Турецька політична шахівниця

Як не дивно, але сьогодні ми всі з вами живимо в епоху нових війн та революцій. Славетне минуле має надихати кожної вільної, і водночас поневоленої, нації на нові звершення – це своєрідний виклик цьому mundo moderno!

Останні події у колись такій спокійній і курортній країні як Турецька Республіка, а саме невдала спроба військового перевороту, наштовхнули нас на роздуми – чому ця азійська держава, що одною ногою стоїть у Європі, яка у кожного пересічного українця асоціюється з теплим кліматом, шикарними готелями, пляжами, морськими курортами та безкоштовним алкоголем, за останні кілька років стає схожою на нинішню пост революційну та олігархічну Україну? Протести, кров, безлади, військовий заколот, бомбардування будівлі парламенту... Це малий перелік з того, що відбувалось у Стамбулі та Анкарі протягом березня-серпня 2013 р. та в середині липня 2016 р.
Уряд сучасної Туреччини під проводом беззмінного прем’єр-міністра, а нині президента республіки, Реджепа-Тайїпа Ердогана, натхненний авторитаризмом московського Кремля, вдається і до своєї побудови своєрідного "ісламського русскава міра": тотальна ісламізація освіти, боротьба з антиурядовими рухами та партіями, політичні репресії та тортури проти опонентів, а після невдалого військового заколоту ще й чистка турецької армії в дусі сталінських репресій 1937-1938-х рр. Анкара та Стамбул перетворювались на Москву з своєрідним турецьким нео-османським колоритом. Аби зупинити повзучу нео-ісламізацію світської Турецької Республіки під проводом президента Ердогана, військова верхівка турецької армії, яка є гарантом вестернізації тієї Туреччини збудованої у 1920-х рр. Мустафою Кемалем (Ататюрком), в ніч з 15 на 16 липня 2016 р. спробувала здійснити справжній заколот, путч в країні. Адже за останні 60 років турецька влада змінювалась і залишалась вірним ідеям державника Ататюрка виключно завдяки армії.
Так, 1-й військовий переворот у Туреччині відбувся у травні 1960 р. – країною в цей період керували члени місцевої "Демократичної партії" (тур. Demokrat Parti). Стрімке збагачення турецьких чиновників викликало невдоволення у інтелігенції та у військових; відповідно уряд посилив репресії проти власного народу, відправив до в’язниць учасників боротьби за демократизацію режиму. У 1954 р. в країні прийняли закон, що жорстко регулював незалежні ЗМІ: він передбачав покарання за антиурядові публікації, через що закрилися кілька газет, а також, ускладнилася робота іноземної преси. Навесні 1960-го р. в Анкарі тисячі людей вийшли на акції протесту. В кінці травня 1960 р. турецька армія на чолі із полковником-націоналістом Алпарсланом Тюркешом заарештувала членів правлячої "Демократичної партії" і судила їх за відхід від шляху наміченого Ататюрком. Вже у вересні 1961 р. повалений прем'єр-міністр Аднан Мендерес був повішений, разом з ним стратили міністра фінансів Хасана Полаткана і міністра закордонних справ Фатина-Рюшту Зорлу за корупційну змову, а діяльність "Демократичної партії" була заборонена.
Навесні 1971-го р. турецька армія знов втрутилась у політичне життя своєї Батьківщини – армійська верхівка змусила консервативного прем'єр-міністра Сюлеймана Деміреля відректися від влади. Військові на чолі із Джемалем Маданоглу вимагали створення уряду, який «має покласти край анархії і втілити в життя реформи 1-го президента Турецької Республіки – Мустафи Кемаля, Ататюрка»: на вулицях міст почалися акції радикальних угруповань. Технократи, які прийшли до влади завдяки армійським штикам, внесли до турецької конституції суттєві зміни, що підвищили роль армії в політиці і скоротило свободу преси. Згодом Сюлейман Демірель зміг сформувати коаліцію з 4-х партій і знову прийшов до влади.
Влітку 1980-го р. відбулось останнє помітне втручання турецької армії в політику країни: військові на чолі із генералом Ахметом-Кенаном Евреном захопили владу після збройного конфлікту між правими і лівими депутатами в залі засідань Великих національних зборів Туреччини. Як відомо, в кінці 1970-х рр. політичне насильство в країні досягло піку, загальне число загиблих за десятиліття оцінюється в 5 тис. осіб – десятки людей вбивали щодня – націоналісти нападали на комуністів серед білого дня на велелюдних вулицях Анкари, Стамбула та інших турецьких міст. Перед військовим заколотом у червні 1980-го р. ще навесні президент республіки Іхсан-Сабрі Чаглаянґіл оголосив у 20 провінціях країни військовий стан. В результаті зміщення уряду "Національною радою безпеки"(так називали себе військові, які прийшли до влади), президентом став лідер військових генерал Еврен. Протягом 1980-1983-х рр. в Туреччині прийняли близько 800 законів, що закріплюють владу військових, а членів лівих і правих партій судили за військовими законами. Восени 1983-го р. в Туреччині відновилася парламентська система. У період з 1983 р. по 1996 р. країною керували коаліційні уряди різного складу.
