Еллада і хунта "чорних полковників"

Короткий період перебування хунти "чорних полковників" при влади у Греції цікавить нас тим, що вони - на противагу західному світові з його тотальним духом прагматизму - спробували знайти ідеалістичні підстави влади, а відродження грецького національного духу поставили в прямий зв'язок ыз релігійним православним відродженням.

Історія Греції ХХ ст. сповнена пристрастей і драматичних подій. Частково так сталося тому, що ще з часів боротьби греків за незалежність у 1820-х рр. велику роль у політичному житті країни зіграла армія. Легальні і нелегальні офіцерські організації, незадоволені владою, неодноразово ініціювали військові перевороти в країні, встановлюючи власну диктатуру або передаючи владу вірним їм цивільним політикам. Проте, в першій половині ХХ ст., а особливо у міжвоєнний період 1919-1939 рр., такий шлях політичного розвитку навряд чи можна вважати унікальним, а от після Другої світової війни військова диктатура стала зустрічатися в Європі набагато рідше.
Після звільнення від нацистської окупації в Греції вибухнула громадянська війна (1946-1949 рр.), в якій підтримуваний США і Великою Британією афінський уряд завдав поразки комуністам. Режим, який тоді виник, важко назвати демократичним: слов'янське населення піддалося жорстоким переслідуванням, багато болгарів та сербів емігрували або загинули в концтаборах. Компартія Еллади та інші ліві організації були визнані поза законом, а уряд жорстко контролювала ЗМІ. Післявоєнний режим в Греції не зміг забезпечити необхідних країні темпів економічного зростання - країна залишалася однією з найбідніших в Європі - і це, в свою чергу, вело до зростання напруженості в суспільстві.
Гостра політична криза вибухнула в середині 1960-х рр., коли до влади прийшов центристський уряд Георгіоса Папандреу. Він прагнув підтримати середній клас і обмежити роль іноземного капіталу в національній економіці. Конфлікт між прем'єр-міністром і королем Костянтином ІІ, з одного боку, і втручання ЦРУ, який підтримував інтереси американського бізнесу, з іншого, призвели до падіння уряду Папандреу, на зміну якому прийшли одноденки, що своєю політичною боротьбою підривали авторитет парламентського устрою королівства.
У суспільстві зростало бажання бачити при владі уряд "твердої руки". Цим скористалися члени таємного "Священного союзу грецьких офіцерів", які 21 квітня 1967 р. вивели війська на вулиці Афін, розпустили парламент і взяли владу в свої руки. Так була встановлена остання в грецькій історії військова диктатура, лідерами якої стали полковники Георгіос Пападопулос, Стіліанос Паттакос і Ніколаос Макарезос. За чорну військову форму офіцерів держбезпеки противники режиму військових називали його "диктатурою чорних полковників" або "хунтою", в комуністичних колах цей уряд охрестили неофашистським.
На відміну від більшості інших грецьких диктатур ХХ ст., які зазвичай не мали ні власної політичної програми, ні ідеології, "чорні полковники" створили і те, і інше. Це дозволило їм протриматися при владі 7 років (1967-1974 рр.) і за цей час провести в країні низку реформ, які благотворно позначилися на національній економіці та фінансах, демографічній ситуації, системі освіти, церковно-державних відносинах. Ідеологія режиму поєднувала революційну риторику з традиційними цінностями.

