Криза цивілізацій: мультикультуралізм, ісламська міграція та європейська традиція

Сучасна економічна та етнонаціональна криза, що охопила Європу, і країни-члени ЄС зокрема, викликана, насамперед, "імперським перенапруженням" єдиних європейських управлінських та бюрократичних структур. Амбітні плани європейських лідерів як Жак Ширак чи Анґела Меркель, які планували створити Сполучені Штати Європи і розширити Євросоюз мало не до меж колишньої Римської імперії, зіштовхнулися на опір європейських вільних народів. У першу чергу, народів тих держав, які мали постійно сплачувати за розширення – Польща, Греція, Фінляндія, Мадярщина, Швеція та Італія.

Будь-яка імперія універсальна, однак у своєму розвитку вона спирається на "стрижневий народ", той самий народ не нація, який несе основне навантаження з обслуговування імперської інфраструктури – сплачує найважливішу частину податків, служить в армії. "Стрижневий народ" не тільки несе імперський тягар, а й отримує основні преференції у вигляді припинення війн на своїх кордонах, стабільного розвитку, тощо. Чисельність "стрижневого народу" не повинна становити менше 50% від сукупного населення цієї, так би мовити, імперії. В іншому випадку стає важко утримувати єдність держави, оскільки виникає конфлікт між "стрижневим народом" і народами імперської периферії. Підсумок – розпад імперії.
А що ж відбулося в Європі за останні 25 років? Роль "стрижневого народу" в Євросоюзі відіграє франко-німецький блок, так як Франція і Німеччина були традиційними "штовхачами" європейської інтеграції, традиційним доменом, навколо якого створювалася мультикультурна "Єдина Європа". На момент початку тотальної євроінтеграції Франція і Німеччина однозначно домінували в цьому процесі і з економічної, і з демографічної точок зору. Так, до середини 1990-х рр. населення Європи складало 374 млн. осіб, з них населення Франції та Німеччині складало близько 140 млн. осіб. Враховуючи економічну міць Франції та Німеччини, цього було цілком достатньо. До того ж за франко-німецьким блоком йшли доволі заможні країни-члени ЄС, наприклад Італія, Іспанія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вступ протягом 1993-2003 рр. нових членів до ЄС – країн старої Європи – мало що змінювало, оскільки всі вони були культурно близькі франко-німецького блоку, економічно розвинені і, що важливо, мало населені.
Однак ноги європейського верблюда почали ламатись, коли стара Європа включила до свого складу держави нової Європи – колишні країни соціалістичного табору (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Мадярщина, Словенія, Румунія, Болгарія, Хорватія). Населення відразу ж збільшилося до 500 млн. чоловік. Так звана нова Європа миттєво перетворилася на слаборозвинену периферію Європейського Союзу. У цій ситуації франко-німецький домен вже не зміг витримати великого навантаження. Адже до традиційно слабких економічно Греції та Португалії додався цілий регіон – вся Східна Європа. Платити за розширення повинні мешканці франко-німецького домену – прості французи і німці, яким слід змиритися з тотальною лібералізацією економіки і падінням рівня життя. У близькій перспективі Єдина Європа не принесе їм нічого, окрім зростання витрат і відсутності доходів.
Слід пам'ятати, що нинішня політична еліта ЄС – спадкоємиця еліти минулого століття. У той період у Західній Європі домінуючим були впливи США, а тому європейські політики знали, що у випадку кризи будь-який американський президент не дасть загинути своїм ''європейським підданим''. Психологічно європейські лідери і досі вважають, що вони "посаджені" керувати своїми народами ззовні, тобто зі США.
Проте криза франко-німецького домену викликана не тільки внутрішніми причинами і безоглядним розширенням Європейського Союзу, а й причинами зовнішніми. По-перше, постійно зростаюча економічна міць Китаю рано чи пізно змусить розвинені країни Західної Європи розробити нову тактику перед обличчям китайської економічної загрози. По-друге, нове велике переселення народів або так звана європейська міграційна криза, яка змушує пересічних європейців толерувати ніби знедоленим біженцям з ісламського світу, де вирують військові конфлікти. Ну, і втретє, це московська військова загроза на східних кордонах ЄС, яку вже 1,5 року відчувають на собі українці, що має під собоє як політичні, так і економічні проблеми.
