Сирійська війна Путіна і Україна

Останні 2 роки увага більшості аналітиків прикута до довготривалого конфлікту на Близькому Сході. За останній час ними вже дуже багато написано аналітичних статей щодо війни в Сирії та Іраку з ісламістами Ісламської Держави або ІДІЛ. Проте, чомусь українські "фахівці" з близькосхідного питання не акцентують увагу на тому, що втручання регулярної армії РФ у сирійську війну стало причиною не політичною, а економічною. І жодним чином не прогнозують яким чином вплине цей конфлікт на перебіг збройного протистояння України і путінської Московії. Але про це все детально і по порядку далі...
Перед початком революційної хвилі в ісламському світі під назвою "Арабська весна", у 2009 р. уряд держави Катар запропонував Туреччині та урядовцям з країн ЄС здійснити досить прибуткову справу – збудувати трубопровід для безперебійного постачання газу та нафти на європейський паливний ринок. За проектом цей трубопровід мав проходити від столиці Катару через територію Саудівської Аравії, Йорданії, Сирії та Туреччини до Європи. Як відомо, катарський газ є одним з найдешевших та легких для видобутку ресурсів у світі, що робить його надзвичайно конкурентоспроможним у порівнянні з московським. Саме це і налякало Кремль. Тому Москва почала вживати цілий ряд термінових заходів. Одним з яких стала пряма підтримка заколотників у Йорданії.
Ще більш ускладнила ситуацію "кримська авантюра" Путіна. Розпочавши війну проти України, дрібний шизофренік з Кремля поставив під загрозу безпечний транзит московського газу в Європу через Україну. Тому, кремлівські дипломати зчинили тиск на алавітський режим в Сирії з метою недопущення катарського газу на енергоринок ЄС. Союзником РФ в цьому питанні виступив шиїтський Іран, який також зацікавлений у побудові альтернативного газогону зі своєї території. Саме через цей тиск Тегерану і Москви президент Сирії алавіт Башар аль-Ассад навесні 2011 р. вирішив змінити напрямок і прийняв умови РФ та Ірану з побудови альтернативного трубопроводу, яким мав пролягати з іранського Бендер-Аббасу через іракський Багдад до сирійської Латакії, і далі, на європейський ринок. Таким чином, Кремль, якому не вигідне переорієнтування європейського енергоринку з московського газу на близькосхідний, зумів не допустити будівництво катарського трубопроводу і укріпив свій вплив щодо захисту своїх економічних інтересів в цьому азійському регіоні.
Але народний гнів "Арабської весни", який назрівав вже давно і був спрямований проти 15-річної тиранії президента аль-Ассада, згодом переріс у повномасштабну громадянську війну. Таким чином, завдяки недолугій політиці Кремля у Сирії зав’язався вузол протиріч, у розв’язання якого були втягнуті згодом не тільки сусідні з нею сунітські країни, а й РФ, Іран та країни НАТО. Так, зокрема Саудівська Аравія, Туреччина, Йорданія та Катар, що виступають єдиним фронтом проти гегемонії Ірану у Перській затоці, почали фінансувати сунітських повстанців у Сирії заради плану побудови власного паливного трубопроводу до ЄС. Їх метою, на короткочасну перспективу є  створення в північно-західній сирійській провінції Халеб (Алеппо) підконтрольної коаліціянтам буферної зони, де б діяли лише сили поміркованої сирійської опозиції.
Як бачимо в Сирії сплелися інтереси багатьох ведучих країн світу, які діють у регіоні то явно, то приховано, через своїх сателітів. Башара аль-Ассада підтримують у цій війні Іран та РФ. Сирійську опозицію фінансують Катар, Туреччина та Саудівська Аравія. Незалежно від них діють радикали з численних терористичних угрупувань. 
Ситуація змінилась, коли з гірських районів Північного Іраку виринула нікому невідома Ісламська Держава. Ця терористична організація оголосила про своє створення 15 жовтня 2006 р. Її засновники на чолі з одіозним колишнім очільником іракського відділення "Аль-Каїди" Абу Бакром (Ібрагімом Самараї), поставили собі за мету створення світової ісламської держави, керованої законами шаріату. Об’єднавши навколо себе більшість недобитків розгромлених хусейністів, сунітських повстанців, терористів з числа ісламістських екстремістів, Ісламська Держава розпочала свою руйнівну діяльність на теренах північного Іраку. Тут ідеї створення нового Халіфату зустріли схвалення абсолютної більшості населення, яке сповідує іслам сунітського штибу. Вже в травні 2007 р., після кількох дрібних нападів, терористи з ІДІЛ почали завдавати серйозних ударів з численними жертвами серед мирного населення. А з 2013 р. розгорнули справжні бойові дії, головним чином проти курдів у на півночі Іраку та бойовиків сирійської опозиції.