Але у 1996 р. вперше до влади в Турецькій Республіці прийшов коаліційний уряд на чолі із Наджметтіном Ербаканом, який вважався ідеологом фундаментального ісламізму завдяки своєму маніфесту "Національне бачення" (тур. Millî Görüş) та нео-османізму, він був лідером "Партію благоденства" (тур. Refah Partisi). У зовнішній політиці Ербакан проводив курс на зближення з іншими мусульманськими країнами, зокрема з Іраном та Пакистаном, на противагу політиці стратегічного партнерства зі США та країнами Європи. Ербакан також виступив ініціатором створення альтернативної "ісламської 8-ки". Однак, у лютому 1997 р. турецька армія знову втрутилася у політику, озвучивши на засіданні Ради національної безпеки власні вимоги, підсумком чого став меморандум з 18 пунктів. У червні того ж року Ербакан пішов у відставку, а в 1998 р. йому було заборонено займатись політичною діяльністю протягом 5 років за спробу порушення світського режиму. Після закінчення терміну заборони брав участь у створенні "Партії Справедливості та Розвитку" (тур. Adalet ve Kalkınma Partisi), лідером якої був близький друг і учень Ербакана і майбутній турецький очільник – Ердоган.
І ось тепер ми підійшли до подій сучасності... Ідейний наступник Ербакана, нео-османіст Ердоган вважає себе ще й послідовником поваленого у 1960-му р. демократа Мендереса, продовжувачем ідеї демократичної ісламізації Турецької Республіки. Ердоган перший, і на сьогодні єдиний турецький президент, який вважає, що в Туреччині потрібно враховувати релігійну ідентичність, а головно – сунітську гілку ісламу. На думку Ердогана, релігійна ідентичність сучасної Туреччини має вибудовуватись згідно із староосманського устрою, який існувало до Ататюрка. Як і Ербакан, його учень Ердоган вбачає в османському устрої держави, звичайно ж, мусульманське відродження, а мусульманську громаду як домінуючу. Уся політична верхівка нинішньої Турецьчої Республіки включно з Ердоганом та членами його "Партії Справедливості та Розвитку", представляють ту течію, яке хоче відродити саме османські традиції, повернути релігійні начала Туреччини, що і робиться останні 10 років.
Ось у чому полягає головна причина збройного виступу військових у Туреччині в ніч з 15 на 16 липня 2016 р. І тут існує один з дуже цікавих моментів – якщо протягом 1920-1980-х рр. цьому перебігу подій протистояли турецькі націоналісти і вони ж організовували військові перевороти, будучу офіцерами турецької армії, то тепер ситуація зовсім інакша. Нинішня турецька армія просякнута ліберально-демокартичними ідеями занесеними у 1990-х рр. з ЄС, а в ситуації навколо громадянської війни у Сирії, турецькі націоналісти перші підтримали політичний курс Ердогана і консервативні реформи "Партії Справедливості та Розвитку". Опозиція теж реальна в Туреччині, адже країна і досі ще живе за демократичними законами, а не скотилась у путінську авторитарну клоаку турецького штибу.
У той же час, на противагу нео-османісту Ердогану виступила частина турецької армії, натхненна працями турецького мігранта-проповідника Фетхуллаха Ґюлена, який з 1999 р. мешкає у США і заснував суспільно-політичний турецький рух "Громада" (тур. Hizmet hareketi). Його ідеї як проповідника ґрунтуються на збереженні поглядів традиційного в Туреччині варіанту ісламу, при цьому Ґюлен пропонує його сучасне трактування, акцентує на етнічному вихованні молоді. За даними британської медіа-компанії BBC, серед прихильників ідей Ґюлена багато представників правоохоронних та силових органів, таких як армія – більше 10% по всій країні. Саме тому президент Туреччини Ердоган називає їх "державою в державі" і намагається запроторити до казематів. У той самий час, Ґюлен у своїх висловлюваннях залишається прихильником демократичних реформ в Туреччині і каже, що хотів би повернутися додому, хоча з приводу політичного майбутнього Туреччини доби правління Ердогана налаштований скептично.
Що ж має Туреччина на сьогодні? Армійські заколотники спробували знайти хиткий баланс між секретністю заколоту і достатньою кількістю залучених військових у заколот, змогли вдало блокували аеропорти і прорахували розклади сторін для кризових перших годин заколоту. Однак, армійська верхівка натхненна, за словами Ердогана, проповідями Ґюлена недопрацювала з суспільством на випадок свого реального приходу до влади через заколот, а це шановні, суттєвий прокол, хоча і не фатальний. Звісно, що заколотники опрацювали дуже багато військових частин і офіцерів вглибині Анатолійського півострову, але не досягли нейтралізації ключових спеціалістів в авіації та силах протиповітряної оборони в Стамбулі та Анкарі, тож небо лишилося під контролем сил лояльних президенту, а у військовому плані – це вирішило все, що й стало фатальною помилкою, адже будь-які подальші дії піхоти та наземної техніки втратили значення.
За останні 10 років у Туреччині накопичилось, окрім внутрішніх, багато зовнішніх проблем: нелегальні мігранти з Сирії та Іраку, сепаратисти Курдистану та загроза нападу славнозвісної "Ісламської Держави". Судячи з усього цього можна сказати, що на Туреччину вже чекають тяжкі роки революцій та війн – і це попри те, що нині у Ердогана з’явилась можливість узурпувати владу в країні за зразком путінської еРеФії. Час покаже, чи зможе ця країна, збудована у 1920-х рр. Ататюрком, втримати всі свої території, чи нам доведеться спостерігати зовсім іншу державу...
Для того щоб захистити свою власну країну від чужинців не потрібно щось вигадувати, думати про якісь світові змови і все таке інше. Єдине, що треба це зібрати всю народну силу в кулак, та вдарити по системі і окупантам – носіях кремлівського "русскава міра" – ідеології руїни та тотальної деструкції. Як турки, так і українці сьогодні мають бити антинародні режими до тих пір поки не зруйнуємо їх до фундаменту, а трощити ворогів нам під силу!

 

 

© Денис КОВАЛЬОВ та Оксана ПОЛІЩУК