Поки що Євросоюз опиняється перед кількома можливими шляхами розвитку:
1) Розрізнена Європа. Саме так нова Європа буде уявляти собою аморфне міждержавне утворення, загальний ринок, якого контролюється ззовні і готовий, у разі необхідності, до глибшої інтеграції зі США. У такій Європі зможуть уживатися одночасно безліч валютних систем, зможуть довгий час існувати ті чи інші бар'єри і, головне, не буде сильного центрального уряду. А це значить, що будуть враховані й інтереси народів країн франко-німецького домену.
2) Розкол ЄС на регіони. Цей варіант близький до попереднього варіанту, однак різниця полягає тільки в тому, що в рамках цього сценарію в Європі виникають протиборчі регіональні блоки, наприклад, блок країн Східної Європи, колишній франко-німецький блок, Великобританія та її союзники. Особливого сенсу в подібному розколі немає, оскільки він фактично загрожує Європі не кризою, а розпадом.
3) Створення єдиної наддержави – Сполучених Штатів Європи на зразок СССР. У цьому випадку Європі доведеться на час поставити бар'єр розширенню, відкласти у довгий ящик включення до свого складу Туреччини та України. Однак, створюючи єдину держав, європейцям все ж доведеться розширити франко-німецький домен і включити до нього іспанців, британців, італійців. Інакше кажучи, єдина Європа вже не зможе спиратися тільки на Францію та Німеччину, доведеться включати в франко-німецький домен держави, що достатньо економічно розвинені і населені для того, щоб стати разом з Францією і Німеччиною новим ядром ЄС.
4) Відродження християнської Європи. Не секрет, що в конституції єдиної Європи християнство відвели на задній план, не давши йому місця навіть в преамбулі. Це викликало обурення з боку католицької церкви, тим не менше, протести віруючих не принесли результату. Проте створення Сполучених Штатів Європи як плавильного котла націй і релігій на даному етапі провалилося. Виникає місце для проекту "християнської Європи" замість "Європи гуманістичної та мультикультурної". Більшість мешканців Євросоюзу – католики. Католицтво сповідують французи, італійці, іспанці, поляки, частково німці – найбільші нації Європи, нині входять до домену або здатні претендувати на входження в нього в майбутньому. Опора на християнство могла б зберегти Францію і Німеччину в якості лідерів Єдиної Європи.
Таким чином, загальні обриси можливого християнського проекту для Європи вже починають проглядатися. У будь-якому випадку, Європа вже не стане колишньою, якою вона була до цього. І це добре для України, бо наддержава у наших кордонів не відповідає національним інтересам. Поки в ЄС тривають непорозуміння та чвари, Україна зберігає потенційну можливість стати одним з європейських гравців, а не європейським протекторатом. Так чи інакше, але європейський франко-німецький домен капітулював перед ісламським фундаменталізмом не тільки на Близькому Сході (Сирія, Ірак, Туреччина), але і в самій Європі, тому і сталася криза. Мільйони мусульман, приїжджаючи до Європи, поповнюють ряди безробітних, які прагнуть жити лише на одні соціальні дотації європейських урядів. Ця нова міграційна хвиля не є наслідком випадковості чи гуманності – вона є наслідком розрахованої політики європейських соціалістів та московських імперіалістів, які прагнуть знищити традиційний устрій європейської спільноти. Ідеальним виборцем європейського соціалістичного та навіть комуністичного порядку є жебрак-біженець, який робить своїм дітям обрізання кухонним ножем на столі, ненавидить християн-європейців за їхнє процвітання, зневажає їх за їх легковір'я і голосує за псевдо соціальну підтримку. Проблема мусульманської еміграції в Європу – це не проблема мусульман, це проблема славнозвісної вседозволеності мусульман-мігрантів. У США немає проблем з мусульманами як з верствою населення – тому що в США пересічний мусульманин заробляє в шість разів більше пересічного американця.
Європейський франко-німецький домен капітулював не тільки перед мусульманським фундаменталізмом, а й перед будь-якими видами диктатур, міжнародною бюрократією і ЛГБТ-лоббі, яке сам же й створив. Європи, якою її знали Бетховен, Мацціні, Бодлер, Сібеліус та Донцов більше немає, є Євросоюз – а це зовсім інше. Колись Європа була конгломератом незалежних держав, що жорстоко воювали між собою і в Європі, і в усьому світі. ЄС став єдиним бюрократичним цілим, квазі-імперіею стагнації, місцем працевлаштування колишніх президентів і депутатів, міграційним відстійником для ісламського тероризму і одностатевим ґетто. Конкуруюча Європа завоювала весь світ, об'єднана Європа втратила саму себе.
