Тріумф португальської хунти: між "Старою Республікою" і "Новою Державою"

Наприкінці весни 1926 р. консервативно налаштовані частини армії Португальської Республіки здійснили державний переворот. До цього їх спонукала тривала криза, спричинена скасуванням монархії та наслідки Першої світової війни, в якій брала участь країна на боці Антанти. Події майже 100-річної давнини, на тепер відомі як Національна революція (порт. Revolução Nacional), сприяли стабілізації суспільно-політичної ситуації та підвищенню рівня місцевого господарства, а отже і пересічних португальців.

Безпосередньою причиною до військового заколоту слід вважати монополізацію громадського і політичного життя країни членами Демократичної партії (порт. Partido Democrático), утвореною в 1912 р., а також чутки про спробу монархістів повалити республіканський устрій. Президент Бернардіну-Луїш Машаду-Ґімарайш та прем'єр-міністр Антоніу-Марія да Сілва, котрі орієнтувалися на Велику Британію, отримуючи з Лондона не тільки певні фінансові заохочення, але й вказівки "правильної" розбудови держави, фактично ігнорували порядок денний, що склався на той час у Португалії. Країну роздирали внутрішні чвари: селянські бунти, страйки робітників під червоними прапорами, зростання рівня інфляції, підкуп політиків і тому подібні кризові явища.

Прикметно, що з часу повалення монархії у 1910 р. й до Національної революції 1926 р. новостворені державні інститути проявляли ознаки нестабільності та проґресуючої деградації. Чутки та погрози про можливий переворот, зокрема і зі сторони різних лівих угруповань (анархістів, соціалістів, комуністів тощо) були постійними, однак не мали твердого ґрунту під собою, щоби втілитися в життя. Тож, аби припинити порожні розмови, передвісники Демократичної партії (вищезгадані президенти та прем'єр-міністр Португалії) взялися запроваджувати ліберальну диктатуру, цензуруючи опозиційну пресу, переслідуючи критиків уряду, арештовуючи організаторів і учасників бунтів.

За кілька днів до безпосереднього виступу війська, 25 травня 1926 р. було тимчасово зупинено діяльність Палати депутатів. У спільній заяві Бернардіну-Луїш Машаду-Ґімарайш і Антоніу-Марія да Сілва наголосили, що законно обрана більшість у лояльній їм нижній палаті Конґресу Республіки висловила готовність надати всю повноту влади дуумвірату — президенту та прем'єр-міністру відповідно, а тому самоусувається від подальших наслідків й відповідальності. Цілком зрозуміло, що такий зухвалий наступ на демократію зі сторони очільників держави від однойменної Демократичної партії стали останньою краплею для народу.

Загальне обурення, що охопило багатомільйонну країну, своїми багнетами підтримали військові, котрих покликали навести лад опозиціонери з лав Націоналістична республіканської партії (порт. Partido Republicano Nacionalista). Під час велелюдного мітингу у місті Браґа 28 травня 1926 р. депутат і одночасно лідер вказаної політичної сили Франсішку Пінту да Кунья-Леал закликав до повалення злочинного режиму. Головним виконавцем державного перевороту стали генерали Жузе Мендеш-Кабесаш, Мануел Ґоміш да Кошта і Антоніу-Ошкар Фраґозу-Кармона, загони яких тоді дислокувалися у Бразі.

Консервативно налаштовані військові вирішили здійснити похід на столицю країни — Лісабон, — повторивши у Португалії фашистський марш на Рим осені 1922 р. Їхньою метою було отримання підтримки народу, які відверто зневажали ще донедавна обрану у законний спосіб владу (подібності до української теперішньої дійсності виявляються самі собою). На диво, крім селянства, католицької Церкви та інтелігенції, які становили природну опору правих сил, виступ багатотисячного війська підтримали робітники, що їх марно намагалися загітувати на власний путч різного роду ліваки.

Під час кількаденного походу до вишколених і добре озброєних армійських частин приєднувалися представники трудового люду зі своїм реманентом та національними прапорами у руках. Законність чинного уряду Португалії танула на очах. Навіть рядові члени Демократичної партії розуміли, що подальше перебування в її лавах — тавро на все життя за опосередковану діяльність і негласну підтримку узурпаторів влади: Бернардіну-Луїша Машаду-Ґімарайша й Антоніу-Марії да Сілви.

