Петеріс Лапайніс – на боці найменшого зла

«Я не шукав авантюр, а лише намагався стояти на боці найменшого зла...»

Людина, про яку йтиме мова у цій статті, не ставила перед собою цілі професійного самоствердження у якості військового, й тим паче, не колекціонувала найвищі військові нагороди різних держав задля особливої примхи, а лише намагалася, за його ж словами, постійно стояти на боці правди. А правдою в той буремний період історії Європи початку ХХ ст. часто була найменша брехня.

Під час розпалу Першої модерної війни "всіх проти всіх", дітища якої були сховані за хмарами білого диму, густо всіяними вирвами від снарядів та попелищами людських поселень, не завжди була можливість розгледіти сторону добра. Тому, спершу, опираючись на власну інтуїцію, а згодом - вже й на досвід професійного військового, Петеріс Лапайніс не залишався пасивним свідком тих доленосних подій, а, як справжній офіцер, зі зброєю в руках, відстоював власні переконання.
Дана робота є спробою аналізу конкретної постаті в історії Латвії, біографічні відомості якої дають нам можливість поглянути на історію близьких нам прибалтів з часів Першої та Другої світових воєн, з подальшою анексією суверенних територій Балтійського півострову мілітарною потугою СССР, аж до відновлення незалежності Латвійської Республіки, під іншим кутом зору. Відкрити для себе ті загадкові сторінки історії півночі Європи ХХ ст., що стають доступні через знайомство з окремими особистостями, які й творили тогочасну історичну дійсність у цьому регіоні. Чільне місце серед котрих, без сумніву, обіймає герой нашого дослідження – Петеріс Лапайніс.
Майбутній офіцер армій чотирьох держав, у лавах кожної з яких був удостоєний найвищих військових нагород, один з тих славнозвісних латвійців, котрі безпосередньо охороняли Леніна, згодом герой війни за незалежність Латвії, а опісля – в’язень совєтських таборів, що не просто вижив, а й дочекався незворотніх політичних змін, що привели до незалежності його Вітчизни.
Народився він у звичайній селянській родині, в мальовничому центрально-східному регіоні Латвії – Ліфляндії, у 1897 р. Доля селянина не склалася, завадив гуркіт гармат Першої світової та призовний вік. У російській імперській армії служив у лавах латвійських стрільців, де був нагороджений Георгіївським хрестом третього й четвертого ступенів. До проголошення першого Акту незалежності Латвійської Республіки (листопад 1918-го р.) перебував у складі особистої охорони найвідомішого російського марксиста-революціонера – Владіміра Лэніна.
Імперія, що "тріщала по швах", ризикувала привалити своїми руїнами не лише членів монаршої родини, а й усю аристократичну свиту тогочасної російської державної еліти. Саме тому, намагаючись приборкати розпалений люмпен-пролетаріат, регулярні частини російської армії відкрили внутрішній фронт проти заколотників, у своїй більшості, колишніх солдат і офіцерів тієї ж російської армії, що відмовлялися воювати за "царя" і "отєчество". Одним із них був наш герой, який брав активну участь у боях з донськими козаками. За участь у військовій компанії з оборони Царіцина був нагороджений орденом Червоного прапора, однією з найвищих нагород СССР.

Одразу після анулювання Брестського мирного договору, у 1918 р., у складі свого латвійського загону, вирушив на Батьківщину, щоб звільнити її від німецької експансії, але, як виявилося, воювати довелося з дружніми естонцями. Через це Петеріс дизертирував з Червоної армії, та одразу ж вступив на службу до латвійських самостійницьких збройних сил, де служив упродовж 20-ти років, за що був удостоєний ордену Вієстура. А за успішний рейд на Латгальському фронті, біля селища Коженець, був нагороджений найвищою військовою нагородою Латвії – орденом Лачплесіса третього ступеня.
З початком Другої світової війни та пізнішої окупації Латвії військами СРСР опинився в лавах латвійського корпусу Червоної армії, але довго там не затримався, демобілізувався й повернувся до рідного селища. Але вже у 1943 р., після захоплення Латвії нацистською Німеччиною, через особистий конфлікт з окупаційною адміністрацією потрапив до тюрми, звідки був звільнений через бажання приєднатися до Латвійського добровольчого легіону Ваффен-СС. Аж до завершення війни командував батальйоном у Курляндії й за відвагу в бою з Червоною армією, біля річки Велика, отримав німецький Залізний хрест другого ступеня.
Після закінчення війни за участь у німецьких військових формуваннях відбував двадцятирічний термін заслання в місті Караганда. Опинитися знову на батьківщині, Лапайніс зміг лише у 1960 р. Проте повернутися до нормального життя йому завадила поширена практика совєтського уряду спрямованого на декласування та десоціалізацію колишніх політичних в’язнів. Через це виникали великі проблеми з працевлаштуванням, і лише через досить тривалий час Петеріс зміг влаштуватися садівником.
Дух справжнього вічного воїна не покидає навіть у найскрутніші хвилини та змушує, не дивлячись ні на що, рухатися вперед, до нових життєвих випробувань, назустріч своїм мріям. І все ж бажане здійснилося: з початком перебудови, наприкінці 1980-х рр. та масовими всенародними виступами, акціями Народних фронтів Латвії та Естонії, а також литовського "Саюдіс", зокрема спільним "Балтійським шляхом" вдалось переламати ситуацію. І новообраний парламент Латвійської ССР 4 травня 1990 року приймає "Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки". Це стало першою ластівкою відновлення незалежності рідної Латвії, за яку все своє життя боровся, у різних арміях, проти більших зол, непереможний оптиміст, життєствердний символ вільної Латвії, наділений шаленою вітальною силою вічного воїна – Петеріс Лапайніс.

 

© Богдан КУЧЕР