Мореплавство як героїчний символ

Якщо щось і властиво новим молодим поколінням, то це - подолання всього "романтичного" та повернення до епічного. Ефект гарних слів, псевдо-психологічних та інтелектуальних хитрощів незмірно дії менше, ніж ефект ревльних дій. Основоположне тут те, що поки англосаксонські народи віддають перевагу "спортивним" пристрастям і девіаціям, наші нові покоління все частіше долають чисто матеріальну складову дії. Вони намагаються інтегрувати і прояснити її за допомогою духовного початку і повертаються - більшою чи меншою мірою усвідомлено - до дії, тобто до звільнення, становлення реального контакту (на противагу скептицизму або сентиментальності) із могутнім потенціалом предметів і стихій.

Сьогодні в природі існують 2 середовища, що найкращим чином підходять для звільнення та реінтеграції епічної дії: це високі гори і відкрите море - 2 символи сходження і мореплавство. Тут існує боротьба із труднощами і небезпека стає безпосереднім засобом внутрішнього подолання тих елементів, що належать до числа нижчої природи людини і, які слід приборкувати і перетворювати.
Позитивістські і матеріалістичні забобони призвели до того, що протягом кількох поколінь віддавалися забуттю глибокі і чудові традиції давніх часів. Їх звели до рівня курйозів: ерудити самі не знають і не дають іншим зрозуміти вищий сенс цих традицій, який завжди можна знову відкрити і відродити. Це стосується, зокрема, і стародавнього символу мореплавства, одного з найпоширеніших у всіх традиційних цивілізаціях (фінікійці, елліни, венеціанці, генуезці, нормани). Його схожість в кожній з них спантеличує і змушує задуматися, до якої міри універсальним і глибоким є духовний досвід, набуття у протистоянні із могутніми силам стихії моря. Ми вважаємо, що було б корисно розглянути цей символ докладніше.
Мореплавство, а особливо подолання бурхливих вод - традиційно зводиться до рівня символу, бо води - як океанів, так і річок - завжди вважалися змінним, примхливим елементом земного життя, нерозривно пов'язаного із народженням і смертю. Більше того, вони несуть в собі пристрасть та ірраціональність, що здатні змінити життя. Якщо тверда поверхня суші була до деякої міри тотожна посередності, скромному і мізерного існуванню, заснованому на загальновідомих фактах і переконаннях, непохитність яких всього лише ілюзія, то рішення залишити земну твердь, вийти у простір, мужньо вступити у сутичку із течіями та з відкритим морем - одним словом, "пуститися у плавання" - уявлялося надзвичайно епічним вчинком, але не в буквальному, а в духовному сенсі.
Мореплавець, таким чином, тотожний, герою і тій людині героїчної жоби, яка, залишаючи позаду звичайне "життя", прагне до чогось "більшого, ніж життя", до подолання немічі і гріховності. Тут логічно з'являється концепція іншої, справжньої суші, яка ідентифікується із кінцевою метою "мореплавця", із перемогою над морем, що є невід'ємною складовою епічного. А "інший берег" - це земля, спочатку невідома "terra incognita", нерозвідана, недосяжна, яку в давній міфології і традиціях позначали самі різні символи, серед яких досить часто зустрічається символ острова - образ внутрішньої рішучості, спокою та самовладання людини, яка успішно і благополучно "подолала хвилі "або бурхливі потоки і не стала їх жертвою.
Подолання річки вплав або керування кораблем було основним символічним етапом "вищої посвяти", яка здійснювалась у давньогрецькому Елевсині. Янус, давньоримське божество, бог усіляких починань, а отже, (за визначенням) - посвячення у "нове життя", також був богом мореплавання. Серед його характерних атрибутів присутній човен. Можна також відзначити, що слово "pontifex" етимологічно означає "будівельник мостів", а слово "pons" в давнину означало "шлях"; море уявлялося "шляхом" - звідси і походження слова "ponte" ("міст" італійською). На цьому прикладі можна побачити, як приховані значення в словах і знаках, сьогодні майже незрозумілих, можуть передавати елементи древніх уявлень про мореплаввство як про символічну дію.
