Візантія у дзеркалі інтерпретацій

Падіння Константинополя у 1453 р. знищило православну імперію - Візантію - державу як таку, однак це не зупинило розвитку самої візантійської культури. Її здобутки були засвоєні у багатьох інших країнах, особливо у православних реґіонах, таких як Болгарія, Сербія та Русь-Україна. Вплив візантійської спадщини був настільки потужним, що фактично розділив Європу на дві частини: православно-візантійську й католицьку-латинську. Такий поділ зумовив інтенсивні дискусії про візантійську культуру. У країнах православного кола поставала проблема ідентичності, власного місця у світовій історії. Для України, що довгий час перебувала на межі радикально різних культур, це питання й досі є актуальним. Це зумовлює необхідність розгляду попередніх оцінок, що надавалися Візантії та візантійським впливам у минулому.

У цьому дослідженні розглядаються погляди на Візантію та її спадщину після зникнення держави ромеїв, та здійснюється спроба класифікації цих поглядів. Ми можемо виділити три основні парадигми у оцінках візантійської спадщини: європоцентричну, цивілізаційну та марксистську (або соціально-економічну). У часи після падіння Константинополя авторитет ромеїв було остаточно підірвано. У Західній Європі виник та на довгий час утвердився погляд на Візантію як закостенілу, авторитарну державу, що упродовж усієї історії планомірно просувалася до загибелі. Часто візантійські впливи просто ігнорувалися. До того ж, Візантія приваблювала європейських монархів, через що стала мішенню для критики просвітників. Послідовно таку критику здійснювали Монтескьо та Вольтер, а завершеній історіографічнійі формі — Едвард Ґіббон.
У ХІХ ст., із розвитком гуманітарних та соціальних наук старі стереотипи були дещо переглянуті. Інтенсивні дослідження культури виявили її радикальну відмінність у різних частинах світу. У зв’язку з цим виникла ідея цивілізацій, самобутніх культурних світів. Одним з перших висловив такий погляд на історію російський мислитель Міхаіл Данілєвский. Ці ідеї знайшли найвищий розвиток у працях Освальда Шпенґлера та Арнольда Тойнбі, вирішували вони, зокрема, і питання про місце Візантії в історії цивілізацій. Пізніше цивілізаціонізм пережив відродження у працях Семюеля Гантінґтона, який виділяв серед інших "православну цивілізацію".
Водночас на основі соціології та політичної економії формується вчення Карла Маркса. Для нього визначальною ознакою суспільства був спосіб виробництва: саме під таким кутом історики-марксисти почали дивитися й на Візантію. У цьому контексті важливою була дискусія про "азіатський спосіб виробництва". Радянські вчені, обмежені у можливостях вільного дослідження, розглядали Візантію як державу феодальну. Сучасний російський історик та філософ Юрій Сємьонов висунув ідею політархії — державного устрою, у якому правлячий клас має загальнокласову, а не індивідуальну чи колективну власність на засоби виробництва. На його думку, такий устрій властивий і для Візантії.
Отже, існує 3 основних підходи до історичної самобутності Візантії: європоцентризм, цивілізаціонізм та марксизм. Із описаних поглядів на Ромейську державу європоцентризм наразі є скомпрометованим і неприйнятним у академічних дослідженнях. Що стосується цивілізаційного підходу до питання, то він набув значної популярності, особливо у Росії, яку часто вважають спадкоємницею візантійської цивілізації. Однак цивілізаційний метод призводить до надмірних узагальнень, він є переважно описовим та неуважним до економічних чинників. У той же час слід відзначити аналітичну розвиненість марксистського погляду на проблему. Однак зосередженість марксизму на економічних чинниках значно звужує дослідницьке поле. Таким чином, наразі існує проблема синтезу позитивних рис цивілізаційного та марксистського поглядів на Візантію.

 

© Валерій ТРОФИМОВ