Тому, коли 30 травня до Лісабону прибувають загони генералів Жузе Мендеша-Кабесаша, Мануела Ґоміша да Кошти та Антоніу-Ошкара Фраґозу-Кармони, президент із прем'єр-міністром опиняються у складній для себе ситуації — замкнені державною вартою у будівлі Конґресу Республіки. Вируюча від революційних подій столиця країни, тим часом, вітає утворення тимчасового перехідного уряду — Раду громадського порятунку (порт. Junta de Salvação Pública). Новим головою держави було проголошено генерала Жузе Мендеша-Кабесаша, який оголосив до народу маніфест про завершення панування Демократичної партії (31 травня 1926 р. було розпущено обидві палати парламенту) та настання нової доби, що мала прийти по знищенню корупції, запровадженню проґресивних реформ і наведенню ладу в країні за прикладом Італії.

Варто наголосити, що уряд під проводом Бернардіну-Луїша Машаду-Ґімарайша і Антоніу-Марії да Сілви не вжив ніяких заходів задля придушення військового заколоту. Спочатку вони взагалі заперечували факт повстання у Бразі, а коли загроза стала очевидною, виявилося, що армійські частини, державна охорона, поліція не бажають виступати на захист режиму. Національна революція 1926 р. — єдина подія в історії Португалії, яка відбулася безкровно.

Також слід вказати на подальші кроки, що їх вчинили представники Ради громадського порятунку з метою відновити суспільно-господарську і політичну ситуації на докризовий рівень (фактично до повалення монархії). Упродовж наступних 6 місяців колишні генерали-соратники змінювали один одного на посаді президента країни, при цьому утримуючи низку міністерських посад (функцій). На межі 1926-1927 рр. головою держави став Антоніу-Ошкар Фраґозу-Кармона, який відверто симпатизував фашистському уряду Беніто Муссоліні та мав повторити подібні до нього звершення у Португалії.

З цією метою вже у 1928 р. генерал-президент, який очолював Національну диктатуру (порт. Ditadura Nacional), запросив на посаду міністра фінансів завідувача кафедри політичної економії та фінансів Університету Коїмбри — націоналіста Антоніу ді Олівейру-Салазара. Головною вимогою останнього було надання йому широких повноважень як недоторканого ніким (навіть головою держави) службовця. Фактично це означало перетворення вказаної міністерської посади на впливову фігуру в уряді, що концентрувала необмежені функції у внутрішніх справах країни.

Між тим, економічна політика Антоніу ді Олівейри-Салазара, запроваджена у розпал світової економічної кризи ("Велика Депресія" 1929-1933 рр.), призвела до того, що Португалія стала оговтуватися від суспільно-господарської нестабільності, виплативши величезний зовнішній борг. Завдяки реформам Національної диктатури були реорганізовані банківська і податкова системи. У 1932 р. за свої здобутки в галузі економіки Антоніу ді Олівейра-Салазар посів крісло прем'єр-міністра, згодом оголосивши про зміну конституції країни. Перша (Стара) Республіка, що досі існувала за Національної диктатури, поступалася місцем Новій Державі (порт. Estado Novo), опору якої був середній клас (консервативно налаштоване селянство, інтелігенція та, звісно, армія з католицькою Церквою).

Ліквідувавши режим Демократичної партії, що характеризувався суспільно-господарським і громадсько-політичним безладом у вигляді парламентаризму, усунувши формальну багатопартійність, генерали-організатори Національної революції, котрі змінювали один одного упродовж 1926 р., таки домоглися внутрішньодержавної стабільності. Нетривалий період Національної диктатури, який охоплював всього 6 років, забезпечив плідний ґрунт для впровадження карколомних і проґресивних реформ у добу Нової Держави, що проіснувала понад 40 років. Цим було забезпечено збереження у Португалії національних традицій, цінностей, а відтак унеможливлено розгул ліберальної та лівацької пропаганди, що тоді вирувала під різними прапорами по всьому світу.

 

© Павло КОВАЛЬОВ