Південноафриканська етноконфесійна дилема

На жаль, в публіцистичній, а подекуди навіть, і у науковій літературі дуже спрощено, і примітивно передається суть поняття "африканерського націоналізму". Режим апартеїду в Південній Африканській Республіці змальовується у виключно чорних тонах, у всіх бідах звинувачують лише біле населення, ігноруючи факти існування негритюду на сучасному етапі розвитку країни.

У свою чергу, терористистичну діяльність "Африканського національного конґресу" (АНК), який активно фінансувався СССР і зулуської ліворадикальної організації "Umnokto We Sizwe" (яка своєю діяльністю шкодила не лише білій меншині, але й значній частині чорної більшості), а також той беззаперечний факт, що протягом існування режиму апартеїду негри у ПАР з матеріальної точки зору жили набагато краще, аніж в інших країнах на південь від Сахари.
Варто також розібрати і сутність понять "африканер" та "африканерський націоналізм". Вперше цей термін був застосований у XVIII ст. голландськими колоністами, які повстали супроти Ост-Індійської компанії. Колоністи вимагали розширення своїх прав і побудову громадянської нації на зразок американської. Як і у випадку з американцями африканери не були монолітним утворенням. В їх етногенезі брали участь не лише голландці (мова яких входить у німецький мовний клейстер і є по факту нижньонімецьким діалектом), але і французи-гугеноти, саксонці, прусси, вестфальці. За переписом 1794 р. у Капській колонії жило 45% німців, 27% французів, 22% голландців та 6% інших білих (береться до уваги лише біла меншина). Саме в таких умовах і був встановлений білий християнський націоналізм (як його називали самі африканери) – протестантське вчення, за яким діти Яфета несуть месіанську цивілізаторську роль по відношенню до кафрів (бушменів та готтентотів, адже із зулусами африканери тоді ще не зіткнулись). Протягом XIX-XX ст. через англо-бурські війни, експансію африканерів на землі новоствореної Зулуської імперії (яка за ступіню своєї агресивності та етнічного шовінізму багато в чому перевершувала самих африканерів) та внаслідок примирення між африканерами та англоафриканцями (білими британцями, що жили в Африці) був створений новий варіант африканерського націоналізму, який із незначними редакціями під час існування режиму апартеїду проіснував до початку 1990-х рр. Ось його коротка характеристика дана на основі маніфесту найпопулярнішої із ультраправих африканерських організацій - "Afrikaner Broederbond". На думку пастора Стефануса дю Тойта африканером є той, хто: 1) є білим і предки якого жили тут до британського завоювання; 2) сповідує кальвінізм; 3) вважає Африку своєю Батьківщиною. Інші білі, більш пізнього походження були прирівняні до англоафриканців і утворювали правлячу касту, хоча не вважались африканерами. Найцікавіше те, що вожді туземних племен, а також негри, які прийняли християнство, хоч і формально входили до складу чорних, проте половина сегрегаційних законів на них не діяла. Такі негри мали право діставати вищу освіту, відкривати бізнес, користуватись тими ж послугами що і білі, а до своїх земляків, які цих прав не мали вони ставились зі зневагою. Таким чином, можна стверджувати що через вплив англіканства (через британське завоювання) і частково католицизму (з португальських колоній) жорстка сегрегаційна ідеологія африканерського націоналізму пом’якшилась у кращий бік. Значна частина сегрегаційних законів, що діяла в ПАР не була для місцевого населення чимось новим (африканери жили так завжди, а негри часто самі віддавались під їх протекторат рятуючись від гніту зулусів, який був взагалі смертельно небезпечним для них) – а була одвічним людським інстинктом ділення на "свій-чужий".
