Італійський бунт – справа правих

45 років тому повстала південна італійська провінція Реджо-Калабрія, частина регіону Калабрія. «Boia chi molla!» або «Покидьок, хто здається!» - стало гаслом, що рознеслось Апеннінам з півдня на північ влітку 1970 р. Італійці згадували ці слова революціонерів-карбонаріїв і фашистських легіонерів: «Chi abbandona la lotta e un vile assassino!» або ж «Хто відмовляється від натхненної боротьби, є мерзенним катом!».

Саме тоді, влітку 1970-го р. римські чиновники і "червоні барони" комуністичної партії пережили місяці великого страху, а Європа довела здатність до повстання. Ще раз з'ясувалося, що майстерність не можна просто так пропити. У місті Реджо-Калабрія тоді провели генеральний огляд соціальної сфери та політичних угрупувань, що мали прокласти собі дорогу в майбутнє, що нині спостерігаємо завдяки правим рухам як "CasaPound Italia" та "Zentropa". До початку 1970-х старий європейський континент слід було б назвати палаючим: побоїще у римському середмісті Валле Джулія в березні 1968 р., травневі сутички у Парижі того ж року, серпнева Прага, що повстала проти військової навали СССР. Тим часом, назрівали соціальні та національні вибухи в Ольстері та Польщі, у Басконії і на острові Корсика. Грецький режим "чорних полковників" показував приклад італійському "князю торпед" Валеріо Боргезе. Закипала гримуча суміш "наці-маоїзму". У Європі стрімко наближалися "свинцеві сімдесяті".
Уряд Італії у Римі відчував небезпеку вибуху на півдні, тому намагався діяти на упередження. Місто Реджо-Калабрія створювало проблему для урядового центру вже одним своїм розташуванням - на крайньому півдні континентальної Італії, через вузьку морську протоку починається острів Сицилія - вотчина мафії. У Реджо-Калабрія, як і на сусідньому легендарному мафіозному острові, діяли не стільки державні закони, скільки громадські поняття та кримінальний авторитет. Точніше, співтовариства сицилійського типу. Закономірно, шо тут була висока популярність політичних сил, чия ідеологія будувалася на "східних" поняттях. Місцева організація правлячої "Християнсько-демократичної партії" (далі ХДП) змушена була озиратися на осередки неофашистського "Італійського соціального руху" (далі ІСД). Неформальним лідером ІСД в Редж-Калабрія був харизматик Чіччо Франко, ватажок профспілки залізничних робітників.
На початку 1970-го р. центральний уряд Італії вирішив перевести адміністративний центр регіону Калабрія з Реджо-Калабрії подалі від Сицилії у північне місто Катандзаро. Причин на те було чимало, але з головних - розосередження мафіозно-неофашистського регіонального центру. Жителі Реджо-Калабрії зрозуміли, до чого ведуть римські лівоцентристи: «Вони хочуть пов'язати нас поодинці? - Візьмемося за руки, друзі!». Тим більше, втрата регіонального статусу підривала економічне становище міста і била по кишені кожного, хто в жив у Реджо-Калабрії.
На 13 липня 1970 р. планувалося засідання регіональної ради Калабрії, проте вже у Катандзаро. Стало ясно, що регіональна столиця ось-ось переміститься на північ. Але мешканці Реджо-Калабрії вирішили все по-своєму. 5 липня 1970 р мер Реджо-Калабрії П'єтро Батталья зібрав загальноміський мітинг. Він був членом ХДП, але дивився на ситуацію, що склалась не з партійної, а з провінційної точки зору: Реджо-Калабрія повинен залишитися столицею регіону Калабрія! Однак не мер став на чолі руху. Коли стало ясно, що світом перемоги не досягти, протест очолили інші люди. Зранку 13 липня 1970 р. у Реджо-Калабрія було оголошено загальноміський страйк, організатором якого стала неофашистська профспілка "ЧІСНАЛ" на чолі із Чіччо Франко, який давно набив руку у жорстких сутечках із комуністами і чиновниками. Наступного дня, 14 липня 1970 р., Чіччо Франко, зібравши півміста у центрі Реджо-Калабрії, проголосив початок національної революції. Уявіть, не міську, а всеіталійську! Саме Чіччо Франко виголосив незабутнє гасло «Покидьок, хто здається!». 15 липня 1970 р. натхнені виступом Чіччо Франко робітники і студенти Реджо-Калабрії поставили місто догори дригом. Швидко пролилася і перша кров. У жорстокій бійні з поліцією загинув залізничник Бруно Лабате. У відповідь почався розгром поліційних відділків і урядових установ. Неофашистські бойовики рознесли місцеві штаб-квартири комуністичної та соціалістичної партій. Італійських соціалістів і комуністів мешканці Реджо-Калабрії сприймали як найгіршу іпостась якоїсь ворожої держави, яка визискувала з калабрійців усі соки життя. Не на висоті виявилися тоді і позасистемні лівацькі рухи.

