Онода Хіроо - самурай без батьківщини

Говорячи про вірність присязі, кожному з нас на думку приходять історії самовідданої боротьби упівців та партизанські загони холодноярівців, які, присягнувши на вірність Україні, розуміли, що повернутись додому можна лише “з щитом, або на щиті”. В розповідях про наших партизанів завжди присутня доля романтизму, що завжди супроводжувала важкі повстанські будні, життя в криївках, набіги на червоних комісарів та віра в майбутнє, яка зникає лише з останнім ударом серця.

Сьогоднішня публікація – історія японського партизана Онода Хіроо, офіцера, що не знав таких слів як капітуляція чи полон. Довгих 29 років продовжувалась його боротьба, та особиста війна, яку він, залишаючись вірним присязі Імператорській армії Японії, вів на Філіппінах. Наприкінці Другої Світової Війни Онода, людина зі знанням двох іноземних мов, відправляється до Філіппін як командир спецзагону з проведення диверсійних операцій в тилу противника. Отримавши звання молодшого лейтенанта, в січні 1945 р. він був передислокований на філіппінський острів Лубанг.
Союзники після розгрому Імператорського флоту в затоці Леле фактично вирішили долю оборонців Філіппін. Сухопутній операції американських військ передувало бомбардування стратегічною авіацією, що остаточно знищило надії на стримання ворога. Японці боролись відважно, практикуючи тактику "камікадзе на землі", кидаючись під танки зі зв’язками гранат, проте це було швидше агонією, ніж тактичною обороною.
Генерал Ямасита із залишками імператорської армії відступив у гори, де після закінчення війни, 2 вересня 1945 р., підписав капітуляцію. Проте Онода, знаходячись у складі диверсійної групи й не маючи комунікацій з зовнішнім світом, не міг знати про капітуляцію Японії. Відступивши в джунглі острова, розбивши солдат на групи, останній самурай залишився з рядовим Кодзукою та капралом Сімадою, до яких в 1946 р. приєднався ще один солдат Акацу Юїті.
Молодший лейтенант Хіроо з року в рік, втрачаючи своїх побратимів, продовжував вилазки з лісу, влаштовуючи диверсії та знищуючи військову техніку ворога. Наказ командира, який той отримав перед відступом був простим та однозначним: «Ми відступаємо, але це тимчасово. Ви підете в гори і будете робити вилазки - закладати міни, підривати склади. Я забороняю вам здійснювати самогубство і здаватися в полон. Може пройти три, чотири або п'ять років, але я за вами повернуся. Цей наказ можу скасувати лише я і ніхто інший».
Довгих 29 років "партизанки" без підтримки місцевого населення зв’язку зі штабом, це неабияке випробовування. Онода справився з цим лише завдяки своєму вихованню та слідуванню кодексу самураїв. Бусидо, як кодекс військової етики, являє собою синтез ідей конфуціанства, буддизму, вірності, честі та, що найцікавіше, відчуттям прекрасного. Справжній духовний сенс вчення Бусидо в тому, що воїн повинен жити, усвідомлюючи можливість смерті в будь-який момент, що змушує цінувати кожну хвилину життя, тому що вона може виявитися останньою.
Саме тому Онода слідкував як за духовним станом, так і за зовнішнім виглядом своїх підопічних, особливу увагу приділявши особистій гігієні, адже вороги будуть зневажати тебе, якщо ти виглядатимеш неакуратно.
* Кожен самурай повинен пам'ятати про смерть і робити все, як в останній раз.
* Якщо самурай пам'ятає про смерть, значить, він готовий до зустрічі з ворогом.
* Якщо самурай готовий до зустрічі з ворогом - він непереможний.
Їхнє життя являло собою мілітарну аскезу доповнену культом збої, яку вони берегли як зіницю ока, закриваючи її собою під час дощів та кутаючи в простирадла, як немовля.
Пристосувавшись до життя в джунглях, група під командуванням молодшого лейтенанта влаштовувала диверсії, ховалась від поліцейських патрулів, що нерідко прочісували ліси, полювали на лісних мишей та варили кашу з бананів. Газети та журнали, які вони знаходили в джунглях, сприймались ними як ворожа пропаганда, адже ще в офіцерському училищі Оноду попереджали про масову дезінформацію ворога, що буде мати місце наприкінці війни.
В 1972 р., поблизу одного з філіппінських сіл, молодший лейтенант Хіроо втратив останнього свого побратима, рядового Кодзукі, який був вбитий під час перестрілки. Це була страшна втрата для Оноди, адже з цього дня він залишався сам на сам з війною, яка закінчились двадцять дев'ять років тому.
В його рідній Японії, як гриби після дощу, виростали висотки, японська техніка заполонила світові ринки, держава після поразки в війні повернула свою величність, проте в іншому, в економічному плані. Смерть солдата, привида старої війни розворушила японське суспільство, і на пошуки Оноди, про існування якого забув увесь світ, кинули найкращі пошукові компанії. Віднайти залишенця пощастило простому студенту, який випадково наткнувся на офіцера імператорської армії. Він відмовився вірити в розповіді молодого японця про закінчення війни, капітуляцію Токіо і інший світ, в якому Японія і США – союзники.
Повернувшись додому, студент віднайшов майора Танігучі - командира, який віддав Оноді останній наказ. Вони разом приїхали в джунглі Лубанга, де Танігучі, одягнений у військову форму, зачитав Оноді наказ про звільнення від виконання бойових операцій. Вислухавши, він скинув на плече гвинтівку і попрямував у бік поліцейської дільниці, зриваючи з мундира напівзгнилі нашивки.
10 березня 1974 р. Онода здався філіппінським військам. Він був одягнений у військову форму, мав при собі японський меч, справну гвинтівку з п’ятьма сотнями набоїв до неї та декілька ручних гранат. Японець передав свій меч командиру бази на знак капітуляції і був готовий до страти. Командир повернув йому зброю, назвавши його "взірцем армійської вірності". А завдяки клопотанням МЗС Японії, героя імператорської армії, якому за філіппінськими законами загрожувала страта, повернули на батьківщину.
Він повернувся додому, в зовсім інший світ заклопотаних людей, що забули війну, живучи своїм життям, але був змушений її покинути в зв’язку з цькуванням його в засобах масової інформації. Комуністи і соціал-демократи називали його "привидом мілітаризму", звинувачували в тому, що він, знаючи про капітуляцію Японії, продовжував убивати філіппінців з причини, так би мовити, кровожерливості та мілітаристської натури.
Поживши в Бразилії, він все-таки повернувся назад, заснувавши громадську організацію "Школа природи" для виховання здорового молодого покоління. До самої смерті в січні 2014 р. Онода виступав за збереження традиційних японських цінностей у сім'ї, бізнесі та політиці, намагаючись поєднати два світи, в яких йому довелось жити. Адже життя - це постійна боротьба, де немає місця капітуляції.
P.S. Тема повернення військових до мирного життя є сьогодні надзвичайно актуальною і в Україні, адже життя на фронті та в офісі - це два абсолютно різні світи. Саме це повинне стати одним із завдань для нашого суспільства, якщо ми не бажаємо перетворитись в нові Балкани.

 

© Олександр БРОНСОН