Характеризуючи етноконфесійне становище у ПАР, перш за все, необхідно розглянути становище негритянського населення. Населення, яке жило тут задовго до приходу перших європейських колоністів. Про те, як жилось неграм у часи апартеїду було сказано вище. Спробуємо ж проаналізувати теперішню ситуацію. Отже, за переписом 2001 р. доля негрів становить 79% від населення усієї держави. Із цих 79% зулуси становлять 39%, народ сото (який має свою власну країну – Лесото) 27%, коса – 12%, тсонга – 7% (більша їх частина живе в сусідньому Мозамбіку), тсвана (які проживають у Ботсвані) – 7%. Ще 5% становлять племена свазі, які живуть здебільшого у Свазіленді. Так, 60% негрів сповідують різноманітні напрямки протестантського християнства, 10% - інші християнські конфесії, 30% є язичниками, а ще 10 – атеїстами. Домінуючим народом ПАР на сьогоднішній день є зулуси. Внаслідок англо-зулуської війни територія королівства (згодом вождівства) Зулу була зменшена до його етнічних кордонів. Проте, англійці залишили зулусам формальну незалежність (з умовою погодження їх зовнішньої політики з Великою Британією), яка потім була ліквідована. Але в складі ПАР зулуська ультраправа (!) легальна партія "Inkata Kwazulu", яка сповідувала трайбалізм, християнський фундаменталізм та антикомунізм (через племінну ненависть до коса в яких були популярні ліві ідеї) в Парламенті домоглась відновлення зулуської незалежності на чолі з вождем Мансогуту Бутелезі. Як нами було вже сказано, зусиллями Нельсона Манделли зулуська державність припинила своє існування.
На сьогоднішній день, президентом ПАР є етнічний зулус Джейкоб Зума, який заборонив діяльність зулуських, тсванійських та свазійських націоналістичних організацій, через... - їхню співпрацю з ультраправими африканерами! Не зважаючи на формальну демократію та етнічний плюралізм зулуська меншість у країні (яка звикла бути елітарною) перебуває на другорядних позиціях. Зулуси поряд з африканерами є єдиними меншинами які підтримують сепаратистські настрої. Очевидним є домінування коса в Парламенті ПАР і в урядових структурах. У своїй промові Нельсон Манделла (за походженням коса) від 1992 р. він прямим текстом закликав убивати африканерів, а у своїх приватних розмовах нерідко пропонував влаштувати зулусам різанину слідуючи традиціям кровної помсти. Світова громадськість за це дала Нельсону Манделі Нобелівську премію миру. Через колапс економічної системи (зокрема видобувної промисловості), якою володіли білі або кольорові – мільйони тсвана, сото, бушменів та готтентотів позбулись своїх робочих місць. Ці люди були змушені податись або в кримінал або повернутись до натурального господарства. Справжнім бичем для чорного населення продовжується залишатись злочинність. Такі міста, як Дурбан, Йоганенсбурґ та столична Преторія стабільно потрапляють в десяток найбільш криміногенних міст світу. Ще більшою катастрофою стала епідемія СНІДу, яка є прямою загрозою існування цілих народів: 11% населення ПАР є хворими на СНІД, ще третина є ВІЛ-інфікованими. Отже, на сьогоднішній день становище чорної більшости в ПАР далеко від ідеального.
Кольорова меншина в ПАР має близько 200-літню історію. Вперше, кулі-малазійці з’явились в Кейптауні ще у XVIII ст. Через неможливість їхньої акліматизації в умовах клімату схожого на середземноморський та їх надзвичайно малу кількість, використовувати малайців в якості рабів або прислуги було абсолютно нераціонально. Вони зайняли ніші сезонних робітників, дрібних ремісників, найнижчої ланки сфери послуг, торгівців. Це розуміли і англійці, які для цих причин привозили до своїх південноафриканських колоній китайців та індусів. Кольорові (або як їх ще називають – коричневі люди) складають 6,5% населення ПАР. Сповідують здебільшого протестантизм, буддизм, індуїзм або іслам. Розмовляють або мовами своїх предків або англійською. На сьогоднішній день індуси та китайці, які на відміну від білих і негрів ніколи не мали особливих зв’язків із ПАР, через економічну кризу в країні масово мігрують до себе на Батьківщину. Меншість, яка залишається у ПАР або займає традиційні ніші кольорових або здійснює сезонні міграції в більш благополучні Намібію і Замбію, де працює на виробництві. Велика кількість кольорових працює у творчій сфері або у бізнес сфері. Таким чином, незважаючи на те, що становище кольорового населення в ПАР на сьогоднішній день значно краще за становище білого і (парадоксально) більшої частини чорного населення – воно теж постраждало від негативних процесів у ПАР, які мали місце після 1994 р.