У халдейському міфі про героя Гільгамеша можна знайти точну подобу давньогрецького дорійского Геракла, який після плавання у морі зриває плід безсмертя в саду Гесперід, завдяки титану Атланту. Гільгамеш також кидає виклик морським шляхам, ставить вітрило, бере курс на захід, тобто на Атлантику, у бік землі або острова, де намагається знайти "дерево життя", в той час як океан красномовно порівнюється із "темними водами смерті". Якщо ми тепер звернемося до Сходу і Далекого Сходу, там теж знайдуться сліди ідентичного духовного досвіду, пов'язаного з героїчними символами мореплавства, подолання вплав водних перешкод і підкорення морів.
Подібним чином буддистський аскет часто порівнюється із людиною, яка кидає виклик водам, вплав перетинає потік або пливе проти течії і досягає іншого берега, оскільки води представляються як щось, пов'язане з жагою тваринного життя і задоволень, із путами егоїзму і матеріалістичних вподобань. Також і на Далекому Сході зустрічається аналогічна давньогрецькій тема "плавання у моряі" та прибуття на невідомі "острова", подібні атлантичному Аваллону або Маг-Меллу існували далекі заморські землі в ірландських і кельтських легендах.
Від стародавнього Єгипту до доколумбової Мексики - всюди ми прямо або побічно зустрічаємо подібні елементи. Зустрічаються вони також і в північно-арійських легендах. Успіх героя Зіґфріда на острові Брунгільди висловлює сам сенс символічного плавання у морі - відповідно у "Пісні про Нібелунгів", Зіґфрід каже: "Я наш корабель туди, де царює Брунгільда, доставлю без праці: шляхи-дороги в морі давно знайомі мені...".
Ми могли б зазначити, що і успіх Христофора Колумба був пов'язаний, всупереч широко поширеній думці, із певними туманними уявленнями про такі собі землі, що служили згідно із середньовічними легендами, притулком для "пророків, які ніколи не вмирали", а перебувалиь в "транс-атлантичному Елевсині", що співвідноситься із розглянутою нами символікою. Більше того, ми могли б сказати, чому уявлення про талассократію, "володарки морів" або "вод", часто пов'язується із падінням законодавця наприклад, в пеласгійському міфі про Міноса. Ми могли б представити ідею, що міститься в образі людини, яка "перебуває над водами", "ходить по воді", або "рятується із води", але все це поведе нас занадто далеко. Може бути, що ми повернемося до цієї теми в інший раз...
"Треба не жити, а плавати!" (від лат. Vivere non necessita. Navigare e neccessario...). Ці слова живі ще й сьогодні, зберігають свій повний сенс і є одним з кращих виразів епічного діяння. "Ми повинні знову полюбити море, відчути сп'яніння морем, тому що vivere non necesse sed, navigare neccesse est". Це слова Беніто Муссоліні. І хіба не звучить в цьому повчанні, зрозуміле в його найвищому значенні, відлуння давнього сенсу? Хіба не живе ще уявлення про мореплавця як про людину, яка "більше, ніж жива", уявлення про плаванні як про героїчне діяння, шляхи до вищих форм існування?
Скрізь, де панує великий, вільний вітер, відчувається сила того, чого немає межі в могутньому глибокому спокої або в жахливому розгулі стихії. У морях та океанах нові покоління зможуть "епічно" йти назустріч пригодам, плавати і сприймати простори з метафізичної точки зору, здатної надати героїзму і безстрашності міці, що перетворюється. Так буде відроджено те, що зберігали давні традиції в символах мореплавства і моря, що позначають шлях до того, що вище окремої людини. Саме це уявляється нам одним з найвищих орієнтирів для сил відродження в новій Європі.

 

© Юліус ЕВОЛА // "Il Regime Fascista", Рим, 1933 р.