Події 21 квітня 1967 р. полковники називали революцією, а себе - Національним революційним урядом Греції. Вони всіляко прагнули підкреслити унікальність своєї революції і одночасно - її спадковість із національно-визвольною революцією 1821 р. проти Османської імперії. Тоді греки змогли отримати державну незалежність. На думку ідеологів режиму, 1821-й рік став тільки початком звільнення греків, яке тепер належало завершити. Національне відродження повинно було реалізуватися в побудові Великої Греції - економічно незалежної і політично стійкої держави, яка могла б стати геополітичним центром не тільки для розсіяної по світу грецької діаспори, але й для інших народів і держав.
Для цього, перш за все, було необхідно подолати глибоку духовну кризу грецької нації, повернути втрачений грецький національний дух. Сам лідер хунти Пападопулос із однодумцями цілком ясно уявляли собі суть нових перетворень і прагнули всіма засобами (ЗМІ, Церква, система освіти) донести їх до всіх греків.
Саме поняття "національного духу" було запозичене грецької громадської думкою з європейської філософії ще в епоху романтизму, і до початку ХХ ст. греки вже розуміли націю цілком в європейському сенсі, але все ж підкреслювали її унікальність: грецька нація існувала на стику 2-х світів - Заходу (Європи) і Сходу (Азії), не належачи до жодного з них. За часів диктатури Схід сприймався вороже і асоціювався з комуністичним СРСР, Захід був уособленням свободи, але не володів достатнім потенціалом для всебічного розвитку суспільства. Причина цього полягала в тому, що Захід - спадкоємець давньогрецької цивілізації - насправді, втратив багато її цінностей. Втім, прямої критики Заходу грецька хунта уникала, побоюючись опинитися в ізоляції.
Грецький національний дух був винятковий, оскільки заснований на еллінсько-християнському ідеалі. Цей ідеал поєднує грецький спосіб мислення, пов'язаний з цінностями давньогрецької цивілізації і з візантійським православ'ям. Грецькій національній самосвідомості приписувався патріотизм, скромність, повага до законів, мужність і особиста хоробрість, гостинність і повага до іноземців. Головна соціальна цінність грецького ідеалу - це, звичайно, демократія. З точки зору полковників, Захід був демократичний тільки на словах: парламентська система захищала інтереси окремих груп, а не всього суспільства, приватні інтереси ставляться вище суспільних. Справжня демократія за своєю природою консервативна, вона покликана зберігати традиції суспільства, а не руйнувати їх.
Ідеологи режиму "чорних полковників" об'єднували всю грецьку націю в часі і просторі: з доісторичних часів до наших днів і у всіх кінцях ойкумени (розселення діаспори). Вони не віддавали переваги якомусь конкретному епосу або державному режиму. Природно, що були відсутні й іноземні приклади для наслідування. У цьому полковники наслідували традиції грецької консервативної громадської думки, схильної ідеалізувати окремих героїв (Олександр Македонський, Юстиніан), а не конкретні політичні режими.
Християнство внесло в грецький національний ідеал любов до ближнього, милосердя, великодушність, стриманість. Західне суспільство, як вважали ідеологи хунти "чорних полковників", втратило і ці цінності: існування західної людини перетворилося на "солодке життя", егоїстичне споживацтво. Неважко помітити, що критика Заходу грецькими диктаторами, незважаючи на їх явний антикомунізм, носила антибуржуазний характер. Можливо, на погляди диктаторів вплинуло і їх походження - всі вони були вихідцями з простого народу і зробили військову кар'єру завдяки особистим якостям.
Крім того, християнство допомогло остаточно оформити критерії самоідентифікації греків, закладені ще в античності. «Греками називаються ті, хто вихований в нашій культурі», - сказав Ісократ про Філіппа Македонського. Ця максима, закріплена уявленням про те, що «у Христі немає ні елліна, ні іудея», була міцно засвоєна майже всіма напрямками грецької громадської думки Нового часу. Расизм ніколи не був популярний серед греків і полковники не були винятком: вони теж вважали, що греком необов'язково народитися, ним можна стати, засвоївши грецький національний ідеал. Але вірно і зворотне: зрадники національного ідеалу (наприклад, комуністи) автоматично викреслюють себе з грецької нації.
Саме християнство додало грецькому національному ідеалу принципово нову якість: «Бог - філеллін», говорив Пападопулос. В його очах християнські цінності були тісно пов'язані з православною Церквою, і він поділяв уявлення деякої частини грецького духовенства про православ'я як національної релігії греків. Це уявлення ніколи не формулювалося офіційно, але насправді частина грецьких священиків і ченців вже в XIX ст. вважала, що справжнє православ'я збереглося тільки у греків, у той час як в інших народів воно неправильне, спотворене.
