавшись про смерть іншого "верховного" вождя Сталіна.

Після смерті Хосе Франсії на чолі парагвайської держави став інший відомий адвокат, син бідного шевця — Карлос Лопес. Оскільки зовнішня загроза на той час ослабла (Аргентина погрузла в громадянській війні), новий уряд відкрив кордони, встановив дипломатичні відносини з більшістю країн світу і став бурхливо розвивати міжнародну торгівлю. Давши зелене світло чесним підприємцям, Карлос Лопес не забував бити по руках корупціонерів і політичних держиморд. Винятків не робив ні для кого. Дізнавшись, що американський консул створив в Асунсьйоні фірму, яка займалася незаконним вивезенням парагвайських товарів, президент негайно закрив її, а самого консула без церемоній викинув з країни. Коли, здобувши дозвіл на прохід у територіальні води Парагваю, зірково-смугаста американська канонерка замість заявлених наукових досліджень зайнялася оглядом військових об'єктів, парагвайська берегова артилерія без коливань відкрила вогонь. Отримавши серйозні пошкодження, корабель з "вченими"-невдахами на борту панічно втік. Протести й загрози США були залишені без відповіді.

Швидко розвивалася країна і за правління Франсіско Лопеса, який прийшов на зміну померлому в 1862 р. батькові. Стараннями сина-президента до середини XIX ст. Парагвай перетворився на одну з найпередовіших країн Латинської Америки. Населення країни на 95% складали заможні громадяни, жебраків не було, і лиш 5% на весь Парагвай сладали злочинці та незадовлені міським життям корінні індіанці-ґуарані. Республіка у самому серці Південної Америки повністю забезпечувала себе тканинами, папером, будматеріалами, зброєю та боєприпасами; діяла сучасна на той час залізниця; працював телеграфний зв'язок; національна валюта (парагвайське песо) була такою стійкою, якою не була жодна інша грошова одиниця латиноамериканських країн; зовнішній борг був взагалі відсутній. Існування південноамериканської держави, яка не дозволяла себе грабувати, підривало всі мислимі та звичні світові підвалини. Коли ж президент сусіднього Уругваю Атанасіо Аґірре вирішив наслідувати цей приклад, обмеживши свавілля англійських та американських корпорацій, терпіння "світової спільноти" луснуло.

За вказівкою Лондона чинний бразильський імператор Педру II на початку серпня 1864 р. оголосив війну Уругваю і захопив столицю країни Монтевідео. Оскільки через цей порт здійснювалася вся зовнішня торгівля Парагваю, його захоплення ворожою державою автоматично могло призвести до економічного колапсу країни. Президент Франсіско Лопес був змушений почати військові дії проти Бразилії. Оволодівши бразильськими прикордонними фортецями у провінції Мату-Ґроссу-ду-Сул (Міранда, Форті-Нову-ді-Коімбра, Корумба), парагвайські війська рушили в південному напрямку, щоб з'єднатися із залишками армії Уругваю. Водночас успішно розпочатий наступ на території аргентинської провінції Коррієнтес зазнав поразки на кордоні з Бразилією через зраду командувача експедиційним корпусом генерала Антоніо де ла Круса-Естіґаррібії. Він завів свій 8-тисячний загін у пастку в місті Уруґваяна, де зморені довгим маршем парагвайські війська було оточено та знищені 30-тисячною бразильською армією. Фронтові перемоги Парагваю остаточно скінчились на початку травня 1865 р., коли Бразилія, Аргентина і окупований Уругвай уклали військово-політичний союз — "Потрійний Альянс" (ісп. La Triple Alianza) і почали контрнаступ. У березні 1866-го союзні війська так вторглися безпосередньо на парагвайську землю.

Результат війни здавався заздалегідь вирішеним. Країна була повністю відрізана від зовнішнього світу, її населення становило 1,4 млн. осіб у той час, як сама Бразилія мала понад 10 млн. громадян і необмежену військову допомогу Великої Британії, Франції та США. За планами "Потрійного Альянсу" війна повинна була завершитися не пізніше ніж через 3 місяці після повної окупації Парагваю. Основна боротьба розгорнулася за фортецю Умайту — центральний пункт всієї парагвайської оборони. Багаторазові атаки інтервентів захлинулися, а кілька їхніх загонів були розбиті сміливими контрударами парагвайської армії. Тоді бразильське командування вирішило обійти Умайту з півночі, продираючись крізь джунглі. Не маючи вільних військ, Франсіско Лопес кинув на них загін молодих жінок з племені ґуарані. У битві при Корумбі жіночий загін разом з гарнізоном фортеці повністю розгромили окупантів, загнавши їх у болото, де невдалих вояк прикінчила тропічна лихоманка.

Не зумівши перемогти силою, інтервенти зробили ставку на зраду. Американський посол в Асунсьйоні організував змову з метою повалення президента Франсіско Лопеса. Однак і на цей раз нічого не вийшло. Змову розкрили, посла разом зі спільниками вислали... Військам Аргентини, Бразилії та Уругваю довелося знову штурмувати Умайту. У бій кидали всіх, кого могли. Армія інтервентів поповнювалася бразильськими рабами, яким обіцяли свободу після закінчення війни, іноземними найманцями та бандами розбійників, яких надавали бразильські та аргентинські поміщики. Водночас з Європи та США йшов безперервний потік зброї: новітні гвинтівки, гармати, і головне — потужні мотори з бронею, невразливою для парагвайської артилерії.

У серпні 1868-го, після 30-місячної облоги, фортеця Умайта впала до ніг окупантів. Ще через 4 місяці головні сили парагвайської армії були розбиті та залишили столицю країни Асунсьйон. Розгром армії проте не означав кінця бойових дій. Франсіско Лопес повів залишки своїх загонів у гірські райони Кордильєр і перейшов до партизанської війни. Проти окупантів піднялося все населення пошматованого Парагваю. Кожне село доводилося брати штурмом, після чого всіх жителів, включаючи дітей, зазвичай вирізали. Остання битва парагвайської війни відбулася на початку березня 1870-го в ущелині Серро-Кора. У нерівному бою загін Франсіско Лопеса був повністю знищений. Останніми словами пораненого президента були: "Я вмираю разом зі своєю Батьківщиною!".

За 6 років війни населення Парагваю з майже півтора 1,5 млн. зменшилася до 221 тис. осіб! З них лише 29 тис. громадян становили дорослі чоловіки, включаючи людей похилого віку та інвалідів. Війна закінчилась... Воювати стало ні з ким. Втративши більше половини територій, знекровлена країна перетворилася на жалюгідну англо-американську напівколонію, відому сьогодні одним з найнижчих рівнів життя у світі, розгулом наркомафії, величезним зовнішнім боргом, поліцейським терором і корумпованістю чиновників. У селян відібрали землю, віддавши її банді поміщиків, що приїхали в обозі окупантів. Згодом, у вересні 1887-го, вони створили партію "Колорадо" (ісп. Partido Colorado), представники якої й до тепер правлять країною (президент Орасіо Кортес і голова Палати депутатів Педро Алліана) в ім'я інтересів долара і дядька Сема. На правду, демократія перемогла... 

 

© Філіпп БРОДЕРС і Калєв КОРПІНЕН