Марксизм на Московії: від науки до апокаліптики

Для більшості людей з народу Революція 1917-го на теренах від Варшави до Владівостока була не політичною і не соціальною подією, а повстанням проти часу і його обмежень: відсталості, пригнічення, страждання і смерті... Розуміння революції як апокаліпсису здавалося порушенням вічного кола циклічного часу і настанням нового космосу. Такі погляди характерні для товариств зі слабо розвиненим лінеарним еволюціонізмом і прогрессом, який набуває катастрофічних форм. У той час як на Заході, за словами Фрідріха Енґельса, марксизм проходив шлях від утопії до науки, московський більшовизм йшов зворотним шляхом - від науки до апокаліптики!

На Заході марксизм зазвичай розглядається на тлі соціально-утопічного мислення, але автори на Московії початку ХХ ст. були схильні бачити в ньому хіліастичний напрямок. Це пояснюється тим, що в культурі Московщини того часу релігійні уявлення, зокрема есхатологічне вчення про кінець історії, відігравали набагато більшу роль, ніж в Європі. Через історичну відсталість держави Романових адаптація марксизму відбувалась в умовах, які докорінно відрізнялися від соціальної і культурної ситуації в Європі. У передмові до російськомовного видання книги "Попередники новітнього соціалізму" (1907 р.) німецький соціал-демократ Карл Каутський пише, що «ніде опозиційні секти, породжені християнством, до самої Реформації включно, не можуть зустріти стільки розуміння і інтересу, як на Московії, в якій і донині ще існують релігійні секти, що носять такий же характер. Те, що для нас в Західній Європі представляє собою тільки історичний інтерес, то на Московії є засобом для розуміння відомої частки справжнього...». На думку самого Каутського, соціалістичний рух завершить те, «що зробити марно намагався своїми дитячими, невмілими руками релігійний комунізм».

На Заході хіліастичні рухи, окрилені есхатологічними мріями, належать до глибокого минулого. Починаючи з ХVI ст. релігійний тип мислення поступається секулярному. Історичні процеси і кризи осмислюються вже не в плані релігійної символіки, а в категоріях раціональної мови. Шлях в майбутнє представляється у світлі не Апокаліпсису, а утопічних проектів. У той час, як в апокаліптиці Бог є суб'єктом історії, утопічне мислення відрізняється "перемиканням" уваги з Бога на людину. Не від вищої сили очікується позбавлення, а від самої людини. Слідом за Томасом Мором утопісти накидають картини ідеального суспільства як контр-образи існуючого, причому утопічний хронотоп відрізняється описом обмеженого простору (острови або міста). Починаючи з XVIII ст. можна спостерігати "очасування" утопії, тобто включення картини майбутнього в рамки певної періодизації історії. Внаслідок цього, досягнення ідеалу постає у вигляді необхідного результату історичного процесу. З ХIХ ст. ця "закономірність" обґрунтовується за допомогою терміну "проґгрес". Разом з тим, проекти майбутнього набувають наукового характеру, особливо у вченні Карла Маркса, відмежовуючись від фантастики утопічних соціалістів. Еволюція утопічної думки обмежувалась Західною Європою, яка мала економічні та цивілізаційні передумови для такого розвитку.

Утопія, як раціональна конструкція ідеального майбутнього, для Московії виявилася імпортом із Заходу, тому вона й відкидалася більшістю місцевих мислителів. Західні ідеї запозичувалися лише лівим крилом інтелігенції, про що свідчить, наприклад, адаптація фур'єризму в романі Ніколая Чернишевского "Що робити?". Оскільки в західній формі утопії московити бачили чуже їхній культурі явище, то досить рано почала розвиватися критика утопічного мислення. В інтерпретації кризового стану суспільства та історичного процесу автори Московщини орієнтувалися не так на утопію, як на апокаліптику, що є глибоко закоріненою в тодішній місцевій традиції. У передмові до своєї книги "Сенс історії" Ніколай Бєрдяєв стверджує, що «самобутня думка московитів звернена до есхатологічної проблеми кінця, вона зафарбована апокаліптично. В цьому її відмінність від думки Заходу».

