Забута історія карельського чину проти більшовиків

Протягом осені 1921 р. - зими 1922 р. в окупованій більшовиками Карелії спалахнули національні бунти та страйки, що мало у подальшому перерости в справжнє національне загальнокарельське повстання. На жаль, через тривалу совєцьку політику замовчення, події майже 100-річної давності в Карелії для нас залишаються маловідомими, проте свого часу воно активно обговорювалося на рівні світової спільноти - в кулуарах та під час засідань Ліги Націй у Женеві.

За часів більшовицької окупації карельське повстання частіше називали "КарОперація" або ж "КарАвантюра" (скорочено від карельська авантюра, хоча радше може читатись як каральна авантюра більшовиків?!), а у документах Наркомату закордонних справ РСФСР, що стосуються цього періоду, найчастіше використовували назву "Карельське повстання", вона ж використовувалась і командувачами більшовицької Червоної Армії. За даними фінських та власне карельських істориків, всього в повстанні проти Кремля у жовтні 1921-го р. - лютому 1922-го р. брало участь до 3000 осіб, приблизно 500 з них були коріними фінами; 28 осіб з числа повстанців були офіцерами Фінляндської Армії, які очолили повстання; основною силою стали 2500 карелів-селян з центрального регіону Східної Карелії.

Завданням повстанців було зайняти всю територію Карелії і утримувати її максимально довго до приходу регулярної Фінляндської Армії як братської сили, а також звернутися за підтримкою до Ліги Націй з проханням визнати нову державу - вільну Карелію. "Карельське академічне товариство" або ж скорочено "AKS" (фін. Akateeminen Karjala-Seura), яке виникло в той час у Фінляндії, допомагало втікачам з більшовицької Карелії в 1919-1921 рр. У той час Республіка Фінляндія була небагатою державою, і карельські біженці опинялися в дуже непростому становищі на її території. Однак в цій гуманітарній організації було і військове крило, де готували майбутніх бійців, протиставляючи більшовицькому Кремлю свою добровольчу армію під назвою "Брати по ненависті" (фін. Vihan veljet). Історично карели селились так званою смугою осідлості шириною приблизно від 100 км до 150-200 км, що тягнулася завдовжки приблизно на 800 км з півночі на південь між кордоном Фінляндії і залізницею Петроград-Мурманськ. З огляду на майже повну відсутність у Карелії до 1920-х рр. доріг, особливо в меридіональному напрямку, та її природно-кліматичні і географічні особливості (ліси, болота, озера), економічна, соціальна, політична, культурна взаємодія між частинами Карелії була практично неможливою.

Відносно питання незалежності Карелії або приєднання її території до Фінляндії карели розділилися на дві великі групи. Основна частина населення Південної Карелії (зі столицею у місті Аунус) підтримувала ідею приєднання Карелії до Фінляндії, навіть незважаючи на те, що ця територія контролювалася владою більшовиків. Але їхнє волевиявлення кремлівську окупаційну владу не цікавило. Населення району Падани-Реболи, яке спілкувалось власне карельською мовою, виступало за створення незалежної держави Карелія або за військово-політичний союз у межах конфедерації із Фінляндією. Прообразом можливої незалежної карельської держави в майбутньому була Республіка Ухтуа, яка існува на території Східної Карелії у 1918-1920 рр. і мала столиці в селщі Ухтуа. І, нарешті, було ще населення Північної або Біломорської Карелії, яка до червня 1920 р. адміністративно входила до складу Архангельської губернії і мала кордон з Мурманською губернією. Біломорські карели розмовляли власним діалектом, максимально близьким до фінської мови, тому серед них найбільш сильні були позиції борців за незалежність Карелії, а також тих, хто бачив можливість приєднання Карелії до Фінляндії на правах автономії.

Саме з цієї причини, навесні 1920 р. на з'їзді представників північних повітів підмосковської Карелії в селищі Ухтуа, було прийнято рішення про вихід зі складу РСФСР. Це рішення, аналогів якому, навіть в ті буремні часи на території РСФСР, не було, дуже налякало більшовиків. ОГПУ ініціювало кримінальну справу "Про наміри відмежувати Карелію від РСФСР". Цей острах згодом вилився в масові репресії проти населення прикордонних районів Карельської АССР. Сильні позиції прихильників незалежності в центральній і північній частинах окупованої більшовиками Карелії пояснювалися тим, що центральна і північна Карелія в 1918-1920 рр. або входили до складу фінляндської держави (Реболи, Порос'ярві), або користувалися de facto статусом незалежних територій, які перебували під номінальним контролем британської окупаційної адміністрації в часи громадянської віни 1917-1922 рр. Тут за фінським зразком була поділена земля між селянами, державою і місцевими повітовими правліннями, і люди не хотіли нічого змінювати в цьому устрої. Але навіть це було не надто важливим в тих подіях, тому що, як ми розуміємо, в кожному повстанні важливий запал, те, що запускає процес, стає "останньою краплею"... Є ідеологія, гроші, зброя, готові люди і таке інше, але ж потрібен ще й свого роду триґер, пусковий механізм, те, що зіштовхне з місця цю кипучу лавину. І в цьому випадку триґером стала політика військового комунізму в Карелії, яка проводилась більшовицькою владою абсолютно божевільними методами. Скориставшись цим зручним моментом, фіни і карельські партизани перейшли кордон в жовтні 1921 р.