Отже Європа програла Євросоюзу. А якщо програє Європа, виграє Китай, Московія чи, не дай Боже, ісламський світ! Стратегічно Європу може врятувати тільки одне: політичний розвал ЄС, повернення до конкуруючих економік і конкуруючих валют в економічному сенсі, а також, відновлення християнських цінностей і забутих національних традицій. Якщо цього не відбудеться, поразку отримає не тільки Європа, поразку отримає сама ідея того, що демократія може довго забезпечувати прогрес суспільства, не породжуючи утриманства у виборця, інфантилізму в ідеолога і безвідповідальності в чиновника. Поразка цієї ідеї там, де вона народилася, буде найбільшою катастрофою, яка спіткає цивілізований світ з часів краху Римської імперії.
Війна цивілізацій, що нині відбувається на європейському континенті, особливо в Україні, Італії, Мадярщині, Греції та Сербії почалася через небажання європейських політиків прислухатись до голосів власного народу, що потерпає від ісламської навали. Навпаки багато європейців не говорять всієї правди і в силу різних причин, у тому числі в силу так званої політкоректності, а тому вони схильні шукати причини міграційної кризи на поверхні, не заглиблюючись в аналіз реальних рушійних сил ісламського нашестя. Те, що європейці зіткнуться з не європейцями в своєму власному будинку було зрозуміло давно. Так давно, що європейці могли б, при бажанні і при наявності волі, вжити заходів до недопущення військових конфліктів у Сирії, Іраку та Лівії. Але цього не сталося. Чому? Чи були європейці сліпі або вони на щось розраховували? І чи думали вони взагалі про те, що коли-небудь їм доведеться протистояти тиску радикальної ісламської цивілізації в особі її мігрантів – найактивнішої її частини?
Коли кількість іммігрантів в Європі стало перевалювати за якусь кількісну межу, стало зрозуміло, що діалектичний стрибок неминучий. В якості причини стрибка, що лежить на поверхні, можна назвати збільшення кількості мігрантів, які не адаптувалися до європейської культури та до прийнятих на її основі юридичних законів, які повинні суворо дотримуватися. Людині, котра виросла і отримала виховання в країні, культура та закони якої далекі від європейських і часто їм суперечать, при вирішенні нових для неї проблем важко, а іноді й неможливо відразу відкинути свій минулий досвід. У новій для неї країні, де все нове і чуже, вона буде прагнути шукати шляхи вирішення проблем виходячи з наявного особистого досвіду, в тому числі культурного, політичного, релігійного та юридичного, який може вступити в протиріччя з культурою, політикою, релігією і законами країни перебування. Наслідком таких протиріч буде культурна обструкція європейського суспільства і конфлікти з законом. Не пройшовши адаптацію до нового для нього світу, мігрант з ісламського світу відтворює певні відносини, що виникли у нього з новим для нього світом. Ці відносини накопичуються, відтворюються і так виникає мігрантська маргінальна культура. Зі збільшенням кількості мусульман-мігрантів та членів їх сімей ця культура розростається і, рано чи пізно, вступає в конфлікт з місцевою європейською культурою спочатку на рівні цінностей, а потім і на рівні повсякденності. У повоєнні роки сучасні європейці оперували поняттями свободи, рівності і братерства, які склали основу концепції загальнолюдських цінностей мультикультаралізму. На цій концепції споруджено будинок європейської та всієї західної цивілізації. Суть концепції полягає в наступному: «Всі люди рівні перед Богом. Всі люди від Бога мають рівні права, обов'язки і відповідальність. Бог створив людей вільними і тому вони вільно розпоряджаються своїми правами, обов'язками і відповідальністю. Наслідком різного вибору людей є фактична нерівність в людському суспільстві. Люди самі несуть відповідальність за свою нерівність у суспільстві, так як вона є наслідком їх вільної діяльності, тобто люди самі відповідальні перед собою за результати своєї свободи. Люди, незадоволені своїм становищем у суспільстві, вільні змінити своє становище через вільні політичні вибори, вільну освіту і вільну економічну працю. До цих ідей європейці прийшли самостійно в умовах, коли європейське суспільство вірило в одного Бога, нехай у різній інтерпретації. Тріумф ідей свободи, рівності і братерства зажадав кількох століть найжорстокіших національних і релігійних війн, інквізиції і, нарешті, Великої Французької революції, в крові і у вогні якої ці ідеї отримали право на існування».
