Фашизм як стиль

Фашистські режими дуже важко детермінувати. Точаться нескінченні суперечки щодо правої, лівої або обопільної політичної позицій; відмінності італійського корпоративізму від німецького націонал-соціалізму; чому фашизм це не нацизм і навпаки, тоді як є несподіваний вихід. Фашизм - це не політична позиція, а певний стиль життя...

«Праві - це ті, хто естетизують політику, а ліві - це ті, хто політизують естетику!», - зауважив колись ніяк не правий мислитель Вальтер Беньямін. Концепція ж була запропонована секретарем Ернста Юнґера Арміном Молером, який у 1973 р. написав есе "Фашизм як стиль". Так, приміром, якщо марксист з пристрастю розповідає, що фашизм — це ставленик середньої і великої буржуазії, яка вирішила чужими руками знищити революційний більшовизм, то це, звичайно, багато в чому справедливо, але справжньому фашисту, не дивлячись на всі економічні викладки і багатотомні монографії, на це просто наплювати. Чому? Та по качану і по касторці. Отримуй по пиці кийком з залитим туди свинцем, адже відомий фашистський клич "Me ne frego!" можна толерантно перевести як "Мені плювати!".
Як німецький дослідник Вольфґанґ Віпперман, так і італійський філософ Умберто Еко, однаково вказують, що слово "fascio", що застосовувалося у XIX ст. для позначення лівих спільноь, було загарбано Беніто Муссоліні для його ветеранського руху, але, не дивлячись на серйозні відмінності, перекочувало для позначення аналогічних режимів поза Італією. Показово, що націонал-соціалістичний офіціоз незмінно величав Ернста Юнґера негативним ярликом "фашист", підкреслюючи його відмінність від істинного націонал-соціалізму, а французький фашист Жорж Валуа загинув у німецькому концтаборі. Сьогодні ж слово фашист стало елементом політичного клікушества: «Американські радикали обзивали поліцейських, що не розділяли їхніх смаків за частиною курива, "фашистськими свинями". Чому не паршивими кагулями, не гадами фалангістами, не суками усташами, не поганими квіслінґами, не Анте Павєліч і не нацистами?», — ставить риторичне запитання Умберто Еко. Тобто зміст фашизму настільки розмитий, що його неможливо знайти у політичній чи економічних площинах. Тоді як спорідненість таких різних рексистів, кодрянувців, "ФНП" Жака Доріо, націонал-соціалістів, піренейського фашизму, сорочок Мослі і О'Даффі проходить якраз по стилю і способу життя, які, вірно зауважив Армін Молер, "перетинаються з іншими образами дії на даному етапі і тільки укупі з ними становлять стиль часу"...

Героїзм та його поразка

У політичному сенсі фашизм тоталітарний, апелює до мас, а не до індивіда, але водночас він амбівалентний, звертається до особистості, актору історії, звеличує героя і героїчне. Фашист повинен бути суб'єктом, тим, хто змінює хід часу і одночасно може бути хоч бруківкою, якою проломили чийсь череп, хоч покірним каменем мостової. Фашизм виліз з окопів Першої Світової, де повзали ардіті (букв. відважні) — штурмовики італійської армії, що підбираються до окопів ворога з затиснутим в зубах кинджалом. Це стиль героїв, люблячих війну, як мати всіх речей. Прекрасний приклад дає одноокий циклоп Габріеле д'Аннунціо, коли культовий поет в ході Першої Світової Війни скоїв нічний наліт на Відень, щоб спорожнити над будівлею парламенту як горщик з капустою. Або Гвідо Келлер, льотчик-аристократ, що жив на дереві разом зі своїм орлом, а під час царювання в піратській республіці Фіуме, вкрав для голодуючого гарнізону свиню. Він абияк завантажив її в свій літак, але, на жаль, при посадці в Фіуме свиня виявилася настільки важка, що пробила дупою фюзеляж аероплана, і її довелося використовувати замість шасі. Свинку розмазало по всьому аеродрому. А взагалі республіка Фіуме, націоналістичне та кокаїнове царство, і є квінтесенція фашизму. Коли Італію кинули за підсумками Першої Світової, реваншисти захопили те, що їй належало за законом війни — містечко Фіуме. Усе той же Аннунціо скликав у місто бандитів, маргіналів, поетів, сюрреалістів і навіть того самого Тосканіні, якому віддав пост міністра краси. Конституція республіки була написана у віршах, а на прапорі Уроборос облямовував Велику Ведмедицю. У республіці проходили паради, театралізовані гладіаторські бої з навчальними гранатами, а кокаїн роздавався прямо на вулицях. Але Фіуме — це не тільки загін вродливих юнаків, що присягнулися в ньому померти і цю клятву виконавши, а й поза, всього лише форма, повна внутрішньої безвиході. Звеличуючи авангардизм Фіуме, багато хто забуває, що воно існувало не завдяки, а всупереч — якби місто не оточила італійська армія, то все закінчилося б набагато раніше, і тоді нісенітне синдикалистське князівство, що нагадує розмахом і помпезністю епоху Відродження, стало б звичайною примарою. Але тільки це й важливо. Тому що фашизм — це не перемога. Фашизм — це бажання скоріше вплутатися в бійку.

