Етнотолерантність у постмодерну добу

Вже давно стало банальністю говорити про толерантність як засадничий принцип демократії. Та після подій у Франції жовтня-листопада 2005 р. це стало ледь не анахронізмом. Вивчаючи проблему міжнаціональних або міжрасових відносин, передусім необхідно визначити, звідки власне походить ця "толерантність", на фундаменті якої ми намагаємося їх будувати. Охоплені вогнем околиці Парижа вже вкотре змушують європейську спільноту переглянути не тільки саму толерантність як принцип, але й підвалини дотепер панівного у політиці та філософії ліберально-просвітницького дискурсу, у рамках якого і є можливою реалізація цього принципу...

Коли філософи говорять про Просвітництво, вони вживають слово "проект". Так, наприклад, проект Просвітництва (ширше - Модерну), на засадах якого стоїть так звана сучасна європейська демократія, полягає у специфічних положеннях, які заперечують положення попереднього, домодерного, проекту. Зокрема оголошується примат розуму над вірою, науки над релігією міфологією, прогресу над традиціями, ego над Сущим, толерантності над фундаменталізмом тощо. На жаль, європейська культура тривалий час перебувала в полоні ілюзії, що всі ці принципи є ознакою її "прогресивності", досконалості та гуманістичності. Дійсно, окремі аспекти науково-технічного поступу можна вважати за позитив. Однак з духовної точки зору це може бути й ознакою певної "слабкості" європейської культури, її старіння. Ця "слабкість" виявилася, з-поміж іншого, у появі новою проекту, який розвінчав усі метанаративи Модерну, не заприпонувавши натомість власного оригінального бачення, що її відкрило шлях "темним" (за висловом Елвіна Тофлера) силам Домодерну. Якщо проілюструвати це на рівні філософських дискусій, то ідеї Фукуями та Ґабермаса належать Модерну, а от ідеї Гантінґтона, Дугіна чи Джемаля - вже Постмодерну. У своїх творах кожний з них фактично запитує, що ж посяде місце проекту Модерну, оскільки його наступник нічого позитивного не пропонує. Відповідь напрошується сама собою - це буде своєрідний Ренесанс домодерних цінностей, цінностей традиційних та фундаментальних в онтологічному сенсі. І хоча суспільство живе ще за старим проектом (у цьому полягає його інертність та апатія), але крах Модерну вже є цілком очевидним. Посилення фундаменталістських та антиглобалістськт рухів, зростання нетолерантності в зовнішньому толерантному світі яскраво про це свідчить. Настає нова епоха, але, як влучно сказав одного разу Бердяєв, немає нічого гіршого, ніж коли у людей теперешньої епохи ще діють моральнісні атавізми, пов’язані з моральнісними емоціями попередньої епохи. Тому сучасній західній людині, щоб вижити у світі, де метанаративи Модерну стали необов’язковими, і не перетворитися на безпорадного Донкіхота, доведеться перелаштовуватися.
Але повернемося до проблеми духовної недосконалості Модерну. Чому проти нього повстають мусульманські емігранти, терористи та радикальна молодь? Тому що, усуваючи традиційні цінності, Європа зробила своєю ідеологією культ споживання, світський ритуал. Утім, орієнтація на володіння матеріальними речами виявилася симптомом занепаду духовності (згадаймо працю Еріха Фрома "Мати чи бути?"). І вищеназвані соціальні групи своїми насильницькими діями насправді висловили свій екзистенційний бунт проти цього профанізованого матеріалістичного світу, в якому не залишилося місця для їхніх "занадто духовних" цінностей.
Фундаменталізм та націоналізм (що мають негативну конотацію в наш час) - це опора на Абсолют, на ієрархію цінностей, чітке усвідомлення "свого" і "чужого". Фундаментальність і сила фундаменталізму полягає в опорі на речі трансцендентні та позаемпіричні. Фундаменталістам-націоналістам, як правило, притаманні сакралізація краю, де проживає та чи інша нація, містичний ореол навколо чистоти крові, присутність живого Бога "тут і тепер". Такими фундаменталістами є, наприклад, ортодоксальні юдеї, для яких єврейська нація є присутністю Бога на землі.
Канадський етик і культуролог Чарльз Тейлор говорить про те, що саме усунення метафізичного шару в культурі та її надмірна секуляризація спричинили всі духовні "хвороби" нашого часу - індивідуалізм, відсутність героїчного виміру життя, культ споживання. Цінності релятивізувались, бо з культури зник Абсолют. Але ця релятивізація цінностей і толерантність подекуди межує з байдужістю. Ця байдужість до всього, що не стосується безпосередньо індивіда, власне, і загрожує автентичності культури та ідентичності її окремого носія. Бо, на думку Чарльза Тейлора, автентичність має спиратися на "горизонт значущих цінностей, які перевищують людську самість".
