"Арабська весна" і "західна зима"

Можна знайти безліч вражаючих паралелей між "арабською весною", що почалася в 2010 р. і подіями минулого року: референдум про Brexit у Великій Британії, обрання президентом США консерватора Дональда Трампа, відродження ультраправих сил в Європі. У кожному з цих випадків колишній післявоєнний порядок 1945-2014 рр. впав. А прогресивні партії виявилися занадто слабкими, щоб протистояти виникненню авторитарних і ксенофобських форм управління державою, знову...

В основі арабських повстань в 2010-2011 рр. лежало зростаюче невдоволення status quo, і у цього невдоволення було багато причин, а опозиція могла приймати як прогресивні, так і консервативні форми. Представники середнього класу були незадоволені втратою гідності під управлінням нікому не підзвітної еліти. Молодим людям не подобалося майбутнє, яке виглядало особливо похмурим в порівнянні з очікуваннями покоління батьків. Тим часом ісламісти піднімали моральну опозицію проти втрати суспільством етичних цінностей. Все це знайомі теми дебатів, які зараз йдуть в країнах Заходу: тут зростає кількість незадоволених білих, а також трударів, що позбулися звичної роботи, а також, розчарованої молоді. У міру того, як економічний лібералізм поступово витісняв старі принципи рівності і соціальної солідарності, стали виникати величезні розриви між рівнями багатств, що негативно і корупційно впливало на політику в багатьох західних країнах.

Тим часом глобалізація і технологічні інновації глибоко негативно вплинули на певні верстви суспільства, при цьому держава не змогла пом'якшити цей удар. Зараз терміново потрібна масштабна політична корекція, що не в останню чергу пов'язано з тією смертельною загрозою, яку несе всій планеті зміна клімату. Але якою буде ця корекція, і хто буде її проводити? Народне обурення на вулицях і на виборчих дільницях поки що не привело до появи альтернативної моделі управління, яка б забезпечила якісні рішення політичних, соціальних і економічних проблем, що охопили суспільства країн Заходу і Близького Сходу.

В арабському світі результатом вибуху народного обурення стало повалення старих режимів. Однак колишні авторитарні правителі наполегливо працювали над знищенням будь-яких зачатків серйозної опозиції. В результаті у революцій 2010-2011 рр. не знайшлося лідерів, які б могли заповнити політичний вакуум. На перший план швидко вийшли армії, племена, сектантські групи і релігійні партії. У Єгипті відбулася реставрація авторитарного правління. Ємен, Сирія і Лівія охоплені громадянською війною. Ліван і Ірак — фрагментовані. Країни-виробники нафти, які намагалися погасити регіональну пожежу, закидавши її грошима, зіткнулися зараз зі значним дефіцитом бюджету. Туреччина також перейшла до режиму правління сильної руки; прогресивні сили Ірану — ослаблені. Один лише Туніс поки що ще зайнятий важким процесом переходу до демократії, проте навіть у цій країні економічні реформи не змогли вирішити проблеми.

Нові авторитарні правителі країн Близького Сходу консолідують владу, використовуючи тактику "розділяй і володарюй" (лат. divide at impera). Вони провокують поляризацію громадян по лінії релігійної чи інших ідентичностей. На тлі зростаючого відчуття втрати особистої безпеки багато громадян починають віддавати переваги не суспільству, а релігійному сектантству, не цивільним правам, а гарантіям безпеки. У західних країнах політики-популісти з усіх таборів, не маючи реалістичних планів будівництва кращого майбутнього, сьогодні копіюють авторитарних правителів Близького Сходу. Вони перемагають на виборах, розпалюючи страхи перед "іншими" (біженцями, мусульманами, іноземними терористами) і обіцяючи досягти безпеки за допомогою сили. А прийшовши до влади, так само починають консолідувати владу. Демократичні інститути можуть бути стійкі до правління популістів; але, як ми вже бачимо на прикладі США, ці інститути чекає серйозне випробування, і вони, безсумнівно, ослабнуть, причому ще до того, як випробування закінчиться.

Паралелі спостерігаються і в сфері міжнародної політики. Геополітична карта Близького Сходу починає змінюватися під впливом транснаціонального розколу між шиїтами і сунітами (розпалюваного суперництвом між Іраном і Саудівською Аравією), а також зовнішнього втручання в регіональні конфлікти. Західні лідери-популісти так само діють проти інтересів своїх країн щодо КНР, РФ, Індії, країн Північної Європи, вони кидають виклик міжнародному порядку, який існує з 1945 р., не пропонуючи при цьому нічого, що хоча б віддалено нагадувало реальну альтернативу. І ми бачимо нездатність прогресивних політичних сил забезпечити таку альтернативу. Уже в усьому світі спостерігається зміна домінуючої риторики. Багато людей перестають вірити в майбутнє, що формується прогресом, динамічною економікою, глобальною інтеграцією, соціальною демократією. Посилюються більш песимістичні погляди, згідно з якими майбутнє буде зіпсоване глобалізацією, ринками, що вийшли з-під контролю, глобальним потеплінням, а також технологічними інноваціями, які знищують робочі місця.

Відновлення оптимізму, як на Близькому Сході, так і на Заході, буде залежати від того, чи зможуть інтелектуали, професійні спілки, прогресивні партії і групи громадянського суспільства створити єдину політичну базу і запропонувати спільне бачення майбутнього. Для цього потрібні не просто новаторські вирішення проблем, а й засоби для реалізації змін демократичним шляхом. Нова епоха опору і революцій повернула нас до тих проблем, які раніше затято ігнорувалися і накопичувалися в тіні. Тепер ми знаємо, що економічна політика повинна бути заточена на інклюзивність, що матеріальне споживання треба обмежувати, що демократію треба захищати від згубного впливу концентрації багатства і корисливих інтересів. Це, звичайно, колосальний виклик, але, якщо ми зможемо чітко дати визначення проблем, ми зможемо почати діяти. Успіх в одному місці стане моделлю для всіх інших. Наступного разу, коли мільйони людей пройдуть мирною ходою по Каїру, вимагаючи, щоб їх голос був почутий, приводом для цього може бути вже не самоспалення в місті Сіді-Бузід, а бунт в Стамбулі, імпічмент президента США, перемога прогресивних партій на виборах в Європі...

 

© Ісгак ДІВАН