Культ юності та смерті

Фашизм гне підкову життя, на кінцях якої юність та смерть. Життя ідеального фашиста має скінчитись не пізніше тридцяти: "Гусар, що не вбитий в тридцять років, не гусар, а лайно!". Так сказав французький кавалерист Антуан Ласалль і загинув у 34 роки. Але фашистський культ смерті не націлений на смерть ворога. Насамперед він прославляє власну смерть. Звідти - черепи на одязі, любов до небезпеки, чорні, мов траур, сорочки, ігри зі зброєю і ризикуюче серце. Коли батько футуризму Марінетті приїхав до нацистської Німеччини, його зустрічав вітальною промовою поет-експресіоніст Готфрід Бенн, котрий виділив основні фашистські риси, говорячи всього про три форми: 《чорну сорочку, що символізує острах і смерть, бойовий клич "А noi!" і бойову пісню "Giovinezza". Ідеологія? Корпоративізм? Першість етатизму над біологією? - Ні, не чув... Притому футуристичні ідеї, авангард, навіть експресіонізм у Рейху сприймались за дегенеративне мистецтво, тому до Марінетті в Німеччині поставились насторожено, як згодом і до Готфріда Бенна, що пустився у внутрішню еміграцію. Прийняти смерть із гідністю, читати катам вірші, як зробив це Ніколай Гумільов, що, до речі, сформувався під впливом д'Аннунціо - ось ідеал фашиста. Тому у мить розстрілу Муссоліні, справжнім фашистом виявився не він, а його кохана Кларетта Петаччі. Вона легко пішла на смерть заради людини, яку кохала, і котра в одну мить стала ніким і нічим. Під час розстрілу жінка навіть затулила Муссоліні від автоматної черги партизанів. До речі, першу й останню ніч удвох коханці провели як раз перед розстрілом. І це також стиль ціною в життя. А найкраще за все фашистський міф юності та смерті характеризує оборона Алькасара під час громадянської війни в Іспанії. Згідно міфічному канону, фортецю обороняли націоналісти, а облягали червоні, котрі взяли в заручники сина коменданта на ім'я Москардо і зв'язалися із ним телефоном:
Син: - Батьку!
Москардо: - Так, сину, в чому справа?
Син: - Вони кажуть, що розстріляють мене, якщо ти не здаси фортецю.
Москардо: - Тоді доручи свою душу Господові, крикни: "Хай живе Іспанія!" і помри як патріот!
Син: - Обіймаю тебе, батьку.
Москардо: - І я обіймаю тебе, сину.
Справжній героїзм, ось таким він був ще 75 років тому...