Проте, на сучасному етапі найтрагічнішою є доля білої меншості у Південній Африці, яка складає 15,5% від усього населення країни. В своїй масі ці люди сповідують кальвінізм, пресвітеріанство, п’ятидесятництво, лютеранство та інші течії протестантського характеру. Так, 85% усіх білих у ПАР складають африканери, 14% - англоафриканці, решта є португальцями, євреями, французами та іншими європейцями, предки яких в свій час не змогли переселитись до своєї метрополії і вирішили знайти притулок у ПАР. До початку проведення політики лібералізації президентом Фредеріком-Вілемом де Клерком серед білого населення Південної Африки існували певні антиапартеїдські тенденції, здебільшого лівого або ліволіберального характеру. Однак люди таких поглядів ніколи не були численними – більша їх частина були або комуністами (певний час компартія в ПАР була під забороною) або анархістами або, як сам Фредерік-Вілем де Клерк, намагались проводити політичний курс виходячи з власних інтересів. Однак ані африканери, ані більша частина англоафриканців, ані абсолютна більшість зулусів, тсото, тсвана, бушменів (особливо їхніх еліт), ані абсолютна більшість кольорового населення курсу на лібералізацію не підтримала. Винятками стали лише ліві політики і активісти (здебільшого іноземці) та 2 партії: АНК та "Umnokto We Sizwe". Бойовики обох організацій активно співпрацювали з СССР, дотримувались ленінсько-марксистських поглядів, і ще у 1960-1970-х рр. були посаджені у в’язниці за організацію терактів. Наприклад, Нельсон Мандела керував операцією з розстрілу англоафриканських студентів, а по виходу із в’язниці майже відразу був нагороджений Ленінською премією. Бойовики АНК лінчували зулусів, які на їх думку були "капіталістичними собаками". Частими були випадки спалення церков разом із прихожанами. Ось так насправді виглядали ті люди, кого в світових ЗМІ називали "борцями за свободу чорношкірого населення Південної Африки". Проте справжній жах почався після 1991 р. Ті бойовики АНК та "Umnokto We Sizwe", які вийшли на свободу почали здійснювати свою програму у життя розправляючись із білими прямо на вулицях. За статистикою поданою тодішнім міністром оборони Крілем протягом 1992 р. було убито 22 тис. африканерів і англоафриканців. Тобто кожного дня бойовики АНК вбивали 50 людей! На що і уряд Фредеріка-Вілема де Клерка і світова громадськість (крім уряду Ізраїлю) закривала очі. Виникає логічне питання: чому уряд ПАР не зупинив хвилю насильства? Тут зіграв чисто суб’єктивний людський фактор: президент Фредерік-Вілем де Клерк до останнього вірив у правильність проведених ним реформ, міністр П'єр Требланш, за поглядами поміркований ліберал, сподівався зберегти за собою портфель у новому (уже чорному) уряді. Поліція та армія, яка прямо підкорялась Фредеріку-Вілему де Клеркові, дістала наказ не вчиняти бойовикам супротиву. Почався процес масового відтоку африканерських солдат і полісменів до лав ультрарадикальних організацій. Єдиним членом уряду хто реально встав на захист інтересів африканерів став тодішній лідер організацій "Afrikaner Broederbond" – Андрес Треуніхт та лідер "Руху Опору" – Януш Валуе, за ініціативою якого було створено збройні бурські загони, призначені для бурських захисту ферм і містечок від бандитів. Африканери вимагали створення власної національної держави у межах Капської провінції, частин Оранжстаату і Трансваалю, проте через міжнародну ситуацію, відсутність важкого озброєння та діяльність комуністів у Кейптауні ця можливість була втрачена. Катастрофічних масштабів досяг розгул бандитизму і особливо – зґвалтувань. Після того, як Нельсон Мандела виграв президентські вибори для придушення антиурядових виступів у бантустанах Квазулу і Квакква (які заключили оборонний пакт з ультраправими африканерами) – бандоформування АНК вирішили повторити у Порт-Елізабет і Ледісміті те, що раніше робили у Кейптауні та Преторії. Від розправи не були застраховані навіть ті білі, які раніше виступали проти апартеїду. У 1993 р. шведська анархістка Емі Біль, яка приїхала до ПАР задля боротьби з апартеїдом, була зґвалтована і жорстоко вбита в одному з районів Кейптауну. У тому ж році у Кейптауні невідомі зґвалтували і вбили доньку Фредеріка-Вілема де Клерка. Африканерське населення теж чинило опір. Зокрема у 1994 р. Януш Валуе разом із своїми однодумцями розстріляв зібрання Південноафриканської Комуністичної Партії. Населення Трансваалю і Оранжстаату відбивало усі спроби урядових військ зайняти їх територію. Після краху режиму апартеїду воно було розселено у резервації для білих і лише в містечку Оранія (де навіть сьогодні можуть проживати тільки білі) населенню дозволено мати зброю. Такими на сьогоднішній день, є жалюгідні залишки майже 250-річної африканерської державницької традиції.