В оперативній чіткості і жорсткості чорних бригад у регіоні Калабрія виразно відчувалась рука Стефано деллі Кьяйє з його "Національним авангардом". «У в'язниці мені випала нагода зустрітися з Чіччо Франко, лідером руху "Boia chi molla!". Він повинен був абсолютно чесно визнати, наскільки зобов'язаний молодим авангардистам за успіхи в Реджо. Це переконує в тому, що "ліві" не мали і не мають монополії ні на оприлюднення вимог народу, ні на захист його потреб. Тогму, вони не можуть претендувати на те, щоб збагнути сенс справедливості чи постулати анархії», - розповідав через багато років анархо-фашистський філософ Маріо Мерлін, найближчий соратник команданте Стефано деллі Кьяйє.

За 2 тижні вуличних боїв контроль над Реджо-Калабрія фактично перейшов до рук повстанців. Тільки замислитесь: 1970 рік, одна з найбліьших розивнених західноєвропейських країн, регіональний центр якої вийшов з покори центрального уряду і управляється міськими бунтівеиками... Фантастика, але факт!
Організованим структурним виразом «Бунт - справи правих!» став "Об'єднаний комітет за столицю Реджо". До нього увійшли 5 осіб: неофашистський профспілковий працівник Чіччо Франко, базарний торговець Альфредо Перна (до речі, антифашистський партизан Другої світової війни), керівник міського осередку ІСД Фортунатто Алоі, поет Джузеппе Аварна, продовжувач традицій д'Аннунціо. Мерія на чолі із П'єтро Батталья офіційно делегувала "Об'єднаному комітету за столицю Реджо" владні повноваження. Економічну базу під нову владу підвели місцеві міцні господарники - кавовий промисловець Деметріо Мауро і водний вантажоперевізник Амадео Матас. (Уявімо наших олігархів, що дають гроші на повстання!? Ага, розмріялися!). Підтримав бунт і архієпископ регіону Калабрія Джованні Ферро, якого регулярно бачили в гущі подій. (Уявімо в цій ролі будь-якого православного митрополита з УПЦ МП!? Та ви що, ніколи такого не буде, це ж не за "русській мір" йти вбивати мирних українців!). Проте, такий масштабний рух не міг надихатися лише єдиною метою збереження в місті регіонального адміністративного центру, адже недарма Чіччо Франко говорив про національну революцію. Протести дійсно почали ширитись містами Італії, насамперед у регіоні Калабрія, Апулія та Базіліката. Тут потрібна була загальнозначуща ідея. Об'єднуючою платформою став правий популізм ІСД та "ЧІСНАЛ", який підживлював неофашистський радикалізм у валсну праву ідеологію "Національного авангарду".
