"Кавказький гамбіт" путінського Кремля

Проблема кавказького суверенітету стояла гостро завжди, але особливо вона привернула увагу Кремля в XIX ст., коли у самодержавної імперії Романових з'явилися власні плани на її розвиток, так само і в епоху більшовицької окупації (1920-1991 рр.), коли Кавказ вже почали розглядати як плацдарм для можливого відображення наступів з Півдня...

Ця тема досить яскраво освітлена в західних виданнях, багатьма авторитетними американськими і європейськими істориками, такими як: Ніколас Брейфоґель, Дітер Боден і Томас де Ваал. Також щорічно виходять збірники грузинських авторів присвячених даній проблемі зі статтями Реваза Гачечиладзе, Георгія Тархан-Моураві, Бачо Корчілава і Арчіла Геґешидзе. Московська історіографія також багата різними виданнями, але, на жаль, в ній дуже мало фактологічного матеріалу, що змушує нас сумніватися в її об'єктивності. Також можна виділити ту особливість, що вона не відображає політику Кремля в регіоні, а має лише описовий характер ситуації в цілому, характеризуючи лише політику грузинського чи азербайджанського урядів в регіоні. Відповідно, спостерігаючи такі прогалини, хотілося б висвітлити саме такі моменти як політику РФ в регіоні, її цілі і завдання на південно-кавказькому просторі, а також дати оцінку її політики "зміцнення" в регіоні.
У сучасній путінській Московії Кавказ також залишається одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики, так як крім загрози ісламського тероризму, з Півдня прийшла і проблема оточення прозахідними країнами (членів НАТО). До того ж Південний Кавказ є важливою ланкою оборони Кремля і щодо Північного Кавказу, так як ситуація з автохтонним населенням досі не врегульована і знову виникають вогнища ескалації заморожених конфліктів. Друга загроза виходить з боку держав, зацікавлених у контролі над енергопотоками в цьому регіоні світу. Кремль, як лідер в цій сфері, не може допустити зміни маршрутів нафто- і газо-проводів, а тому бореться за вплив в регіонах, де пролягають ці потоки, зокрема, на Південному Кавказі. Двома головними партнерами в цій грі для Московії є Іран і Туреччина. І якщо до 2008 р., РФ розглядала Туреччину, як найнадійнішого партнера і союзника, то після фактичної припинення співпраці щодо "Південного потоку" в 2011 р. і відкритого протистояння в 2015 р. (після того як був збитий кремлівський літак у Сирії) Кавказ став на перше місце в кремлівській програмі оборони. Відштовхуючись від цих інтересів, будується і позиція Кремля в Кавказькій кризі (грузино-осетинський, вірмено-азербайджанський та грузино-абхазький конфлікти). Адже Московії потрібно зміцнити свій вплив на європейській арені, щоб залишатися лідером в енергетичному світі.
До всього іншого, додалася напруженість в кремлівсько-грузинських відносинах, викликаних невдоволенням Москви щодо зближення грузинської влади з Заходом, та можливим вступом Тбілісі до НАТО. Також РФ побоювалась ідеї Міхеїла Саакашвіллі щодо створення "Великої Кавказької Конфедерції", що і викликало такі відчайдушні кроки - 5-денна війна в серпні 2008 р. Однак, усвідомлюючи всю складність ведення політики в умовах безперервних міжетнічних протиріч, Московія вибрала оптимальний для неї спосіб контролю в регіоні - "мессіанську миротворчість". Цьому сприяла і світова ситуація в цілому, в якій РФ хотіла проявити себе як демократично налаштована держава, яка бажає привнести мир і стабільність на Кавказ, з метою зміцнити свої позиції в світі. Приводом для розгортання театру військових дій стало звинувачення кремлівських військовослужбовців грузинської владою в шпигунстві, що спричинило за собою ембарго грузинських товарів, відкликання московського посла і припинення всіляких дипломатичних і економічних зв'язків. У відповідь на це, РФ ввела візовий режим для грузинських громадян. Після чого послідувала війна за регіони Кодорі та Самачабло влітку 2008 р., що ще більше посилило положення РФ і її нібито миротворчий характер, так як відкрита агресія тільки обернула все прогресивне людство проти подібних варварських методів "зміцнення" в регіоні. Так само і запровадження програми "Східного партнерства" урядами країн-учасниць ЄС діє з тієї мети: створити противагу СНГ-ЄврАзЕс під проводом путінської Московії. На сьогодні до складу програми "Східного партнерства" ЄС включені Грузія, Вірменія, Азербайджан, Україна, Білорусь і Молдова. Це змушує РФ йти на ще більше зближення з сепаратистськими регіонами Грузії - Абхазією і Південною Осетією. Вона намагається дестабілізувати ситуацію в країнах співдружності, і ми можемо це спостерігати вже не тільки в Грузії, Вірменії, Азербайджані, а й, на жаль, в Україні...
На Кавказі Кремль розкрив весь спектр своїх "умінь" по дестабілізації ситуації в регіоні. Від миротворчості до відкритої війни, від загравань без визнання до створення новоявлених "народних республік". Однак 2015-й р. приніс хаос в плани керманича Московії, і тепер жодна дія, хоча б найменша угода, не може вислизнути від очей європейських і американських співтовариств, які взяли дії РФ під тотальний контроль. За прогнозами багатьох політологів та істориків, 2016-й р. повинен в підсумку принести крах імперських амбіцій Владіміра Путіна, але це поки що неясний сценарій, з яким не хоче жартувати жоден з акторів безполярного світу.

 

© Валерія БІЛИК