Італійські лицарі "Великої Війни"

Штурмові загони були практично в армії кожної країни, але одними з найбільш незвичайних і відомих стали італійські ардіті. Королівство Італія двічі брало участь у світових війнах і в обох випадках досить невдало. Але сміливці зустрічаються завжди й всюди. Такі були й в італійського короля Віктора-Емануїла III, що увійшли в підручники під назвою "Arditi"...

Зараз нам здається цілком передбачуваним, що вся Перша світова війна мала звестися до позиційних боїв, але військові теоретики та генерали початку XX ст. такий варіант хоч і розглядали, але були до нього не готові. Точно в такій же ситуації опинилася й італійська армія, яка після кількох невдалих спроб хвацько прорвати оборону Австро-Мадярщини застрягла у власних шанцях. Але командування вимагало результатів, і гарматне м'ясо повинно було лягати на кулемети.

Зрозумівши всю марність такої тактики італійські офіцери почали заздалегідь готувати поле бою для настання — під покровом темряви сапери прямували до загороджень з колючого дроту, прорізаючи проходи для побратимів з піхоти. Найбільш умілих бійців відправляли для підриву ворожих кулеметних точок. Завдання ці були надзвичайно складні й відповідальні, тому до їх виконання залучалися виключно добровольці, яких побратими гордо будуть кликати сміливцями (від італ.  Ardito).

Ці хоробрі вояки були настільки ефективні, що талановитий офіцер полковник Джузеппе Бассі взяв на себе відповідальність створити з відчайдухів-ардіті спеціальні штурмові підрозділи. Саме цього офіцера солдати будуть вважати батьком-засновником їх елітного підрозділу, який після війни розпорошився вулицями італійських міст задля встановлення нового порядку — фашистівської дисципліни. Після формування повноцінних спецпідрозділів, завдання для ардіті не змінилися: прорив укріплень і захоплення ключових позицій ворога.

Відповідно до поставлених командуванням завдань, відчайдухи мали й відповідне озброєння та форму. Проте через істотний брак на складах, ардіті були вдягнуті в осучаснені лицарські обладунки (сталеві кіраси), нагадуючи своїх пращурів з Середньовіччя. Найнезвичайнішим елементом обмундирування була піка, яку часто можна побачити на вицвілих фото з італійського фронту "Великої Війни". Насправді ж це були не типові спеціальні двометрові саперні ножиці, за допомогою яких ардіті попередньо прорізали проходи у дротяних загородженнях. На додачу до всього, штурмові групи італійської армії мали доволі архаїчний предмет — щит, який міг витримувати попадання з гвинтівки, попередньо зберігши життя воякові, що тримав його у руках.

Враховуючи вищенаведені факт, найбільш хоробрі добровольці-ардіті переважно озброювалися самостійно у бою трофейними ножами та рушницями. Командування італійської армії чудово розуміло, що штурмовики ведуть найскладніші бої, тому не забороняло бійцям озброюватись тим, що їм подобається. Проте штатну зброю сміливці не випускали з рук навіть після смерті — кинджали серед ардіті були справжнім фетишем. Вони зображувалися на всіх емблемах, їх завжди носили напоказ і навіть вітали один одного побратими-ардіті високо піднятою над головою рукою з кинджалом.

Битва при П'єве стала переломною для загонів ардіті. Адже саме у ній штурмовики армії Королівства Італія зарекомендують себе як хоробрі плавці, що з кинджалами у зубах здатні не тільки переплести річку, але й цим налякати ворога. Згодом у ветеранів-ардіті з'явиться новий фетиш — робити світлини з кинджалом в зубах на фоні свого бойового знамена. Хоча головною зброєю все ж були гранати, які солдати вішали на себе всюди, де тільки можна. Воно й не дивно, адже армійський статут наказував саме ардіті тримати захоплені плацдарми не менше 24 годин!

Добровільний принцип формування загонів ардіті зберігався упродовж всієї Першої світової війни. Проте до літа 1918 р. відчайдухів стало замало і командування прийняло рішення відправляти у лави відважних смертників найкерованіших солдатів, яких офіцери вважали за краще позбавитися. Це сильно вплинуло на репутацію героїв нації — колись благородні воїни стали вважатися справжніми головорізами, при вигляді яких вороги вважали за краще загинути, але не потрапити до них у полон. До слова, самих ардіті у полон теж не брали, а розстрілювали на місці, адже слава відчайдухів випереджала їх!

Завершення бойових дій повертало вчорашніх фронтових героїв у післявоєнну депресивну буденність. Як більшість ветеранів, ардіті не знаходили собі місця, щоб повноцінно повернутися до цивільного життя. Тому, коли постала необхідність приєднання портового міста Фіуме до Італії, саме відчайдухи-сміливці стали першими, хто пішов за авіатором-романтиком Ґабріеле д'Аннунціо на цю авантюру. А ганебний Версальський мир підвів остаточну риску під долею ардіті... Викинуті державою і суспільством за борт човна під назвою Італія, ветерани знайшли себе у лавах партії Беніто Муссоліні, де стали бойовим кістяком фашизму — чорносорочечниками Дуче.

 

© Павло КОВАЛЬОВ