Натомість споживання - це опертя на "мертві" речі, від накопичення яких швидко втомлюєшся. Це той стан суспільства, коли, приміром, про Абсолют знають лише те, що це є одна з торговельних марок алкоголю. Недосконалість модерної думки полягає і в надмірній акцентуації на принципі рівності людей, що усуває необхідну ієрархічність в культурі та суспільстві. Звідси назагал випливає й толерантність: "я толерантно ставлюся до іншого і визнаю, що він такий самий, як я". Здавалося б, цілком справедливо надавати всім рівні прана і можливості... Але стосовно нації ця рівність означає скасування верховенства однієї групи (етносу, конфесії, касти, верстви тощо) над іншою і зникнення не тільки еліти, а й самого розумніння елітарності. Те, від чого застерігав Ортега-і-Ґассет, стало нормою сучасного життя. Вже не є чимось дивним, якщо президентом країни стає актор чи торговець (по суті, пряма відповідність більшовицькому "куховарка правитиме державою"), а, приміром, статус менеджера компанії мобільного зв’язку вважається вищим за статус науковця. У міжнаціональних та міжрасових стосунках рівність і - як похідна від неї - толерантність нині недалеко перейшли межу простого скасування вищості одних народів над іншими (християнських - над нехристиянськими, білих - над чорними). Навіть звичайний європоцентричний погляд на політику та історію у свідомості європейців уже є чимось таким, чого треба соромитись.
Хибно витлумачені мультикультуралізм та толерантність мали свої негативні політичні наслідки. Як тільки розпалась колоніальна система, неоднозначність ліберальної філософії та політики стала очевидною. Відразу після скинення влади європейців життя багатьох колишніх колоній позначилося стрімким зростанням соціальної ентропії та конфліктності. Через неспроможність жити у стані перманентної громадянської війни місцеві мешканці почали тисячами емігрувати в Європу, де їх використовували як дешеву робочу силу. Прибулим до екс-мерополій гарантувалися рівність у правах та толерантне ставлення, що закріплювалося, зокрема, у численних документах про права людини і громадянина. Однак невдовзі такий підхід, як бачимо, почав працювати зокрема й проти інтересів тих, хто свого часу обстоював ідеї "гуманізму". Як показали останні події, емігранти подякували за безкоштовне житло та соціальні виплати досить своєрідно: почали трощити крамниці і автівки заможних європейців. Можна пригадати також сучасні Афганістан та Ірак, де скасування міжнародними силами традиційного верховенства, відповідно, пуштунів і арабів-сунітів привело наразі лише до ескалації насильства.
Чому зникнення ієрархій та рівність загрожують автентичності? Тому що бути відносним означає бути в якійсь мірі однаковим, схожим одне на одного. Говорячи про парадоксальність концепції прав людини, толерантності та рівності в їх ультраліберальному витлумаченні, необхідно сказати, що ці принципи намагаються скасувати те, що диктується самою природою і замим життям. Практика свідчить, що, попри всі ліберальні проекти асиміляції інокультурних мігрантів, вони не схильні піддаватися цим спробам. Навпаки - більшість із них міцно вкорінена у своєму ґетто, нормально контролювати яке не в змозі навіть поліція різних європейських країн, зокрема і Фрації.
Що ж до "новизни" демократичного принципу толерантного співіснування і мультикультурності, то насправді він аж ніяк не є надбанням Модерну чи Постмодерну. На прикладі ранньосередньовічної Європи можна побачити, як співіснували мусульманські та єврейські світи, як вони впливали на християнську культуру, особливо на Іберійському півострові, де з початком Реконкісти виникли католицькі бастіони - Португалія, Арагон, Наварра та Кастилія. Наприклад, суфійська поезія лягла в основу лицарської куртуазної поезії, а католицькі містики Бьоме та Екґарт перебували під значним впливом юдейської Кабали. Неєвропейська культура завжди привертала увагу своєрідним колоритом і оригінальністю, але помилкою було визнавати її абсолютно в усьому рівною з європейською. Так поступово європейці дійшли до того, що прирівняли вуду до християнства, а Боба Марлі - до Моцарта!?
Україна наразі теж стрімко перетворюється на типове мультикультурне суспільство. Київ та деякі інші міста поступово стають місцями зосередження мігрантів, зокрема нелегальних, з усіма проблемами адаптації цих нових мешканців до нашій умов. Тому відповідним державним структурам і громадським організаціям уже зараз потрібно працювати над тим, щоб реалізація загальної концепції прав людини враховувала інтерси титульної нації, а не суперечила їм. Інакше функції захисту корінних українців можуть "перебрати" на себе тількі справжні націонал-патріотичні спільноти, які до того ж, пройшли горнило 2-х революцій та війни на Донбасі і мають справжній досвід ведення захисної боротьби з ворогами України...

 

© Андрій МОРОЗОВ та Денис КОВАЛЬОВ