Авґусто Піночет у чилійського керма

Постать чилійського диктатора Авґуста Піночета досі викликає діаметрально протилежні оцінки як в науковців, так і в звичайних громадян. Одні називають його кривавим диктатором, інші - рятівником країни та творцем чилійського економічного дива. В тій чи іншій мірі справедливими для оцінки діяльності Піночета є обидва варіанти...

Майбутній чилійський диктатор народився в 1915 р. в портовому містечку Вальпараїсо в родині митника. Піночет був найстаршим з 5 дітей. В 17 років він вирішує пов'язати свою долю з армією, яка в ті часи була соціальним ліфтом і вступає у військове училище (правда, з третьої спроби), яке закінчує у званні лейтенанта. В 1948 р. Авґусто Піночет вступає у Вищу Військову академію, закінчивши яку, чередує військову кар'єру з викладанням у вузах. У сфері наукових зацікавлень майбутнього диктатора: географія, геополітика, історія, політологія. За життя він написав більше десяти книг, найбільшу увагу з яких привертає "Геополітика". Тут автор закликає до територіальної експансії та намагається аргументувати війну між гірськими (консервативними) націями та рівнинними (прогрествними). Варто згадати про шлюб Піночета з Марією Родріґес, дочкою впливого чилійського політика консерватора в 1943 р., шо допомагав.молодому та амбітному офіцеру просуватися по кар'єрній сходинці. Перед своїм приходом до влади він займав посади командира, батальйону, бригади, військового гарнізону та вершиною його додиктаторської кар'єри стала посада командувача сухопутних військ, на яку його призначив його головний ворог - Сальвадор Альєнде.
Трохи про умови, в яких стався воєнний переворот 11 вересня 1973 р. Готуючись до виборів, чилійські ліві об'єднуються у блок "Народна єдність", очолювана Сальвадором Альєнде. В парламенті ліваки отримують 80 місць з 200. А на президентських виборах з результатом в 36% перемагає лідер "Народної єдності". Як бачимо, міф про всенародну підримку Альєнде є лише міфом. Оскільки Чилі за тодішньою конституцією була республікою президентською, то меншість в уряді не завадила Альєнде за підримки кубинських та радянських агентів (а їх, за данними ЦРУ, в Чилі перебувало біля 30 тис. осіб) впроваджувати в життя марксистські експерименти. Спочатку відбувалася націоналізація 384 найбільших підприємств, згодом вона торкнулася і менших разом з банківським сектором. Обіцяючи рай тут і на місці, президент-марксист одразу збільшує заробітні плати на 35-50%, розпочинає будівництво соціального житла, а запезпечення малозабезпечених громадян продуктами харчування кладе на плечі дрібних підприємців. Як наслідок, грошей не вистачає на "грандіозні" соціальні програми. Уже через рік і Альєнде не придумує нічого розумнішого, ніж надрукувати гроші, яких бракувало. Ця вся шаріковська політика в стилі "отнять і поділіть" призвела до зникнення з полиць магазинів продуктів першої необхідності, інфляції в 500% та дефіциту бюджету в 22 млрд. доларів.

Економічна криза, спровокована марксистами, призвела до численних соціальних протестів та терактів проти лівих політиків. Тож військові вирішують, як потім сказав сам Піночет, врятувати крїну від комунізму і організовують переворот. 11 вересня 1973 р. взято штурмом президентський палац в Сантьяго, а сам Альєнде покінчує життя самогубством (за іншою версією, його під час штурму випадково застрелив один із офіцерів). Уряд комуніста Альєнде змінила військова хунта на чолі з Піночетом.

