Португальське відродження: з попелу історії у нове життя

Європа вже зникла, її немає... Нині триває війна за виживання по всьому світі. Залишки справжніх ідентичних націй борються за свою свободу від загарбників з усіх боків: від мультикультурних ліберастів із Заходу, від божевільних азійсько-африканських орд з Півдня, від московитів зі Сходу... Той світ, який був ще століття тому, який знали і бачили Ремарк і Хвильовий – зник!

Сьогодні майже не лишилося людей, які хотіли б змінити наш, зруйнований, "сучасний" світ, на краще... Всім вже байдуже: сусід плює на сусіда, друг зраджує друга, а ми втратили свій світ, втратили себе! Наше існування тепер під великим знаком питання! Можливо вже за 50 років, а то і менше "на нашій не своїй" Землі залишиться лиш купка угруповань, які всупереч усім погодним умовам будуть триматися за життя, і воювати за припаси їжі, що лишились. На жаль, навіть тоді, за 50 років, коли все зміниться на гірше, людина буде звичайною мурахою, яка тільки і знає, як воювати, жерти та все руйнувати – яскраве майбутнє суспільства споживання! Тож, в нас лишається не так багато часу, аби змінити цей світ на краще. Коли всі будуть допомагати всім, коли сусід підтримає у важку хвилину свого сусіда, коли друг врятує життя другу не дивлячись ні на які перешкоди та вагання – лиш тоді ми змінимо наш світ. І слово "людина" або ж "homo sapiens sapiens" буде писатися з великої літери! Це стосується не лише однієї нації, а всіх без виключень, доки ми не відновимо нашу ідентичність, ми руйнуватимемо себе з середини, а наш ворог ззовні...
Так було у давній історії... Після падіння Риму на початку варварського Середньовіччя на Піренейському півострові запанували германські племена вандалів, свевів та візіґотів. Понад 200 років західну Іберію (сучасна Португалія) плюндрували варвари зі Сходу, проте невдовзі сюди прийшли дикуни-мусульмани з Півдня і розпочали свій джіхад. Це все тривало ще 100 років, доки у 722 р. не почалось славнозвісне Визволення – Reconquista, тривалий період збройного визволення Іспанських та Португальських земель від загарбників, яке завершилось розгромною перемогою об’єднаної християнської армії Європи над маврами під Ґранадою у 1492 р.
Проте процес формування Португальської Держави займав тривалий історичний відрізок. З 1095 р. почалась активна розбудова Португальського Графства як окремої від Ґалісії, Леону та Кастилії держави. Повну незалежність Португалія здобула в якості королівства у 1140 р. за свого керманича Афонсу І, що став першим португальським королем, рівним по відношенню до сусідів по Піренейському півострову. Саме з часів правління Афонсу І та його наступників почалась формуватися Велика Португальська Колоніальна Імперія, яка простягнулася від річки Мінью до сучасного Китаю та сельви Амазонки. Навіть тоді, у добу розвиненого Середньовіччя християнські нації старої Європи ворогували між собою: французи з англійцями, іспанці з голландцями, поляки з українцями, австрійці з мадярами – адже кожен монарх чи імператор хотів відкусити шматочок сусідньої держави. Те саме ми бачимо і зараз – нічого не змінилося у людський сутності за останні 500 років.
У період Великих географічних відкриттів, виданий народ мореплавців та шукачів пригод – португальці, у пошуках нових незвіданих торгових шляхів до Індії, відкрили плодородні землі Бразилії, які дали нам багато сучасних товарів вжитку. На жаль, майже 60 років з листопада 1580 р. до грудня 1640 р. Португалії була окупована сусідньою Іспанією і стала володінням іспанських Габсбурґів, поки представники з герцогського дому Браґанса не вдалися до збройного повстання, аби відвоювати свою незалежність від іспанської корони. Для тодішньої Португалії сусідня Іспанія нагадувала агресивну Московію для сучасної України – бо як і зараз нахабний сусід хотів якомога більше володіти землею іншого...
Португальська війна за незалежність насправді тривала 31 рік (1637-1668 рр.), адже розпочиналась серією народних хвилювань і збройних дій, спрямованих на досягнення Португалією незалежності від іспанських Габсбурґів. 1 грудня 1640 р. 60-річна славнозвісна примусова Іберійська унія двох держав під начальством Мадриду була розірвана португальською стороною. Незважаючи на народний гнів, як це часто буває, місцеві португальські аристократи спочатку побоювались відкрито підтримати повсталий народ, щоб не втратити своїх привілеїв в разі невдачі. Однак, мудрість та розважливість герцога Жуана Браґанського, зробили свою справу і народні хвилювання поширились на весь Захід Піренейського півострову. Мудрий воєначальник і державний діяч Жуан Браґанський став справжнім лідером португальської війни за незалежність та прикладом мужності для наступних поколінь. Завдяки старанням представників династичного дому Браґанса Португалія вела переможну боротьбу за повернення контролю над своїми колоніями в Південній Америці, Африці та Азії, частина яких під час існування Іберійської унії захопила Голландія.