Але вершини ІДІЛ досягнула коли влітку 2014 р. розпочала наступ на території Сирії та Іраку. Результатом успішних бойових дій з використанням бронетехніки та артилерії стало захоплення терористами більшості території Сирії та значної території Іраку. Охоплені тривалою громадянською війною, ці країни не зуміли боронитися належним чином. Згадаймо, що друге по величині місто в Іраку – Мосул з тримільйонним населенням, захопило 3500 бойовиків ІДІЛ. Тільки потужні авіа удари коаліції арабських країн та шалений опір курдів змогли зупинити наступ екстремістів. В їхніх руках опинилася половина нафтових родовищ Іраку та Сирії, а в тому ж Мосулі зі сховищ нацбанку викрадено 400 млн. доларів. Та все ж, не зважаючи на вражаючі успіхи ІДІЛ не має ані надійної матеріальної бази, ані однозначної підтримки місцевого населення на окупованих територіях, ані переважаючої військової потуги. 
Економічною базою терористів є захоплені ними нафтові родовища Сирії та Іраку та й вони не створюють надійної фінансової опори. До того ж періодично ведуться по ним обстріли з боку сил НАТО. Внутрішній контроль за фінансовою складовою ІДІЛ не ведеться, що дозволяє очільникам за власним розсудом використовувати, як кошти віт нафти та інвестиції зацікавлених сторін.
Одним з відомих інвесторів ІДІЛ нещодавно стала Московія. В європейських  ЗМІ, все частіше йдеться про те, що з боку РФ на територію Сирії направляється збройна підтримка у вигляді повітряного, наземного озброєння та військовослужбовців. При чому з військових частин окупованої території Криму активно почався вивіз захопленої української техніки, що в подальшому може стати, ще одним козирем в російській пропаганді проти України, як на власній території так і в Європейських країнах.
Розглянемо чому ІД отримує допомогу з боку Кремля. Так, наразі, Європа своїми санкціями спромоглася вплинути на економічний стан РФ. І ми бачимо, що тактика Московії змінюється. Тепер вона хоче стати союзником Заходу. З  одного боку підтримуючи тероризм, з іншого заперечуючи це, боротися з ним. Таким чином Кремль намагається узаконити анексію Криму та зробити з Донецької та Луганської областей своєрідне Придністров’я. Окрім цього вигода в середині країни полягає в переорієнтуванні уваги кавказьких бойовиків на ведення війни у складі ІДІЛу.
Росія без проблем пропускає через свою територію бойовиків з Північного Кавказу, Таджикістану та інших мусульманських країн колишнього СССР. Путін прекрасно розуміє той факт, що у разі припинення конфлікту в Сирії,  Європа отримає газ за набагато нижчою ціною ніж московський. Як наслідок, втрата суттєвого важеля впливу на Європу. 
Власне, стандартний конфесійний конфлікт між мусульманам шиїтами та сунітами мало відрізняється від багатьох інших соціально-етнічних та економіко-політико-релігійних конфліктів, які відбиваються в конкуренції за сировинні та людські ресурси, але в Сирії сьогодні він має прибутковий поворот для всіх ворогуючих сторін. Структура управління в Сирії схожа на ту, що існує в багатьох інших країнах Близького Сходу та африканського Магрибу: хто керує урядом, той контролює ресурси держави, а тому, розширює власне багатство. У Сирії, суніти намагалися повалити покірний колонізаторам уряд алавітів відтоді як Франція встановила над країною свій протекторат у 1919 р. аж до 1943 р. Але тепер ставки вище, завдяки природним ресурсам! Нафта і природний газ за останні 50 років принесли великі обсяги багатства близькосхідним державам, які їх контролюють, тим самим привертаючи увагу міжнародної спільноти, інтригами, і в багатьох випадках, вдаючись до терористичної діяльності в цьому доволі не спокійному регіоні світу.
Останнім часом, після втручання у сирійський конфлікт регулярних путінських військ, все це стало нагадувати довго триваючу війну на виснаження – хто кого переграє у битві за постачання власних паливних ресурсів до заможного енергоринку Європи. Корисно поглянути на аналогічну ситуацію в Кавказькому регіоні (Грузія, Вірменія, Азербайджан і Туреччина). Так, уряди вищеназваних країн, окрім Вірменії, ще з 2004 р. почали побудову власного нафтопроводу з Каспійського моря до Європи. Але тривалий конфлікт між Азербайджаном і Вірменією, ключовим союзником Росії в регіоні, зробив неможливим найкоротший маршрут трубопроводу, через Вірменію. Трубопровід, в кінцевому рахунку, проклали на захід через Тбілісі і Джейхан, але тільки після того, як Москва отримала частковоу переадресацію трубопроводу, який переносить азербайджанську нафту на північ, у Росію. У 2005 р. нафта текла через трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, а звідти до Європи. Але завершення нафтопроводу навряд чи поставить крапку в конфлікті на Кавказі. Потенційно незадоволеними залишаються фракції з нагірно-карабахського регіону Азербайджану, окупованого вірменськими військами з 1992 р. за підтримки спонсорів регіону – РФ і Китаю, а також, сепаратисти в Абхазії, Південній Осетії, Чечні, Дагестані та Інгушетії. У жовтні 2012 р. вибух пошкодив газопровід до Туреччини; хоча залишається неясним, чи вибух нещасним випадком чи терактом, курдське сепаратистське лівацьке угрупування "Робітнича Партія Курдистану" швидко взяло на себе відповідальність за скоєне.