Таким чином, станом на сьогоднішній день ПАР є демократичної і парламентською республікою. Проте насправді, прав людини у Південній Африці не дотримуються. Тисячі випадків лінчування білих аж ніяк не можуть бути списані на звичайні побутові конфлікти. Протягом 1991-1997 рр. це була цинічна цілеспрямована національна політика, яка тісно пересікається з ідеологією негритюду (у його південноафриканському форматі), значно більш антигуманної ідеології (дикої суміші лівацтва та шовінізму народу коса) – аніж сам апартеїд. На здійсненні такої політики, від якої однаково постраждали не лише африканери і англоанглійці, але і ті негритянські народи, які в останні 200 років зайняли свої ніші у даному регіоні (зулуси, койсани, свазі та інші) вина лежить не лише на АНК і безпосередньо на Нельсоні Манделлі, але і на ООН.
Яким є вихід з даної ситуації? - На нашу думку, перш за все – це міжнародне засудження ідеології негритюду та діяльності АНК, як таких що протирічать всім людським моральним нормам. Необхідним засудження особи Нельсона Манделли та заборона його культу, який має місце у ПАР. Деякі гарячі голови пропонують повернути режим апартеїду. Проте, на сучасному етапі це є неможливим. Кальвінізм на якому побудований африканерський менталітет показав свою нежиттєздатність ще за життя його засновника. Не дивно що його колишні прихильники масово переходили до інших християнських конфесій. А наявність пасіонарної, лояльної до африканерів зулуської і тсаванійської меншості (в Намібії і Ботсвані біла меншість живе значно в кращих умовах ніж в ПАР) змушує навіть ультраправих африканерів вести з ними розмову з позицій діалогу, а не сили. Найбільш оптимальним, проте утопічним варіантом, було би створення конфедеративної держави на місці сучасних ПАР, Ботсвани та Намібії, на зразок того, яким був Ліван до 1980-х рр. (мова ідеться про розділ сфер впливу між християнами і мусульманами) За таких умов крісло президента та прем’єр міністра завжди залишалось би за білими, а 30% місць в Парламенті ПАР – за представниками націоналістичних негритянських партій. На місцях, у бантустанах негритянське населення дістало би повне самоврядування. За такі ідеї виступав зокрема африканерський націоналіст Адрес Треуніхт. Цікавою є ідея англоафриканськії громадської організації "Союз південноафриканських монархістів" про можливість запрошення на трон побічного нащадка династії Віндзорів або Оранських для об’єднання усіх білих довкола його особи, а чорних – довкола осіб їх вождів. У подальшому шляхом економічного інтегралізму, така Південно Африканська Республіка підкорила б собі усю транссахарську Африку. Таким чином, можна було би здійснити експеримент: збудувати суспільство на зразок латиноамериканського, тільки із більш вираженою расовою сегрегацією. Це було би ідеальним компромісом між неоколоніалізмом та панафриканськими ідеями, проте вимагало би взаємних поступок з обох сторін.

 

© Олександр ШАХОВСЬКИЙ