Антибуржуазність

Фашизм зневажає буржуа, як тип людини, якій від життя потрібен тільки шніцель із капустою. Бюргери, обивателі, крамарі - це пасажири історії, котрі, згідно виразові Юнґера, навіть з армії вмудряються зробити посміховисько. Буржуа - це той, хто вкрав пригоди і викрав казку. Стиль фашизму знаходиться між молотом комунізму і ковадлом міщанства. Розгульний, вдатний, небезпечний спосіб життя фашиста, образ альпініста й мореплавця, протистоїть м'якому кріслові вітальні та пивній пінці. Коли обиватель вимірює собі пульс, фашист вимірює швидкість на спідометрі мотоцикла. Як фашисти провели реформу залізничних шляхів? На підніжці поїзда по всій країні подорожував бос Едуардо Торре, що зіскакував на платформу і починав гамселити недбалих службовців рукояткою револьвера. Чи здатен на щось подібне ліберальний кабінет міністрів? Ні, тому що буржуа гірший за злочинця. Не будь-хто сказав, а Ернст Юнґер. Буржуа і герой - це не два різних культурних типи, а два різних антропологічних типи. Як писав соціолог Вернер Зомбарт: "Торгаш і герой - вони утворюють дві великі тези, ніби два полюси для орієнтації людини на Землі. Торгаш підходить до життя із питанням: що ти, життя, можеш мені дати? Він прагне брати, хоче за рахунок, по можливості, найменшої дії зі свого боку виміняти для себе, по можливості, більше, хоче укласти з життям угоду, що є вигідною; це означає, що він вбогий. Герой вступає в життя із питанням: життя, що я можу дати тобі? Він прагне дарувати, прагне розтратити себе, пожертвувати собою - без будь-якого дару в відповідь; це значить, що він багатий. Торгаш говорить тільки про "права", герой - тільки про покладений на нього обов'язок; і навіть виконавши свої обов'язки, він все ще відчуває в собі схильність віддавати". Але антибуржуазність фашиста скоріш естетична, аніж політична, інакше чорносорочечники громили б духовних слюсарів не у віршах й памфлетах, а обіч розстрільної стінки.
Можна й далі виділяти риси фашистського стилю, де знайдеться місце войовничості й спрямуванню до майбутнього, секуляризованій релігійності й культові сили, але це б зайняло забагато часу. Рідше говорять про гумор і сміх, як про частину фашистського стилю. І це не тільки насмішка над ворогом чи смертю. Фашизм був помпезним, чванливим, карикатурним - він довго і з захватом розповідав про культ війни, а в самій війні діяв на рідкість бездарно. Смолоскипні ходи, скопійовані в німців, ледь не підпалили Рим. Усього лиш "картонний лев", як в'їдливо відмічали націонал-соціалісти з приводу Беніто Муссоліні. Чимось стиль фашизму нагадує Валерію Новодворську. Непримиренній жінці, яка йшла наперекір сучасності, було взагалі наплювати, що про неї думають. Полум'яна публіцистка, по-юнацьки поїдаючи морозиво, прославляла п'ять відсотків слов'янських вікінгів на противагу російській інфузорії-туфельці. Героїчна пані, готова воювати з Росією хоч цілу вічність, була смішною і дещо недолугою. Фашизм, як Валерія Новодворська, завжди стоїть посеред сучасності у гарному білому пальто. Для фашиста неважлива теорія чи ідеологія. Що вже й казати, якщо крихітна "Доктрина фашизму" була написана лиш у 1932 р., після десяти років перебування фашистів при владі. Фашисти взаємодіють з реальністю за рахунок стилю. Форма для них не те, щоб важливіша за зміст, але ці поняття взагалі не лежать у площині "добре" чи "погано". Стиль фашизму не дуальний, хоч йому і потрібен ворог, а різноманітний у своїй єдності. Інакше й не могло бути для антикомуністичного руху, чий лідер довгий час був найрадикальнішим соціалістом Італії, а стиль складався із турецьких фесок й автомобіля "Fiat".
Цікаво, що модерністські ідеї початку ХХ ст. (фашизм, в найкращому випадку, був альтермодерністським проектом) пізніше розкрились у неформальних, субкультурних рухах. Це ж також рухи стилю: тільки замість чорної сорочки там обирають гіпповську джинсу чи бомбер. Сьогодні неформальна спільнота створює свій стиль, а потім, за великої вдачі, воює за нього так само, як воювала б за політичний принцип. І те, що сьогодні фашизм прекрасно існує без будь-якої політичної партії, живого авторитету, без будь-якої вертикальної інституції, а представлений виключно стилягами, колекціонерами, мандрівниками та солдатами, зайвий раз доводить, що фашизм був і залишається стилем. Для його існування не потрібна фашистська держава, скоріш, коли така утворюється, фашизм починає тоншати і зникати. Для фашизму необхідна особистість, що переживає серйозну екзистенційну кризу, особистість, котра б знов проживала реальність, як прірву між ХІХ ст. та ХХ ст., особистість, яка прагнула б здобути єдність у боротьбі, коли самої боротьби не існує. Тому, коли ми говоримо, що фашизм - це стиль, а не ідеологія, отже, він більше не прив'язується до конкретних режимів, а крокує в історію, в минуле й майбутнє. Тому фашизм - це Готфрід Бенн і "Сімнадцять миттєвостей весни" Тетяни Ліонозової, Муцій Сцевола й гоночний автомобіль, Ернст Юнґер і Дон Кіхот, д'Аннунціо і взятий у фашистський гімн Данте Аліґ'єрі, Езра Паунд і залізна клітка, в яку його посадили безбожні американці...

Коли більше немає фюрера, вождя, каудільйо, капітана, поглавника, все, що залишається - шукати точку опори в собі. На допомогу закликається тигр із сусіднього зоопарку й правий анархізм. Фашизм сьогодні - вибір самітників! І це, мабуть, теж певний стиль...

 

© Карпатська СІЧ