На відмінну від більшості колоніальних держав, які вели війни задля завоювання землі і її подальшої колонізації з перетворенням на сировинні придатки (Іспанія по відношенню до Мексики та Перу, Велика Британія по відношенню до американських колоній, тощо), у португальців вистачило розуму мирно дарувати незалежність колишній колонії Бразилії у 1822 р., яку очолив також представник династичного дому Браґанса – імператор Педру І. Але як і у нас в Україні, впродовж ХІХ ст. у Португалії ставалися у різний період власні майдани – народні повстання та революції, які постійно ділили єдину націю, як зараз говорять, на лівих та правих, бо ж в уряду та політичної еліти не було єдиного курсу на майбутній розвиток держави. Однак революція 1910-го р. завершила тривалий монархічний період в історії Португалії, перетворивши її на демократичну республіку.
Перша світова війна також вплину на розум португальців. В містах Португалії після закінчення "Великої Війни" у 1926 р. владу захопили військові та націоналісти, які хотіли жити краще, а не під диктовку різного роду продажних демократів та ліберальних буржуа, які принижували людську сутність, роблячи з людей гвинти покірної системи. Державний переворот пройшов вдало і вже у 1927 р. влада перейшла до рук португальських генералів, які встановили владу національної хунти. Вона надовго увійшла в історію, у першу чергу не своїм заколотом, а діяльними реформами у всіх сферах життя португальського суспільства. Впродовж великого часу (1926-1974 рр.), Португалію оминали війни і суспільні негаразди, бо влада у країні знаходилася в правильних руках. Так, повз Португалії пройшла руйнівна та кривава Друга світова війна, колоніальні війни сусідніх держав (війна у французькому Індокитаї та Алжирі, визвольна боротьба південної та центральної Африки проти британського колоніалізму тощо). І аж до весни 1974 р. Португалія жила добре – доки місцеві ліві радикали не захотіли поміняти владу, і перейняти її у свої руки. Їм це вдалося безкровною революцією гвоздик і разом з цим, остаточною втратою своїх останніх колоніальних земель – Мозамбік, Ангола, Східний Тімор, Гвінея-Бісау, тощо, в яких одразу розпочались громадянські війни. Треба зазначити, що Португалія, єдина європейська держава, яка втримала у своїх руках колонії аж до 1975 р.! Є над чим подумати панове...
Та після революції гвоздик, зі вступом Португалії до бюрократичного Євросоюзу, ця маленька іберійська республіка увійшла у тривалий "штопор негараздів" – у державі досі триває нестабільна ситуація, економіка не може вийти із затяжної кризи вже останні 10 років, через що вулиці Лісабону та інших великих місти вихідними перекриваються постійними протестами профспілок. Однак і праві не сидять склавши руки, вони діють не тільки вуличними методами, але й залучаться у велику політику, намагаючись повернути втрачену "золоту добу" відомої в історії як Estado Novo. Єдине за що можна подякувати сучасній владі Португалії, так це за антивоєнну політику, яку вони проводять, не відправляючи своїх синів на смерть у чужу державу (Ірак, Афганістан, Лівія чи Сирія), допоки інша Європа просто вмирає у муках своєї програшної політики стримування агресора...
На прикладі Португалії можна взяти урок і нам українцям – кожен має взяти своє. Тож доки європейські нації не об’єднаються у вільну спілку держав проти всесвітньої чуми мультикультурної асиміляції та московського неоклоніалізму, ми і надалі будемо вести боротьбу за існування. Пращури вільної Європи, такі як Костянтин Острозький чи Жуан Браґанський прагнули її не на словах, а на ділі! Ми ж з вами зараз прагнемо вільної Європи поки що на ловах, але нам спочатку треба відновити Європу в собі, не тільки на нашій землі, а ще й у мізках – довести у першу чергу собі, що Україна – це Європа, а не бігти за течією мультикультурної інтеграції демоліберальних політиканів!

 

© Павло КОВАЛЬОВ