Червоні намагалися оскаржити цей бунт. Приїхавши з Риму ліваки-анархісти зібрали критичні матеріали про "чорнк беззаконня" в Реджо-Калабрії, після чого 5 з них загинули в ДТП на зворотній дорозі до столиці Італії. Але спроби зганьбити калабрійське національне повстання успіху не принесли. «Спочатку було багато хлопців, які думали, що Реджо захистять ліві. Але їм довелося переглянути свої політичні позиції. Багато стали фашистами тільки тому, що в битві за Реджо вірно повели себе тільки фашисти», - згадував Чіччо Франко.
Але ідеологія повстанського руху в Реджо-Калабрії була не просто крайньо правою, її визначив ще один принципово важливий момент. Поруч з Чіччо Франко перебував цивільний оперативник Карміні Домінічі як член "Національної авангарду" і мафіозного співтовариства "Ндгранета". Так, виник в Реджо-Калабрії революційний союз пролетаріату і криміналітету. Мафіозі зіграли важливу роль у вуличних зіткненнях і наступному життєзабезпеченні бунтівного міста. Формувалася соціальна модель, згодом ідеологом неофашистської молоді Фабріціо Дзанні було оголошено: «Розбійники і бандити завжди були сіллю нашої нації і билися в ім'я народу. Колективні осередки заводів, інститутів і шкіл стануть вільним народом! Ці розбійники - ми!».
Ситуація складалася по-справжньому грізна. Локальний конфлікт переростав у загальнонаціональну кризу, замішаний на політичному насильстві. До того ж 22 липня 1970 р. в районі калабрійського бунту зійшов з рейок експрес, який прямував з Палермо в Турін: на місці було знайдено 6 загиблих, і близько 50 поранених. Прояснити обставини залізничної атастрофи не вдалося, але мало хто сумнівався у версії теракту. Це прозвучало дуже тривожним дзвінком: події в Реджо-Калабрії не могли оминути стороною нікого в Італії. Через всі ці кризові обставини не спроможний і далі діяти уряд Маріано Румора пішов у відставку, а на його місце прийшов кабінет Еміліо Коломбо, який зробив ставку на силове придушення ультраправого заколоту у Калабрії. Його підтримали всі системні партії, крім ІСД - від лібералів до комуністів.
Поширення інформації про калабрійське повстання італійська влада елементарно і вміло заблокувала. У ЗМІ розгорнулася кампанія дискредитації і цькування членів "Об'єднаного комітету за столицю Реджо". Саме місто було взято в кільце армійськими підрозділами з Сицилії, Лаціо та Кампанії. Почалася інтенсивна підготовка до поліційної зачистки вулиць Реджо-Калабрії. У відповідь на це 14 вересня 1970 р. в Реджо-Калабрії відновився загальний страйк. Поліція почала арешти активістів-бунтівників, проте за заарештованих заступалися товариші, яких поліціянти були гумовими та металевими кийками. Вулиці знову потонули в побоїщах, кілька десятків людей загинуло. "Вільне Радіо Реджо" прорвалося в ефір із закликом до загального повстання: «Боротьба з владою червоних баронів призведе до перемоги істинної демократії. Хай живе нова Італія!».