Потенціал для конфлікту на Кавказі також є дуже великий, тому військові США враховують його, як наріжний камінь у плануванні своєї діяльності в регіоні. На прикладі конфліктів навколо трубопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан вивчаються наслідки впливу побудови подібних споруд в тій чи іншій частині світу. Якщо трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан достатньо дестабілізує військово-політичну ситуацію на Кавказі, щоб переконати військових світових наддержав вважати його ключовим в плануванні своїх операцій, то побудова газогону в Сирії повинна мати аналогічні наслідки.
Якщо сприймати конфлікт на Близькому Сході через призму геополітичних та економічних впливів, війна в Сирії – не громадянська війна, а результат гри великих міжнародних гравців, що позиціонують себе на геополітичній шахівниці у підготовці до відкриття газопроводу в 2016 р. Ось чому Путін зацікавлений у заморожуванні активної фази збройного конфлікту з Україною на Донбасі. Йому конче необхідно "висмикнути лапи", якими він загруз у війні з проти нашої країни аби взяти участь у дерибані в Сирії. Чим його чергова авантюра може обернутися для України?
Військові операції Владіміра Путіна до межі розтягнули російські війська по всьому континенту, мобілізувавши свої сили з усіх куточків країни для проведення операцій на Донбасі з літа 2014 р. Тепер, коли лідер Кремля переключає свою увагу на підтримку режиму аль-Ассада, план по створенню нової Російської імперії з більшовицьким душком зірваний. Тому, Путін бажає перейти від гарячої війни до дипломатії і спробувати "повернути" Донбас до складу України, причому йому неважливо, чого хочуть його маріонетки в цьому регіоні. Між Москвою і владою так званих "ДНР" і "ЛНР" існують розбіжності щодо майбутнього цих псевдореспублік. Влада РФ хоче на сьогодні бачити їх частиною України, яка, однак, буде володіти правом вето з таких ключових питань, як економічні та політичні міждержавні альянси. Проте терористичне керівництво "ДНР" і "ЛНР" виступає на сьогодні у зовсім протилежному напрямку: за незалежність Донбасу від України або за входження псевдореспублік до складу РФ. Путін не зможе довго годувати Абхазію, Придністров'я, Південну Осетію і Крим, воювати на Донбасі, спонсорувати режим аль-Ассада, тому зараз Кремлю тимчасово доведеться позбутися цих "незгодних", щоб домогтися свого на прийдешніх мінських переговорах. Головні питання полягають зараз у тому, чи зможе Путін за столом переговорів "зруйнувати Україну зсередини" або ж Київ опиниться в стані "тримати оборону" і в подальшому перейти до відвоювання власне втрачених територій.
Міфи, створені російською пропагандою, змушують президента РФ і його підлабузників в Європі та Америці думати, що Путін набагато розумніший і вдумливіший в довгостроковому плануванні, ніж його західні колеги. Однак тим, хто вірить у цей міф, варто подумати про те, чому РФ відправляє свої війська в Сирію, підливаючи масла у вогонь нескінченної і все більш кривавої громадянської війни.
Україна певно виграє на даний момент, так як бойовики і кадрові російські військові переїжджають в якості "інструкторів" в саме сирійське пекло. Кремль вирішив вступити в боротьбу проти терористів Ісламської Держави, спонсоруючи при цьому терористів в Україні, Грузії та Молдові, створюючи і підтримуючи пояс нестабільності у Східній Європі. Однак, якби Путін був таким розумним, як вважають його прихильники, то чому він не тільки не згадав, а й забув взагалі про уроки минувшини як-то 2 невдалі спроби військового втручання США в Іраку, не кажучи вже про В'єтнам, або ж більш близьке вторгнення совєцького обмеженного військового контингенту в Афганістан? Отже, як бачимо, лідер Кремля просто прагне недолугого повторення історії, яка трапилася із загарбниками минулого і отримати по зубах!
На даному етапі, Кремль розірвався відразу на 2 активних військових фронти - в Україні та Сирії - тож Путін боїться залишитися у розбитого корита під назвою - розвал РФ за прикладом Російської імперії та СCСР. Якщо українська влада не скористається раптово з'явившимся шансом, момент поверенення Криму і Донбасу буде загублений на багато десятиліть.
 
© Ярема ГАЛАЙДА, Настуся САРМАТ та Денис КОВАЛЬОВ