Японський мілітаризм: культ імператора і непохитність армії

Військова традиція, націоналізм і корпоративна перебудова суспільства — відома в історії тріада, з якою пов'язують країну, де сходить сонце. Японія відкрилась світу відносне нещодавно, у ХІХ ст., але за цей час взяла участь у двох світових війнах, змогла підкорити значну частину Азійсько-Тихоокеанського регіону та вирвати першість у технологічній революції. Проте майже непоміченою лишається одна з подій міжвоєнного періоду, яка мала всі шанси змінити хід світової бійні 1939-1945 рр. на користь країн-підписантів Антикомінтернівського пакту.

"Велика Війна" завершилась для Японії переможним маршем і новими територіальними придбаннями. Паризькою мирною конференцією 1919 р. ухвалено право японського імператора володіти колишніми німецькими колоніями — провінцією Шаньдунь в Китаї; акваторією затоки Цзяочжоу; Маріанські, Каролінські, Маршаллові острови; архіпелаг Палау. Також Японії було надано постійне місце в Раді Ліги Націй.

Зовнішньополітична перемога країни сонця, що сходить стала каталізатором для внутрішньополітичних змін. Адже Японія змогла посісти гідне місце на одному щаблі з такими потужними державами світу, як Велика Британія, Франція та США, маючи розвинену промисловість, загартовану у боях армію і політично активне суспільство. Водночас у 1920-1930-х рр. поширеними явищами стало втручання військових у справи уряду, що досягло апогею за рік до вторгнення Японії у Китай.

У світовій історіографії цю добу характеризують не інакше як "періодом мілітаризму", коли авторитет армії був непохитним, а близькі до італійського фашизму та німецького націонал-соціалізму ідеї стають популярними серед громадськості. Японський мілітарний націоналізм — це умовна назва сукупності радикальних на той час ідей, які вперше сформулював дослідник політичної думки Маруяма Машао у середині ХХ ст. Він, зокрема, наголошував, що близький до фашизму і націонал-соціалізму рух був утворений не вихідцями з дворянських і спадкових родин військових, але освіченою молоддю, дітьми ремісників і торговців, а його ідеологія мала відносно терористичний характер (застосування до опонентів атентатів і репресій) і плекала встановлення військової диктатури.

Попри своє соціальне становище, теоретики та практики японського мілітарного націоналізму були затятими прихильниками кодексу "Буші-До" (япон. 武士道, Bushi-dō). Саме він був одним з фундаментальних пунктів нової ідеології, якою надихалась студентська молодь, а згодом — і бійці Армії Великої Японської Імперії. Новий світогляд просував тогочасний політичний філософ Теруджіро-Іккі Кіта, який прагнув звільнити свою батьківщину від наявних корупційних схем і роздутої бюрократії, а єдиним порятунком бачив прихід до влади військових замість політиків і партійних функціонерів.

Син дрібного торговця порцеляною Теруджіро-Іккі Кіта був доволі освіченою людиною — окрім школи в рідній Японії, парубок завершив військове училище у Франції та університет у США. Повернувшись на батьківщину, він привіз із собою доволі прогресивні як на той час уявлення про державний соціалізм (вкрай консервативний і вельми своєрідний, що був близьким до корпоративізму), радикальний націоналізм і революційні перетворення, що мусять здійснитися не народними масами (селян чи робітників), а "людьми аристократичного духу" (тобто — армією). Наприкінці 1920-х рр. ідеологічні та публіцистичні напрацювання Теруджіро-Іккі Кіти почали набувати неабиякого розголосу, а його самого запрошують викладати для офіцерів-вихованців Військової академії армії Японії.

Ця обставина стала поворотним моментом у житті не тільки молодого філософа і публіциста, але й тогочасної державно-політичної системи Японії. Окрім узгоджених академічних дисциплін Теруджіро-Іккі Кіта виголошує перед слухачами уривки свого "Генерального плану перетворення Японії" (япон. 日本改造法案大綱, Nihon Kaizō Hōan Taikō), який доволі скоро стає настільною книгою сміливих армійців, ладних кинути виклик самому імператору. Червоною ниткою цього Magnum Opus проходить поняття національної політики (япон. 国体, Kōkūtai), за допомогою якої Японія повинна очолити єдину і вільну Азію.

Ключовим пунктом "Генерального плану перетворення Японії" було призупинення дії чинної Конституції Мейджі терміном на 3 роки, введення в силу найвищих повноважень імператора і запровадження воєнного стану на час проведення невідкладних реформ. По суті Теруджіро-Іккі Кіта пропагував встановлення військової диктатури на чолі з імператором, якому не доповіли про майбутні зміни в країні, що ось-ось мали здійснитися. Водночас для багатьох прихильників японського мілітарного націоналізму запланований заколот означав просте очищення влади (свого роду люстрацію) і наділення війська небаченими досі привілеями, що поступалися лише правам імператорського двору.