Православ'я і Церква взагалі займали велике місце не тільки в ідеології режиму, але і в його політичній програмі. Церква сприймалася як один з інструментів просування греко-християнського ідеалу, подолання духовної кризи і стала важливим об'єктом державних інвестицій: уряд не жалів грошей на будівництво церкв, особливо в прикордонних районах зі змішаним населенням. Так, наприклад, у 1971 р, пишно відзначаючи 150-річний ювілей національно-визвольної революції, військовий режим почав будівництво храму Спасителя, який вирішили звести ще в 1829 р. учасники революції в подяку Господу за своє визволення. Однак 150 років в казні не знаходилося грошей для реалізації цього проекту.
Режим "полковників" провів найбільшу з 1830-х рр. реформу церковно-державних відносин: духовенство отримало статус державних службовців, який надавав гарантовану платню і соціальний пакет. До цього дохід священнослужителів складався тільки з приношень настільки ж бідних прихожан. Крім того, диктатура "чорних полковників" зміцнила і духовні основи Церкви. До того часу тон в грецькому богослов'ю задавали університети, професура яких перебувала під великим впливом західних конфесій. Все це почало змінюватися, коли військовий режим підняв зарплати у вишах і запросив на кафедри фахівців з числа грецької діаспори. Тоді до богословських факультетів приїхали викладачі, виховані в традиціях Російського богословського інституту у Парижі. У свою чергу Церква була змушена погодитися на посилення внутрішньоцерковної дисципліни та посилення державного втручання в її справи. І все ж, Пападопулос став першим в історії прем'єр-міністром, удостоєним вищої церковної нагороди - Хреста Святого Апостола Павла, засновника християнства в Греції.
"Чорні полковники" намагалися подолати духовну кризу не тільки за допомогою Церкви, але і за допомогою реформування ЗМІ та системи освіти. Після громадянської війни діяльність грецьких журналістів і так перебувала під жорстким контролем уряду. Військовий режим зажадав від них припинити поширювати чужі національному ідеалу західні цінності і виховувати маси в греко-християнському дусі.
Велика увага приділялася і системі освіти, її виховної ролі. У школі, яка і раніше повністю контролювалася державою, були переглянуті навчальні програми з гуманітарних дисциплін: історія, географія, рідна мова і література тепер викладалися у відповідності з ідеологією режиму військової хунти. З'явився спеціальний предмет, присвячений революції 21 квітня 1967 р. Серед інших заходів військового режиму - будівництво нових шкіл та університетських містечок, підвищення зарплат вчителям та викладачам вищих і середніх спеціальних навчальних закладів при одночасному зниженні навантаження, створення шкіл-інтернатів для обдарованих дітей. Навчання у вишах стало безкоштовним, як і підручники на всіх щаблях освіти. Ці реформи дозволили вирішити гостро проблему браку власних кваліфікованих кадрів, були закладені основи орієнтованого на державу середнього класу, який в майбутньому стане джерелом соціальної стабільності в країні.
Незважаючи на свою унікальність, ідеологія "чорних полковників" була чимось схожа на ідеології ряду інших сучасних їй авторитарних режимів. Спроба звільнитися від іноземного впливу перегукується з антиколоніалізмом Гамаля Насера ​​в Єгипті і Джамахірією Муаммара Каддафі в Лівії, а опора на традиційні християнські цінності - з франкізмом в Іспанії і "новою державою" Антоніу ді Салазара в Португалії. І все ж, це був єдиний випадок не тільки в грецькій, а й в цілому - у європейській історії, коли військова диктатура будувала свою ідеологію, спираючись на православ'я.
США, які свого часу сприяли військовому перевороту в Греції, швидко розчарувалися в "чорних полковників". Замість "маріонеток" американці отримали самостійний політичний режим, орієнтований на зміцнення національної держави. Тому уряд США ініціював міжнародну кампанію проти "чорних полковників" і домігся їх міжнародної ізоляції. Пізніше, за допомогою Великої Британії агенти ЦРУ спровокували політичну кризу навколо надзвичайно болючого для греків кіпрського питання, що призвело до падіння диктатури.

Греція повернулася на ліберально-демократичний шлях розвитку, отримавши у спадок від диктатури міцну національну валюту - драхму, істотно зростаючий рівень життя населення, модернізовану транспортну інфраструктуру, сучасну систему освіти. З маргінальної жебрачки Греція перетворювалася на респектабельну європейську країну, яку можна було пустити в ЄЕС та НАТО. Лідери ж військової диктатури були звинувачені в державній зраді і опинилися у в'язниці. Навіть в ув'язненні Пападопулос, який до кінця днів зберіг вірність своїм переконанням, зміг створити партію "Національний політичний союз", в якій починали свою кар'єру майбутні активісти сучасних ультра-правих сил.

 

© Ольга ПЕТРУНІНА