Йшли роки, і нові реалії європейської економічного життя зажадали у великій кількості дешеву робочу силу. Така сила знайшлася у вигляді мігрантів з бідних країн Азії (Туреччина, Сирія, Афганістан, Індія, Пакистан) та Африки (Лівія, Чад, Сомалі, Нігер, Камерун). Європейцям потрібно було визначитися, як ставитися до нових людей, чи включати їх в європейське суспільство або ж навпаки відцуратись приїжджих. Європейці бачили в цих мігрантах людей, таких же, як вони самі, тільки з іншим кольором шкіри, мовою, релігією і культурою, але ці речі вже не мали для європейців істотного значення. З расизмом в Європі на державному рівні було покінчено, а мова та культура були, в розумінні європейців, інструментами освоєння світу.
Змінюється світ змінюються й інструменти, так думали європейці. Правда, для того, щоб включити іммігрантів в європейську систему світу, їм довелося відкоригувати перший пункт своїх ліберальних цінностей. Від тепер він звучить так: «Всі люди, незалежно від мови, кольору шкіри, місця народження, національності і віросповідання рівні один перед одним». З ідеї про причину рівності людей раптом зник Бог. Люди самі, без Бога, проголосили свою рівність один перед одним. Та й яка різниця, думали європейці, якщо це принесе матеріальне благополуччя європейським жителям і нові прибутки європейського капіталу.
Але вилучення Бога з політичного та економічного звернення потягнуло за собою зміни у всій конструкції лібералізму. Раз люди рівні один перед одним, то фактична нерівність у суспільстві несправедлива, а отже, вона має бути усунута. Для цього суспільство, в особі держави і недержавних фондів, повинно створити такі умови для розвитку своїх членів, які б не тільки зрівнювали їх шанси на соціальних сходинках, а й підтримували тих з них, хто в силу обставин не здатний до самостійного повноцінного життя. Така політика отримала назву "соціальної", а її крайній прояв став називатися справедливим соціалізмом. Тим самим європейське товариство взяло на себе відповідальність за життя людей не здатних до конкурентної боротьби. В умовах, коли люди не сподіваються на допомогу держави, але активні і прагнуть самостійно, спираючись на свої сили, досягти певного успіху в суспільстві, а також, коли вони не тільки усвідомлюють, але і відчувають свою відповідальність перед суспільством, така політика може бути ефективною.
Відповідно до класичної ліберальної логіки, мігранти, отримавши рівні з європейцями політичні та економічні права, повинні були слідувати за логікою політичного і економічного лібералізму, тобто повинні були самі будувати своє нове життя і самостійно нести за неї відповідальність. Але практика "соціальної держави" спростовувала тезу про відповідальність іммігрантів за свою свободу. Мігранти-мусульмани в масовому порядку отримували дозвіл на проживання в німецьких, французьких, бельгійських та австрійських містах, а дітям цих мігрантів, що встигли народилися на території європейських держав, автоматично присвоювали європейське громадянство, з усіма соціальними гарантіями. У європейців були на це резонні докази. За новою ліберальної логікою мігранти нічим не відрізнялися від корінних європейців, тільки відставали від них в соціальному і освітньому розвитку, як діти відстають від своїх батьків. Європейці вважали, що держави візьмуть на себе роль таких батьків і допоможуть іммігрантам увійти в європейське суспільство на правах його рівних членів. Перешкод для асиміляції іммігрантів в європейську культуру європейці не бачили. Але іммігранти не були дітьми європейців, а з ліберальної ідеології вони засвоїли тільки право на свободу при гарантованих соціальних зобов'язаннях з боку держави. Тобто, мігранти мали і мають на сьогодні більше прав в Євросоюзі ніж його корінні мешканці – німці, французи, данці, італійці, шведи, поляки, фіни, італійці...