Через беззастережну повагу, яку в японському суспільстві мала лише одна особа — імператор Хірохіто (тронне ім'я Сьова), — Теруджіро-Іккі Кіта бачив голову держави ідеальним у ролі радикального реорганізатора (реставратора) тогочасної системи в країні, позбавивши уряд і політичні партії будь-якого "злочинного впливу". Автор "Генерального плану перетворення Японії" волів націоналізувати певні стратегічні галузі, накласти обмеження на багатство і приватну власність, запровадити земельну реформу на користь селян, і звільнити свою батьківщину та решту Азії від західного імперіалізму. Такий підхід Теруджіро-Іккі Кіта назвав "Реставрацією Сьова" (аналогія з Реставрацією Мейджі 1868 р.), гаслами якої стали аграризм, соціальна справедливість і мілітаризм.

Від теоретичних обґрунтувань оновлення Японії до практичного здійснення антиурядового заколоту військові та студентська молодь спільно перейшли у лютому 1936 р. В авангарді був рух молодих офіцерів під проводом Шіро Нонаки, Кійосади Коди, Ясухіде Куріхаре й Хісаші Коно, котрі симпатизували Теруджіро-Іккі Кіті й водночас вимагали негайного розв'язання важливих соціальних проблем: політичної корупції, діяльності дзайбацу, наслідків "Великої депресії". Основу армії заколотників (япон. 義軍, Gigun) склали вояки 1-го дивізійного полку (456 бійців) та 3-го піхотного полку (937 бійців) 1-ї Імператорської дивізії, а також 3-го Імператорського гвардійського полку (138 бійців), до яких приєдналися 75 чоловіків студентів.

Озброєні заколотники розпочали здійснювати запланований задум вранці 26 лютого 1936 р., зайнявши урядовий квартал у середмісті Токіо та взявши під варту палац голови держави. Молоді офіцери відвідали резиденцію міністра армії та передали йому маніфест з вимогами, що згодом було доведено до відома імператора, який наказав негайно придушити бунт. Зволікання й очікування на відповідь офіційних осіб не дало повстанцям реалізувати намічений план, оскільки вже по обіді в японській столиці було оголошено надзвичайний стан і скликано на засідання міністрів.

Декларована військова диктатура у межах "Реставрації Сьова" опинилась під загрозою за відсутності чіткого плану дій у разі успіху повстання, за винятком певного бачення нового уряду, в якій найважливіші посади мали зайняти віддані ідеям Теруджіро-Іккі Кіти офіцери. Практично заколотники сконцентрували всю свою увагу на наближених до імператора політиках і урядовцях, яких звинувачували в корупції, особистому збагачені, надмірній бюрократії та доведеного до зубожіння селянства. Так, повстанцями здійснено напади на приватні резиденції міністрів, під час яких позбавлено життя Такахасі Корекійо (управитель фінансових справ) та Сайто Макото (хранитель печатки Японії).

Заколот офіцерів-націоналістів привів в повну розгубленість вищі армійські кола армії, які не знали про нього. Проте Імператорський флот Японії, чиї кораблі були сконцентровані в Токійській затоці, зайняв відверто негативну сторону, попередивши про можливе застосування сили проти повстанців у разі відповідного наказу командування. Фінансові та політичні кола (зокрема дзайбацу) не проявили жодного бажання підтримати "Реставрацію Сьова", заборонивши підконтрольним пресовим виданням публікувати будь-яку інформацію з місця подій.

Вранці 27 лютого 1936 р. військовий комендант Токіо закликав офіцерів-націоналістів негайно повернутися в казарми й скласти зброю — їм було висунуто ультиматум, термін якого спливав наступного дня. Однак заколотники відмовилися здатися. На ранок 28 лютого 1936 р. було оголошено звернення імператора до повсталих бійців, яких названо бунтівниками та порушниками державного спокою — це спричинило їхню деморалізацію, які не очікували такого повороту подій, а отже почали роззброюватися безпосередньо на вулицях Токіо.

Лише лідери заколоту, яке увійшло в історію як "інцидент 26 лютого", відмовилися здаватися, продовжуючи чинити опір у заблокованому будинку уряду, штурм якого було здійснено проти ночі 29 лютого 1936 р. Заарештованих рядових учасників повстання відправили в казарми відбувати покарання, офіцери ж були поміщені у в'язницю суворого режиму, окрім Шіро Нонаки та Хісаші Коно, які покінчили життя самогубством наступного дня, а ідейного натхненника "Реставрації Сьова" Теруджіро-Іккі Кіту разом із 17 спільниками засуджено до смерті та страчено на одній з площ Токіо у серпні 1937 р. Поразка офіцерів-націоналістів стала приводом для чисток в армії та вчиненні військового командування тиску на уряд, який, злякавшись перспективи повторення подій 26 лютого 1936 р., перетворився на покірну маріонетку в руках поміркованих мілітаристів, що невдовзі будуть реалізовувати окремі пункти "Генерального плану перетворення Японії" на власний розсуд вже на фронтах Другої світової війни у Східній та Південній Азії, бо ж це люди смертні, але ідеї  вічні.

 

© Дмитро ЧОВГАН