Насильство, профспілки та революція

Насильство – це своєрідна матриця пролетарського соціалізму. Вона зароджується у нетрях промислових міст, щоб в один момент зруйнувати старий панівний лад для побудови свого власного, де замість буржуазії й аристократії у державного керма стоятимуть вчорашні злидарі та маргінали. Француз Жорж-Ежен Сорель, батько націонал-синдикалізму, на противагу своїм ідейним соратникам по табору марксизму, вважав, що тільки революційний та дієвий синдикалізм зможе побудувати справжню державу соціального добробуту без залучення насильства.

За словами Жоржа Сореля, синдикат, профспілка – це зв’язка живих енергій пролетаріату, а точніше, всіх робітничих мас, яка здатна на тривалий опір ліберальним та консервативним силам суспільства. Ймовірно тому соціалістична мрійливість (як у В. Леніна) з однієї сторони, так і парламентська демагогія (як у Л. Блюма) з іншої не входили до інструментарію Жоржа Сореля та його прибічників. Батько націонал-синдикалізму вважав все це "мавпячим кривляннями", недостойного для справжніх революціонерів: «Профспілка – майбутнє солідарної трудової маси, що полягає в автономному розвитку робочих профспілок, яка буде важелем революції».

Жорж Сорель, який відчув подих Паризької комуни, хотів удосконалити суспільний лад, але при цьому залишити за бортом марксистське бачення пролетаріїв як рушія революційних перетворень. Саме події 1870-1871 рр. у французькій столиці продемонстрували нездатність трударів та ідейних марксистів створити альтернативу буржуазному порядку. У той же самий час Жорж Сорель постулює, що природничі об’єднання пролетаріату, профспілки, мають бути вогнищами проявленої волі до звільнення, адже "профспілка є справжнім і органічним бойовим прошарком суспільства".

У цьому контексті він звертався до колишніх соратників-марксистів, наголошуючи, що сама ідея марксизму є марною для робочих мас, які йдуть за порожніми гаслами про "краще майбутнє" бех жаги його створювати власноруч. Профспілка ж навпаки дає можливість кожному своєму члену працювати у своїх інтересах не зазіхаючи на інтереси інших. «Справжня революція – це думка в дії. Революція демагогів – це спектакль дилетантів для порожньої глядацької зали», – так висловився Жорж Сорель про прибічників ІІ-го Інтернаціоналу, які марили революцією гаслами у народі, але фактично не були здатні на жоден радикальний крок.

Що ж до використання насильницьких методів боротьби (терор, атентати, тощо), то тут батько націонал-синдикалізму був на стороні поміркованих і обережних, попри запекле бажання здійснити революцію "тут і зараз". Жорж Сорель ніколи не був нігілістом і анархістом, аби зруйнувати все заради нічого. «Будь-які народні хвилювання ще не є революцією! А тому і насильство, якщо воно трапляється, має бути обмеженим і спрямованим проти конкретних осіб, що здійснюють тиранію над народом. Творчий потенціал революції не варто розпилювати на масовий терор, який знівелює майбутні перетворення», – констатував батько націонал-синдикалізму.

Цікаво, що у своїх судженнях Жорж Сорель опонував не тільки марксистам, але й ніцшеанцям. Адже для творця "міфу про надлюдину" Фрідріха Ніцше насильство було творчим виміром, яке наділяло його вищим сенсом, у той час як батько націонал-синдикалізму вважав це короткочасним моментом революції, що лиш заважало втілювати намічений план про перебудову суспільства у життя. Згодом ніцшеанське трактування візьмуть на озброєння німецькі націонал-соціалісти, що поставили насильство на службу соціалізму у його національних шатах, так само як московські більшовики десятиліттям раніше зробили насильство своїм партійним інструментарієм для досягнення будь-яких власних цілей, оперишись на радикальне ленінське трактування марксизму.

На останок наголосимо, що Жорж Сорель закликав прибічників будь-якого різновиду соціалізму від перетворення в закінчену систему, адже це знівелює колись палкі ідеї визволення трудових мас на чергову закостенілу бюрократію, але вже під червоними прапорами. На щастя, ні нацисти, ані більшовики не стали слухати батька націонал-синдикалізму. Обидва антигуманні режими прирекли власну державну машину на руйнацію, ставши проміжком між індустріальним капіталізмом і цифровим постмодернізмом навіть за умови повсякденного використання насильства та керованих структур слухняних трударів, як профспілки.

 

© Денис КОВАЛЬОВ