У Карелії за Тартуською мирною угодою, підписаною в 1920-му р. між Москвою та Гельсінкі, було заборонено тримати збройні сили у прикордонні за 35-75 км від карельського порубіжжя з обох боків, тому один на один з повсталими спочатку опинилась невелика кількість більшовиків та місцевих манкуртів, що стали комсомольцями та комісарами. У перші дні масштаби повстання не були належним чином оцінені керівництвом РСФСР, підкріплення з центральних районів підмосковської Карелії стали прибувати тоді, коли момент для швидких ефективних контрзаходів був пропущений. Загони карельських повстанців вже встигли дійти до лінії залізниці, яка тягнулась від Петрозаводська до Мурманська і відрізати її. Революційна військова рада республіки більшовиків і її голова - Лєв Троцкій-Бронштейн - марили вірогідним сценарієм великої війни, згідно з яким Польща, Румунія, Литва, Латвія, Естонія і Фінляндія, підтримані великими європейськими державами, почнуть повномасштабну війну в кінці весни 1922 р. Взагалі, тоді більшовики війни чекали щовесни. Інакше кажучи, після того як дорога на Мурманськ була перерізана, карельське повстання було розцінено керівництвом РСФСР як переддень великої війни. Треба підкреслити, що тоді становище більшовиків було дуже хитким, селянські повстання спалахували повсюди, але події в Карелії оцінювалися як найбільш небезпечні через географічне положення Карелії, близькість до Петрограду і можливість наступу військ Антанти та Фінляндії на цьому напрямку. Пережитий в Москві страх був великий, і якщо в перші дні повстання його небезпека не була більшовиками правильно розцінена, то після блокування залізниці на Мурманськ вона була переоцінена - проти воюючих тут 3000 чоловік було кинуте угруповання загальною чисельністю в 30 тис. бойовиків. Переваг 1 до 10 у світовій військовій історії треба ще пошукати!

Більшовиками було кинуто кращі сили, в тому числі Московську курсантську бригаду, багато вихідців з якої зайняли чільні посади в Червоній Армії під час Другої світової війни. Загальним керівництвом операцією з придушення карельського повстання займався особисто Лєв Троцкій, курирував її як військовий керівник головнокомандувач Сєргєй Камєнєв, а власне військами командував Алєксандр Сєдякін, той самий, який керував операцією з придушення Кронштадтського повстання. Методи придушення були відповідними. Війська доставлялися на станції залізниці Петроград-Мурманськ навпроти тих пунктів, які були зайняті повсталими. Вперше застосовувалася в Карелії бойова авіація більшовицької Москви - бойові літаки того часу займалися виключно бомбардуванням населених пунктів для залякування. Хоч реальний ефект від них був і невеликий, але населення, яке вперше побачило, що в небі стріляють і бомблять "залізні птахи", вдалося налякати. В ході каральної операції Червона Армія практично не використовувала лижі: війська були перекинуті з центральних районів країни, і солдати просто не вміли ходити на них. Пройшовши пішки по снігу приблизно 150-200 км, вони досягли державного кордону з Фінляндією, відтіснивши повсталих карельців за кордон лише в кінці лютого 1922 р.

Бойові втрати частин Червоної Армії були відносно невеликі - 152 убитих, 512 поранених, 257 обморожених, 200 зниклих без вісти, 273 евакуйованих (хворих), всього 1394 людини. Це свідчить про малу інтенсивність бойових дій і відсутність польових укріплень у повсталих. У той же час, в совєцькій літературі зустрічається характеристика цієї "КарОперації" як "малої Зимової війни". Згодом представники карельського відділення ОГПУ назвали цю операцію неефективною, тому що такі дії припускають знищення противника або полон його з подальшим кримінальним переслідуванням. Готовність Червоної Армії до дій в таких умовах була невелика.

Як високий зразок військового мистецтва в ході цієї "КарАвантюри" можна відзначити, мабуть, тільки один епізод - знаменитий похід лижного батальйону фінських курсантів Інтернаціональної військової школи Петрограда: 136 добровольців-курсантів на чолі з комуністом Тойво Антікайненом подолали понад 1000 км від станції Масельги до Кімас'ярві, де розташовувалася база основних сил повстанців. Вони увійшли туди та зуміли підірвати склади з провіантом та зброєю, що прискорило відступ загонів повстанців у глиб території Фінляндії.

Після придушення карельського повстання, значна частина його учасників залишилася мешкати у Фінляндії, отримавши там громадянство лиш після Другої світової війни. Більшовицька сторона передала після завершення війни список учасників повстання, які підлягали поверненню в СССР та засудження за "державну зраду" до розстрілу. З майже 2500 карелів, які втекли після повстання до Фінляндії, вже протягом 1923-1927 рр. скористались амністією і повернулися в СССР тільки 1000 повстанців. Всі вони були взяті на облік ОГПУ, але в 1930 р. почався перегляд їхніх справ, в результаті частину з них розстріляли (приблизно 1/10 частину), частину вивезли на поселення, інших засудили до різних термінів тюремного ув'язнення у табаорах ГУЛАГу в тайзі Сибіру. Тож як висновок можемо лише поспівчувати карельським побратимам, які так само як і повстанці з Холодного Яру прагнули звільнитись від більшовицької навали та нарешті здобути справжню незалежність, але не змогли протиставити багатомільйонній окупаційній машині на стільки аналогічну силу, попри шалений опір. Маємо пам'ятати хоробрий чин героїв тих визвольних змагань!..

 

© Калєв КОРПІНЕН