Першим кроком нового керівництва країни стала розправа з опонентами режиму: введено комендантську годину (всіх, кого ловили в заборонений час, заарештовували, а озброєних розстрілювали). Найбільштий сдадіон в Чилі Насьйональ перетворено на коцтабір. Жертвами режиму за офіційними даними стало 3-3,5 тис. людей, а до 40 тис. були репресовані піночетівською хунтою. Вводилася жорстка цензура, вся цивільна адміністрація підпорядковувалася військовим. Припинена діяльність усіх громадських організацій, в тому числі й ультраправої "Батьківщина та свобода", яка допомагала в становленні хунти. Генерал Піночет говорив про це, як про вимушені міри на шляху становлення демократії.
"Демократію іноді потрібно викупати в крові, щоб вона залишалася демократією...". Але в тому, що це тимчасові міри, він був правий. В 1980 р. прийнято нову конституцію і шляхом плебісциту обрано Піночета Президентом терміном на 8 років. А з середини 1980-х рр. розпочинається лібералізація режиму та з'являються опозиційні партії, але про це далі.

Особливої уваги варта економічна політика Піночета, точніше, саме економічна політика робить режим Піночета більш вартим уваги серед інших авторитарних режимів. Так зване "чилійське економічне диво", є заслугою роботи "чиказьких хлопчиків", випускників чилійської філії Чиказького економічного університету під керівництвом Мільтона Фрідмана. Економічна політика уряду Піночета носить назву неолібералізму. Отже, після гвалтування марксистами економіки Чилі, хунта отримала, м'яко кажучи , погану спадщину: борги, інфляцію, знищені безладним комуністичним керівництвом підприємства. Економічна політика хунти будувалася, як не дивно, на засадах неолібералізму. Піночет хотів зробити Чилі "країною власників, а не пролетарів". Щоб не навантажувати читачів деталями, коротко викладу основні заходи піночетівких реформаторів та їх наслідки. Протягом 1973-1990 рр було: проведено приватизацію націоналізованих підприємств; максимально усунуто державу з економіки; зменшено кількість податків; до мінімуму зменшено розмір мит на імпорт та експорт. В результаті чилійський ВВП ріс в середньому на 6% на рік, доходи від експорту збільшилися за рахунок виведення на світовий ринок нових товарів (до цього основним джерелом прибутків була мідь), ліквідовано дефіцит держбюджету, велика частина чилійських підприємців розорилася, не витримавши конкуренції з іноземними виробниками, близько 40% населення жили станом на 1990 р. за межею бідності. Сьогодні середня заробітна плата в Чилі складає 1000 доларів, а в індексімекономічних свободах Чилі посідає 7 місце в світі (Україна 162-те). Своїм сьогоднішнім економічним становищем Чилі завдячує саме шоковій терапії Піночета, бо його демократичні наступники вирішили продовжувати взятий диктатором курс на лібералізацію економіки і продовжили та примножили досягнення Піночета.
Лібералізація режиму, передбачувана конституцією 1980 р., передбачала можливість зміни влади шляхом плебісциту. В 1988 р. опозиція змогла об'єднати сили, і, як наслідок, проти режиму висловилися 60% чилійців. Піночет дотримав слова і пішов з поста президента в 1990 р., поступившись місцем законно обраному Патриціо Ейлвіну. Сам диктатор залишився на посту головномандувача збройними силими Чилі, зберігши за собою досить вагомі важелі влади в країні. В 1998 р. генерал йде з поста головнокомандувача, залишившись пожиттєвим сенатором.

Останні роки життя диктатора пройшли в кримінальному переслідуванні. Спершу його заарештували в Лондоні, потім відправили в Чилі, де в 2000 р. з нього зняли недоторканість. Генерал був звинувачений в корупції, викраденнях, вбивствах, катуванні. В 2006 р. старий та змучений хворобою Піночет помирає. На його похорон прийшло понад 60 тис. людей, які щиро сумували за покійним. Авґусто Піночет для того, щоб врятувати країну від комуністичного терору, розв'язав свій антикомуністичний терор, від якого постраждали не лише невинні люди, але й соратники генерала. Чи можуть бути тисячі життів, зламаних доль справедливою ціною за порятунок економіки країни, судити історикам та самим чилійцям. Останні, в більшості, вважають, що ні. Історія не любить умовностей, але хтозна, чи правління комуністів призвело б до менш чи більш кривавих наслідків, ніж правління військової хунти, адже червоні режими завжди були кривавішими за націоналістичні. Тим не менш, Піночет виконав свої обіцянки, врятував країну від розрухи і пішов.

 

© Михайло ВЕРХОВИНСЬКИЙ