Лише 17 вересня 1970 р. італійська влада зважилися заарештувати Чіччо Франко, на що його соратники відповіли масованими атаками на поліцейські відділки і захопленням зброярських крамниць. У Реджо-Калабрії стихійно на центральних та околичних вулицях виростали барикади. Це стало вищою точкою опору, далі - або війна, або капітуляція. Уряд Еміліо Коломбо кинув на стіл останній козир - для придушення правого бунту в Калабрії була задіяна регулярна армія Італії із бронетехнікою. Реджо-Калабрія з прилеглими передмістями Катона і Пелларо виявилися у військовій облозі. Військові взяли під контроль місцеві комунікації, проте вогонь на ураження не відкривався, але поліція отримала потужного союзника у боротьбі з калабрійськими неофашистами. Прем'єр-міністр Італії як політик досвідчений і кваліфікований, умів дозувати тиск і поступки. Тому, для втихомирення ситуації 23 грудня 1970 р. Чіччо Франко був випущений на волю, було також сповіщено про новий план адміністративної реформи: регіональна адміністрація (поліція, виконавча влада, прокурор) переїжджає в Катандзаро, але регіональна рада і суд залишаються в Реджо-Калабрії. При цьому були обіцяні масовані бюджетні інвестиції в міську промисловість і гарантовані робочі місця.
Останній підйом повстання припав на кінець січня - початок лютого 1971 р.: демонстрації, страйки, масові бійки не припинялись на вулицях Реджо-Калабрії. І тоді в місто нарешті увійшли бронетанкові армійські частини - було дозволено стріляти на ураження по бунтівникам. Тільки під прикриттям арміських загонів поліції вдалося знести всі барикади і відновити урядовий контроль над Реджо-Калабрія. Сталося це 23 лютого 1971 р.
Бунт неофашистів у Реджо-Калабрія помітили у всьому світі. Хто з надією, хто зі страхом. Народ вийшов на барикади, висунув ватажків, вступив у бій і не програв. Адже вимоги повсталих в значній мірі довелося виконати! Кому з можновладців може таке сподобатися, навіть у демократичних державах? Вже не кажучи про інші. Країни НАТО і Варшавського договору співали тоді в унісон. Агітпроп КПСС називав пролетарське повстання "фашистськими заворушеннями", а у США і Західній Європі волали про "заколот проти законного уряду". Цікаво, які б розмови йшли в наших краях зараз? - Напевно, назвали б "кольоровою революцією", підступно влаштованої Держдепом США проти путінського друга Берлусконі?
Лише один єдиний уряд в світі підтримав мешканців Реджо-Калабрії у їх боротьбі за свої соціальні і національні права. На диво, це був албанський комуністичний режим Енвера Ходжі. Там прямо виголосили слова "пролетарське повстання", але така підтримка повсталим пролетарям не була потрібна .
Чіччо Франко пізніше зміг стати італійським сенатором за квотою ІСД, він пішов з життя в 1991 р., через 20 років після своєї зоряної години. У Реджо-Калабрії понині панує його культ.

П'єтро Батталья депутатствував від ХДП, підозрювався у зв'язках із мафією. Він написав книгу зі скромною назвою "Я і повстання", а помер 10 років тому.
Джузеппе Аварна прославився як поет "калабрійської революції". Він продовжував писати, став найвищим авторитетом для італійської творчої богеми. Загинув у пожежі, рятуючи свою бібліотеку, за день до 28-ї річниці закінчення калабрійського повстання.
Італійський соціальний рух потужно підняв свій політичний престиж. На перших після "калабрійського повстання" виборах системні неофашисти отримали майже 3 млн. голосів - як ніколи до і ніколи після. А ось "Національний авангард" італійська влада почали заганяти у буцигарні, і через кілька років заборонили його діяльність зовсім. Втім, такі організації забороняти безглуздо. Він діє і сьогодні - під новою назвою "Соціальна солідарність", але під старим керівництвом Стефано деллі Кьяйє.
І звичайно, останнє запитання: «Які уроки ми з цього маємо вивчити, любі побратими?». У сьогоднішній Росії, Україні, Білорусі і Казахстані немає таких партій, таких профспілок, такого бізнесу, такої церкви як колись було в Реджо-Калабрії. Немає і справжньої духовної єдності. Проте, на майдані у Києві, двічі у 2004 р. та 2013-2014 р. існувала така єдність. Київський майдан був поєднаний з майданами інших міст України проти узурпатора Януковича та його міліційних карателів-тітушок, що можна було б порівняти з бунтом у Реджо-Калабрії, коли все місто, вся Україна, були як одна людина...

Сьогодні, у часи війни олігархи знов захопили урядове корито і грабують дірявий український бюджет. Виходить так, що окрім традиції майдану з бунтом в Реджо-Калабрії нас ріднить ще й те, що при владі постала мафія, сподіваємось, що не на довго! Тому, сила і єдність у наших руках, і перемога має бути за нами!

 

© Алєксєй ЖАРОВ