Отримавши паперові паспорти, тобто отримавши рівні юридичні права з корінними мешканцями Європи, мігранти так і не отримали з ними тієї рівності, тобто не отримали рівного з європейцями доступу до благ європейської цивілізації і рівної європейцям гідності. Dе-jurе не спричинило за собою dе-fасtо. Мігранти не розчинилися в західній культурі, на основі якої споруджено економічний фундамент Євросозу. Вони самі опинилися не готовими до адаптації, через яку тільки вони і могли увійти в європейське суспільство на правах його повноправних. Для такої адаптації їм потрібно було забути своє минуле, свою культуру, свого Бога. Це твердження дійсне як для мігрантів першої хвилі, так і для їхніх дітей, які виросли і отримали виховання в місцях компактного проживання вихідців з країн Азії та Африки, тобто там, де відтворюється і процвітає мігрантська культура, яка прийняла на ставлення до європейської культури характер контркультури. Не можна бути членом суспільства, якщо заперечуєш саме суспільство! Фактично місця компактного проживання іммігрантів перетворилися на ґетто, закриті як для традиційної європейської культури, так і для європейських законів, де щодня відтворюється і транслюється ненависть і презирство до недоступного і зарозумілого європейського суспільства. Заходи, що вживаються європейцями для зрівняння мігрантів із європейцями, лише підливають олію у вогонь. Мігранти вимагають грошей, і європейці дають їм гроші у вигляді державної соціальної допомоги. Якщо європейці, після забуття християнського Бога, звели на його місце союз "Людини і Грошей", то "нові європейці" зі своїм ісламським фундаменталізмом раптом знайшли віру в свого колишнього Бога. І для цього Бога людина і гроші не більше ніж засіб для встановлення на Землі своєї влади – халіфату на базі шаріату. Так, мігранти, втративши віру в світле європейське майбутнє, яке їм обіцяла ліберальна Європа, знайшли віру в свого Бога, який обіцяє їм всю Європу. А європейцям, після того як вони виключили зі свого буття християнського Бога, не стало на кого сподіватися, окрім як на самих себе. І тепер вони підносять свої молитви до європейських політиків.
Європейці вважали, що вихідці з країн Азії та Африки, прибувши до Європи, змушені будуть асимілюватися з європейською культурою, прийняти її цінності і закони, що на цих цінностях засновані. На думку європейців по іншому і бути не могло, оскільки раціональна логіка людської поведінки, що змушує людину шукати вигоду при мінімальних витратах, повинна штовхати іммігрантів до вивчення та використання в повсякденній практиці моралі, звичаїв і законів, прийнятих в країнах перебування, оскільки без такої поведінки іммігранти були б не здатні адаптуватися до нового суспільства. А без адаптації у них не було шансів у цьому суспільстві досягти певного успіху. З раціональної точки зору в доводах європейців є здоровий глузд. Але вони вірні для людей, що думають і поступають як європейці.
Європейці робили все, як вони вважали, для того, щоб зробити європейцями тих, хто ще вчора був недорозвиненими азіатом чи африканцем. Європейці вважали, що праця на європейських фабриках і освіта, здобута в європейських коледжах та університетах, підніме дикунів до рівня європейців. У своїх міркуваннях вони ґрунтувалися на еволюційній теорії Чарльза Дарвіна з її висновками про зміну видів в процесі природного відбору. Вони розповсюдили висновки еволюційної теорії на людське суспільство, застосувавши її до його соціальної практики. Вони думали, що саме життя, з її матеріальними турботами про хліб насущний змінить недоєвропейців, зверне їх у нову, європейську віру. Не словом Божим, так фунтом чи євро вони прагнули навернути людей, яких не знали. Європейці гадали, що вони змінять віру іммігрантів, змусять їх повірити в європейського Бога. Але у цих людей був свій Бог, і були свої, поки що неясні уявлення про своє майбутнє і про майбутнє європейського субконтиненту. І ці уявлення не в усьому збігалися з уявленнями європейців. У цьому полягала головна помилка європейців.
Нинішня Європа заражена вірусом політкоректності – це коли про сволоту не можна сказати, що вона сволота, а треба говорити, що вона "особистість, яка недостатньо усвідомлює інтереси оточуючих". Результатом цієї політкоректності стало те, що самі європейці виявилися тими "особами", які недостатньо усвідомлюють і враховують інтереси оточуючих їх все більш щільним кільцем "нових європейців" азіатського і африканського коріння. Наслідком розвитку толерантності в політиці буде політика залагодження і поступок, яка, в кінцевому підсумку, призведе до необхідності поступитися всією Європою. Отже, бунт стався. Бунт це протест людей, які не мають узаконених інституційних каналів вираження свого невдоволення. Європейці, схильні до мирного вирішення конфліктів у власному будинку, і швидше за все, нададуть їм такі канали (доступ до ЗМІ, політичне представництво, влада на місцях), і тоді паралельні антисвіти зіткнуться не тільки на соціально-побутовому рівні, але і на загальнополітичному. Враховуючи наступальний характер мусульман варварів і толерантний (терпимий) характер християн європейців можна прогнозувати швидку культурну, а потім і політичну капітуляцію Європи.
І на останок: гральні карти вже роздані, і тепер на кону – майбутнє традиційної християнської Європи. Гра почалася, а тому можна бути певним, що переможця визначить не доля чи фартовий розрахунок, а відчайдушний, останній хоробрий бій традиції проти варварства...

 

© Денис КОВАЛЬОВ