Традиціоналізм та консерватизм

В дискусіях про прогресивний або регресивний вектор філософсько-політичних й філософсько-історичних парадигм вже "традиційно" першість відводиться не стільки школі інтегрального традиціоналізму, заснованій Рене Ґеноном, скільки суміжній течії революційного консерватизму, більше відомої під назвою "Консервативна Революція" чи "Третій Шлях" (Артур Мьоллер ван ден Брук, Освальд Шпенглер, Ернст Юнґер, Карл Шмітт, Ернст Нікіш, Армін Молер), звичні характеристики якої на зразок "парадоксального синтезу" "традиції та нігілізму", "консервації та революції", "авторитаризму та анархізму" тощо, часто й давно передають більш однозначним поняттям "альтернативний модернізм".

Що і не дивно, враховуючи, що Консервативна Революція, на перший погляд, повністю задовольняє основним критеріям зарахування парадигм до складу модерністських, тобто наявності 1) тотальної теорії (опису) світу ("метанаративу"); 2) самосвідомого суб’єкта, наділеного розумом та волею; 3) інструментальної раціональності останнього на службі у спрямованій на перетворення світу діяльності згідно з цим мета-наративом, не кажучи про красномовну симпатію консервативних революціонерів до техніки й воєнного потенціалу "індустріальної цивілізації", відтвореній у знаменитій формулі Консервативної Революції Жака Берж’є та Луї Повеля "Рене Ґенон плюс танкові дивізії".
При цьому варто не втрачати з поля зору, що Консервативна Революція повністю поділяє окреслені Рене Ґеноном, насамперед в його "Кризі сучасного світу" (1927) та "Царстві кількості й знаменнях часу" (1945), лінії протиставлення Традиції й Сучасності як парадигм, а саме: примат сакрального (сакралітет) – десекуляризація, ідеалізм (ідеократія) – матеріалізм, принцип якісного розрізнення – принцип кількісної переваги, ієрархія – егалітаризм і так далі – з ціннісним вибором на користь перших членів цих бінарних опозицій, прописаних з істинно структуралістською безальтернативністю. Тим не менше, "третє" революційного консерватизму "дано" зовсім не посередині вказаних пар, являючи собою ніщо інше, як метаопозицію до таких хибних розрізнень, як "праве" та "ліве" в контексті таксономії ідеологій, "революційне" та "консервативне" ("контрреволюційне") в оцінці вектору соціальних зрушень (вже згаданий "прогрес-регрес" або, як варіант, "футуризм-архаїка"), "циклічність" та "лінійність" у філософсько-історичній оптиці, "Захід" і "Схід" у визначенні геополітичної орієнтації, нарешті, "традиція" (життя за її принципами) та "нігілізм" у якості метафізичної й світоглядної настанови (сюди ж можна було додати протиставлення "оптимізму" й "песимізму", "споглядальності" й "активності" тощо). Сили так званого "революційного", "нігілістичного", "анархічного" полюсу революційного консерватизму спрямовуються саме проти аксіоматичних засновків Сучасності, повторюючи ніцшеанську логіку застосування деструктивного потенціалу "активного нігілізму" проти "пасивного" ("того, що падає"), та, врешті-решт, проти самого себе як вміння поступитись місцем новим цінностям, створеним Надлюдиною – ініціатором та актором метафізичної "переоцінки усіх цінностей".
Таким чином, подібно до незбігу Традиції як парадигми та її конкретних історичних втілень, має сенс розрізняти Сучасність як парадигму та філософію модерну з усіма прецедентами її "само-подолання" (зокрема, власне філософії суб’єкта) до Мартіна Гайдеґґера включно – чергового представника консервативно-революційної думки, чия пізня творчість, разом з іншими прихильниками "культурного песимізму" та "консервативної критики" техніки на зразок Фрідріха Георга Юнґера практично змикається з традиціоналізмом у його поширеному розумінні "просвіченого неспротиву злу силою" в очікуванні на початок нового золотого віку, який має настати по завершенню Калі-юґи (на відміну від консервативних революціонерів, які прагнуть влаштувати апокаліпсис "уже сьогодні" і класичним виразом світогляду яких можна вважати децизіоністські сюжети ранньої творчості Гайдеґґера, насамперед праця "Буття і часу", видану у 1927 р.).

З таких позицій, виявлення "модерністських" елементів у складі традиціоналістського дискурсу є цілком закономірним і відповідає інтуїціям борців з інструментальною раціональністю з табору комунікативної практичної філософії (Юрґен Габермас, Карл-Отто Апель, Вітторіо Ґьосле) про то, що перед загрозою постмодерністського релятивізму прощання з розумом може обійтися задорого (принцип "нічого проти бога, крім самого бога" як відтворення ніцшеанської максими "нічого проти нігілізму, крім самого нігілізму" і загальнішої настанови "бий ворога його же зброєю"), хоча й з тією невеликою, але суттєвою поправкою, що Габермас як автор ідеї "модерн – незавершений проект" усе-таки навряд би оцінив прихильне ставлення революційних консерваторів до танкових дивізій під віртуальним проводом Рене Ґенона.

 

© Олена СЕМЕНЯКА