Криза НАТО вигідна РФ

Чому Північноатлантичний альянс не сприймає РФ як головну (стратегічну) загрозу світовому порядку та безпеці? Чи готове НАТО до відбиття московської агресії у разі нападу на одного зі своїх членів?.. Вичерпну відповідь на ці та подібні їм питання дав один німецький військовий аналітик у своїй статті для видання "Die Welt", переклад якої ми публікуємо нині.

От якби прямо зараз РФ здійснила напад на одну з країн-учасниць Північноатлантичного альянсу (англ. North Atlantic Treaty Organization), то менше половини мешканців Європи були б готові відправити свою армії на війну. Так, вся прикрість полягає у тому, що європейці, яким так добре живеться під парасолькою НАТО, не здатні до оборони власного комфорту. Для цього є героїчні американські вояки, котрих за будь-яким викликом із Брюсселя надішле "добрий дядько Сем".

Насправді, все доволі гірше, ніж можна собі передбачити. Адже прагнення самоусунутися і залишити таку неприємну ситуацію на відкуп армії США може вийти боком багатьом громадянам Євроспілки. Умовний і водночас колективний Захід, підкуплений кривавими нафтогазорублями вже не бачить загрози у Москві, яку колись становив СССР, бо з його нащадком — РФ вигідно торгувати, але аж ніяк не вести бойові дії.

Політична згуртованість, стратегічна солідарність і тому подібні явища серед членів НАТО вже сприймаються як непорушна дійсність, безпеку яких гарантували партнери з того боку Атлантичного океану. А між тим, якщо у Брюсселі марять фантазіями про "дружні відносини" з РФ, то у Москві продовжують розглядати Північноатлантичний альянс як основну загрозу своєму існуванню, де чільне місце "головного ворога" віддано США. Америка, до слова, після терактів 11 вересня 2001 р., перестала бути тим, ким вона була майже 70 років — центральним світилом трансатлантичного союзу.

Боротьба з тероризмом, перехід війни та миру в інформаційний/цифровий вимір, відновлення підкорення всесвіту — ось ключові слова, що характеризують стратегічний перелом НАТО. Те, що ми спостерігаємо зараз, можливо, лише початок великої нестабільності, що охопила світ. Якби не було Північноатлантичного договору, то давно було б пора винайти його заново, щоб він позначив рамки безпеки у доволі мінливому ХXI ст., що лише набирає обертів невідомих і сповнених для всього людства сюрпризів.

Безпорадність — це останнє, що може дозволити собі країна, розташована в центрі Європи, скажімо така як Німеччина. Раз на рік промовляти, розмахуючи руками, гості слова на Мюнхенській міжнародній конференції з питань безпеки недостатньо, щоб змінити докорінно ситуацію. Адже все на світі має свою ціну, а мир, стабільність і комфорт Європи й поготів, особливо, якщо за нього десь на українському Донбасі кладуть життя тисячі вояків незалежної держави, здатної довести свою приналежність до євроспільноти.

Тут примітно згадати сумнозвісну 5-ту статтю Північноатлантичного договору, підписаного 12 країнами Заходу 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні, якою люблять маніпулювати різні експерти. Згаданий пункт документ повинен діяти за принципом взаємності — або не діяти зовсім. Наведемо його повністю, хто не знає про що мова: «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх — і, відповідно, — вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене 51-ю статтею Статуту ООН, надасть допомогу тій стороні або сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні».

Звичайно, що в основі зобов'язання підтримувати один одного, цього ключового принципу НАТО, лежить американське лідерство. А якщо США з якихось причин виявляться нездатні взяти на себе провідну роль (чи то через слабкість, чи втрати орієнтації, або просто "перевтому"), баланс буде порушений і це на руку РФ. Відтак стає зрозумілим, що 5-та стаття Північноатлантичного договору залишається в силі до тих пір, поки її готові дотримуватися американці, всі решта за першої-ліпшої нагоди продадуться, ну, або здадуться.

Але згаданий пункт основоположної угоди НАТО не працює автоматично і не дає абсолютних гарантій. У тексті дійсно прописано зобов'язання прийти на допомогу тому з партнерів, хто потрапив у біду, але при цьому не уточнюється, до яких саме засобами — військовими чи цивільним — країнам-учасницям слід вдаватися в такій ситуації, та якими повинні бути рівень ескалації для, власне, необхідної підтримки. З першої ж години конфлікту рішення про це має приймати сам відповідний учасник НАТО.

Стратегічна багатозначність — ось головний спосіб боротьби НАТО з серйозними кризами та викликами сучасності. В епоху штучного інтелекту з його воістину безмежними можливостями (і вадами), у часи діджиталізації війни, збройної колонізації близького космосу і (не в останню чергу) гібридних воєн, які не сягнули ядерно порогу, Північноатлантичний договір поки що лишається архівним документом, що не вартий надмірної уваги. Цілком можливо, що в недалекому майбутньому, коли ресурси потенційних ворогів НАТО (як скажімо РФ) вичерпаються, а політична стабільність зазнає колапсу (паралелі з подіями 1989-1996 рр. у Східній Європі більш ніж очевидна, враховуючи на потуги Кремля повернути втрачені позиції) сумнозвісна 5-та стаття раптом знову стане улюбленою та дорогою для європейців, у першу чергу, для продажних й забудькуватих німців і таких самих як вони сусідів-французів.

 

© Міхаель ШТЮРМЕР