1848-й р.: націоналізм проти комунізму

Як відомо, ідеологія націоналізму постала спочатку як критика домодерних наднаціональних імперій (або, іншими словами, політичних спільнот, які були "національними" в тодішньому розумінні цього терміна). У 1848 р. новонароджувані східноєвропейські нації (українці, мадяри, чехи, словаки, поляки, хорвати) вимагали від австрійської монархії Габсбурґів реформ, а згодом коли вони зневірилися в її реформаторських здатностях, вдалися до конфронтації з імперією...

В 1948 р., у столітню річницю революцій 1848 р., британський історик сер Льюїс Нем’єр надрукував статтю "1848-й рік: сім’яний розсадник історії". Оцінюючи ідеї 1848 р. з позицій року 1949 р., Нем’єр писав: «Кожна ідея, висунута народами 1848 р., була в тій чи іншій формі втілена у певний історичний момент...». Нем’єр був свідком того, як русини (зараз більше відомі як "західні українці") поступово, аж рішуче відокремлювали себе від поляків — це була спадщина не лише 1918-1919 рр., а й 1848 р. Йому здавалося, що територіальний перерозподіл після Другої світової війни є реалізацією останніх пунктів програми 1848 р. Однак, як відомо, розрив "югославів" з італійським світом та "русинів" з польським не став завершенням процесів національного самовизначення. Він лише набув нової якості, перейшов в інші сфери і значно ускладнився внаслідок переплетіння з іншою великою спадщиною 1848 р. — комунізмом. Навряд чи хтось був здатний навіть уявити століття тому, коли Росія вважалася найбільшим ворогом будь-якої "революції", що саме російська армія принесе комунізм у Центральну та Східну Європу. Отже, американський історик Джон Лукач має рацію, коли каже, що «утворення комуністичних держав у Східній Європі після Другої світової війни сталося не завдяки революціям чи популярності комунізму. Вони виникли внаслідок національного тріумфу Росії над Німеччиною, російської окупації більшої частини Східної Європи...».
У Комуністичному маніфесті стверджується: «Національна відособленість і протилежності народів усе більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії, із і свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробництва і відповідних йому умов життя. Панування пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення... У тій же мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивідуума іншим, буде знищена і експлуатація однієї нації іншою...».
Загальновідомо, чим є 1848-й р. в історії марксизму. Значно менше звертається уваги на ту обставину, що цей рік позначився і першим масштабним зіткненням між комунізмом та націоналізмом. Карл Маркс не ставився до всіх націоналістичних вимог однаково. Наприклад, він підтримував революційне об’єднання Німеччини й національну справу поляків та мадяр — поляки взагалі були для нього уособленням боротьби революційної Європи проти російської деспотії та "варварства". Водночас він вважав абсолютно реакційними прагнення до національної незалежності так званих "неісторичних" націй. Одним із помітних представників цих націй був Франтішек Палацький, "батько чеської наці", який довів, що чехи таки мають власну історію — саме його Маркс називав "схибленим німецьким професором". За Марксом, оптимальним варіантом майбутнього чехів було їхнє злиття з німецькою нацією; словаки та хорвати мали перетворитися на мадярв, а русини (тобто українці) з австрійської Галичини — на поляків. "Маніфест Комуністичної партії" змальовував картину світу без національних конфліктів та відмінностей, а от Палацький пропонував збільшити кількість націй.  Днлегати від старих і нових націй зібралися у 1848 р. в Празі на Слов’янський з’їзд, який ухвалив досить промовистий документ, щось на зразок націоналістичного маніфесту: в ньому проголошувалося право всіх народів, малих і великих, на вільне життя у великій родині націй...
У 1848 р. русини-українці самовизначилися як окремий народ, відмовившись від належності до "історичної", позаетнічної польської нації. Тоді вони не вперше потрапили в політру засновників "наукового соціалізму". Вперше це сталося у 1846 р. у зв’язку з так званою "різаниною в Галичині", коли сотні польських шляхтичів було вбито під час придушення повстання проти Австрії, розпочатого групою польських аристократів з Кракова. Тоді селян-русинів помилково вважими винуватцями різанини, хоч насправді вона відбувалася лише в польській частині Західної Галичини і її вчинили самі польські селяни. Однак починаючи з 1840-х рр. було винайдено досить зручний спосіб пояснювати соціальні конфлікти етнічними тертями, як ми це зараз бачимо на прикладі Боснії — ця "етнолегенда" виявилася на диво життєздайною. Жодний з польських істориків не підтримує цієї "галицької" версії, але вона надалі живе й мандрує не лише з підручника в підручник, але й часто трапляється в сучасних західних наукових працях, присвячених австрійській монархії Габсбурґів.
У 1848 р. одним з головних завдань для русинів-українців було добитися визнання їх окремим слов’янським народом. До революції 1848 р. як для поляків, так і для політично свідомих русинів польська ідентичність останніх вважалася нормою. Селяни зі Східної Галичини вживали діалект, відмінний від мови селян Західної Галичини, проте питання національності належало радше до сфери політичної, аніж етнографічної. Проте, вже з 1848 р. русини-українці не лише проголосили свою окремішність від поляків, але й дали зрозуміти, що їхня етнічна територія не обмежується кордонами Австрійської імперії: згідно з деклараціями Головної Руської Ради, ця територія охоплювала південні регіони Російської імперії аж до Дону. Це означало, що населення даних територій не є ані польським, ані російським.
Мета цих коментарів — пояснити, що мав на увазі Нем’єр, коли трактував включення української частини Галичини та Буковини до складу СССР у 1939-1945 рр. як розв’язання проблем, породжених 1848-м р. Це також дає нам ключ до розуміння того, чому впродовж десятиліть після 1945 р. нащадки русинів-українців 1848 р. намагалися доповнити своє відокремлення від Варшави відокремленням від Москви...

 

© Роман ШПОРЛЮК