Історик та християнський демократ Фріц Герлен протиставляє матеріалістичну лінію Карла Каутского (і взагалі західної соціал-демократії) хіліастичній лінії Владіміра Лєніна і називає пролетаріат Московії "відсталим рятівником". Пов'язуючи революцію на Московщині з "народним хіліазмом", швейцарський історик Ганс Мюлештейн вважає, що під видимістю марксистської фразеології ховаються більш глибокі елементи Революції 1917-го. Йому здається, що «недарма комунізм переміг на теренах економічно найвідсталішого та найрелігійнішого народу Європи». У своїй ґрунтовній роботі про Московію та месіанізм Сходу американський соціолог Mануель Саркісянц досліджує вплив релігійних ідеалів, народних легенд та старообрядності на московську інтелігенцію і революційний рух. Він визначає хіліазм як "вихідну атмосферу" більшовизму і вказує на те, що на Московщині революція вважається не щаблем історичного розвитку, а абсолютним кінцем історії. Більшовизм народився в країні, де дійшло до "запального зіткнення" народного очікування тисячолітнього царства з сучасним раціоналізмом. Мануель Саркісянц підхоплює тезу Ніколая Бєрдяєва про те, що революційний вибух в кінцевому підсумку означає початок обуржуазнення Московії. Підкреслення аналогії між більшовизмом і єретичним мисленням на Московщині пов'язано з тим, що за десятиліття до Жовтневої революції сектантство ще відігравало значну роль. Крім цього, появі подібних порівнянь сприяв і психологічний стан більшовиків. Так, екзальтація і нетерпимість більшовицьких депутатів у Державній Думі нагадує про середньовічних єретиків, які мріють розчистити мечем дорогу тисячолітньому царству Христа. Подібні риси: "есхатологічна мрія про Град Божий", "ознаки ідейної одержимості", прагнення до аскетизму, "спрощення, збіднення, звуження життя", що є взагалі властивим радикальній інтелігенції. Західний спостерігач ранньої совєцької культури Рене Фюлeп-Міллер відкриває душевний склад московських сектантів під оболонкою своєрідного раціоналізму більшовиків і порівнює їх також з анабаптистами, гуситами та іншими сектантскими напрямками. Подібно Карлу Каутському, він бачить в цьому явищі запізніле повторення того, що колись відбувалося в Європі три-чотири століття тому.

Над культурою Московії тяжіє, за словами Васілія Розанова, «дивний дух оскоплення, заперечення будь-якої плоті». Це відноситься не тільки до православної церкви, а й до сектантства і до таких мислителів як, наприклад, Лєв Толстой, Владімір Соловйов, Ніколай Бєрдяєв, тощо. У хлистів і скопців, як і в історичних єретичних вченнях Заходу, природна сім'я замінюється "духовною" - її члени живуть разом не як чоловік і дружина, а як "брати і сестри". Перетворення людей у безстатеві істоти, в "дітей" і "ангелів", відбувається під знаком Апокаліпсису, що забороняє розмноження людей через близький кінець світу. Заперечення сексуальності - антипрокреативний кут зору, націлений на переривання генетичного континуїтету людського роду. Колективний екстаз або оскоплення служать духовній трансформації тіла, яке таким чином вписується в трансцендентність. Тому негація статевого потягу прирівнюється до скасування первородного гріха і перемоги над смертю.

Післяреволюційне десятиліття поставило духовну родину "братів і сестер" вище природної сім'ї. Кінець цієї "сектантської" фази революції припав на початок 1930-х рр., коли відбулася переоцінка сексуальності, сім'ї та зачаття потомства і коли егалітарний міф братства поступився місцем сталінському міфу "великої сім'ї". Показовими в цьому відношенні є і судові процеси проти скопців у 1929-1930-х рр., оскільки юридичне переслідування кастрації означало відмову від "безстатевого" тіла революційних років і переорієнтацію на прокреативне суспільство. У той час як православна церква проголошує загробне життя, в центрі єретичних вчень знаходиться ідея безсмертя. Серед європейських хіліастів було поширене переконання, що після апокаліптичного перевороту настане новий світ без страждання, хвороб і смерті. Московські сектанти різного штибу вважали, що вживані ними тілесні практики допомагають перетворенню людини в безсмертну Боголюдину. Владімір Соловйов та Ніколай Бєрдяєв очікували, що в результаті подолання статевого статусу людини і переривання родового початку настане час безсмертного людства.

У романі "Чевенгур" Андрєя Платонова ніби сплітаються в складний клубок всі нитки апокаліптично-революційного мислення, що включає в себе такі класичні мотиви, як тисячолітня держава, страшний суд, кінець часу. У трактуванні цієї тематики можна розрізняти різні прошарки. Прототипним образом подій є історія європейських хіліастичних напрямків у західній Європі ХII-ХVI ст. (Мюнстер анабаптистів, гуситский Табор) - вони немов передбачають долю московських апокаліптиків. На цей історичний фон накладається прошарок московського сектантства, народного пошуку правди та ідей космізму. Третій прошарок постає у вигляді більшовицької революції і відповідних їй уявлень. До роману Андрєя Платонова можна застосувати спостереження Ганса Мюлештейна, який відзначав, що в Революції 1917-го народний хіліазм «"повністю став жертвою політичного вчення" та "безпорадно і безслідно загинув у катаклізмах політики".

 

© Ганс ҐЮНТЕР та Москаль ЧАРІВНИК