Третій Шлях Аргентини

Протягом перших десятиліть ХХ ст. в Аргентині стала відчутно слабкою роль суспільства в управлінні країною: економічні кризи, ненависть і недовіра землевласників до інтересів інвесторів-британців призвели до військового перевороту в 1943 р.

На чолі нового уряду, що складався з військових, встав генерал Педро Пабло Рамірес. Національний конгрес Аргентини, що знаходився під контролем радикалів і соціалістів, був розпущений, в країні була введена цензура, і вибори вже не могли бути проведені. Проте, новому уряду не вдалося заручитися підтримкою населення. Для вирішення питання підтримки група військових в межах нового уряду, на чолі з полковником Хуаном Пероном, на той час секретарем міністра оборони і головою міністерства праці, почала активні дії. Після переговорів з керівниками робочого руху ця група вирішила добитися підтримки населення, розпочавши програму соціальних перетворень і поліпшення положення промислових робітників. Вже до середини 1944 р. Хуан Перон користувався підтримкою більшості профспілок. На деякий період уряд почав пом'якшення авторитарного режиму та відновив політичні партії і свободу слова. Проте, коли опозиційні круги сприйняли свої права серйозно і організували в кінці вересня масовий марш протесту, уряд знову почав репресії і заарештував Хуана Перона. Протягом кількох днів з 9 по 17 жовтня 1944 р. – країна залишалась без уряду. Але прихильники Хуана Перона практично захопили всю столицю Буенос-Айрес і 17 жовтня 1944 р. повернули Хуана Перона до влади. Протягом наступних чотирьох місяців у країні розвернулася активна кампанія по виборах президента.

Оголосивши про висування своєї кандидатури на президентський пост, Хуан Перон не обмежився підтримкою створеної в листопаді 1945 р. Лабористськой (робітничої) партії, а залучив на свою сторону частину радикалів: ''Хунту відновлення'', Громадянський радикальний союз (націоналістична фракція) та ''Визвольний альянс''. Пероністському блоку протистояв Демократичний союз – більш ліберальна фракція Громадянського радикального союзу, прогресивних демократів, соціалістів і комуністів. Тим часом уряд США активно прагнув перешкодити перемозі Хуана Перона, опублікувавши ''Синю книгу'' про зв’язки Хуана Перона із фашистськими країнами Європи у 1940-х рр. Однак цей факт лише сприяв згуртуванню всіх націоналістів Аргентини. На цій хвилі 24 лютого 1946 р. Хуан Перон здобув перемогу на президентських виборах, зібравши 54% голосів. Прихильники Хуана Перона – пероністи, одержали також більшість місць у Національному конгресі та провінційних органах влади.
Причиною такої популярності стала, насамперед, сама особистість Хуана Перона. Він – нащадок італійських іммігрантів, тому обрав типову для багатьох представників середніх прошарків населення військову кар’єру. Перший політичний досвід він придбав у 1930 р., коли, прийняв активну участь у військовому перевороті. Службове відрядження до Європи в 1939–1941 рр. дозволило йому вивчити досвід фашистських країн у вирішенні соціально-економічних і політичних питань, що він і використав згодом, очолюючи Секретаріат праці й соціального забезпечення Аргентини. Не дивно, що Хуан Перон розглядав промисловий підйом 1930–1940-х рр. як основу зміцнення майбутнього державного потенціалу Аргентини та її гегемонії у Південній Америці на шляху державотворення і досягнення країною економічної незалежності.
Хуан Перон приступив до створення націонал-реформістської (хустисіалістської) держави, почавши з організації пероністської партії. На відміну від домінуючих раніше політичних партій, головною метою яких був захист інтересів різних соціальних груп у рамках багатопартійної системи, Хуан Перон прагнув створити ''державу юридично організованої нації'' із єдиною партією та централізованим партійним і державним керівництвом. Пероністи ніколи не розглядали свою організацію як політичну партію, що відбивала інтереси певного класу, а затверджували загальнонаціональний характер свого руху.
Хуан Перон різко негативно поставився до сформованої після подій 17 жовтня 1945 р. лабористської партії як самостійної робочої партії, створеної на базі профспілок. У травні 1946 р. він розпустив свою виборчу коаліцію. На установчому з’їзді в грудні 1947 р. вона була перейменована в пероністську. З'їзд пероністської партії прийняв статут і програму, у яких вона визначалася як «національний революційний рух, що направляється доктриною генерала Хуана Перона». За статутом керівні органи партії – Національний з'їзд і Вища рада − підкорялися йому як «верховному лідерові партії й держави». Хуан Перон міг скасовувати будь-які рішення, прийняті партією, переглядати кандидатури, обновляти керівні органи й ставити на розгляд партійного з’їзду або плебісциту будь-яке питання, яке вважав за потрібне. Головою партії став адмірал Альберто Тесайре. Пероністська партія так і не стала діючою партійною організацією, залишаючись дорадчим механізмом між лідером і низовими організаціями.
У 1949 р. була створена жіноча пероністська партія, яку очолила дружина президента, Ева Перон, а після її смерті в 1952 р. – Делія де Пароді. Цьому передувала кампанія за надання права голосу для жінок, розгорнута Евою Перон у пресі та на радіо. Місцеві організації жіночої партії носили характер будинкових комітетів, у яких хатні господарки прилучалися до пероністської доктрини.
Найважливішою частиною пероністського руху стали профспілки, об’єднані у Загальну конфедерацію професій. Демократична структура профспілок була замінена централізованою – керівники всіх ланок, за винятком нижчої, призначалися у міністерстві праці. Профспілки будувалися за територіально-виробничою ознакою на чолі з виконкомом відповідної федерації і мали характер державного інституту. За аналогічною із Загальною конфедерацією професій схемою були створені організація підприємців – Загальна економічна конфедерація, замість розпущеного Хуаном Пероном Промислового союзу і Загальна університетська конфедерація, що об’єднала середні шари суспільства й інтелігенцію.
Відповідно до пероністської доктрини «вождь, керівні кадри й організована маса» були трьома опорами хустисіалістської держави. Вони утворили свого роду піраміду, основою якої служили вищеназвані конфедерації. Пероністська партія була покликана зв’язувати масові організації із президентом Аргентини, який був одночасно главою держави та лідером руху, вінчаючи, таким чином, політичну надбудову хустисіалістської держави. Пізніше, 17 жовтня 1950 р., у своєму виступі перед народом, Хуан Перон виклав так звані ''20 істин перонізму'', які виходили з Національної Доктрини, а згодом і до нової Конституції Аргентини. Відповідно до нової конституції, Аргентина проголошувалася федеративною республікою, главою держави затверджувався президент, вищим законодавчим органом – Конгрес, що складався з 2 палат: Сенату та Палати Депутатів, із досить обмеженими повноваженнями. Варто відзначити, що повноваження президента були значно розширені: крім традиційних – головнокомандуючий всіма Збройними Силами країни, представник країни на міжнародній арені, до його компетенції входив контроль за діяльністю Конгресу. Президент Аргентини обирався на 6 років із правом повторного обрання.
Аргентинська конституція 1949 р. вперше згадувала про права і свободи людини та громадянина, які характеризують соціальний конституціоналізм, і ввела юридичну рівність чоловіка й жінки. Термін ''соціальний конституціоналізм'' з’явився внаслідок індустріальної революції, що викликала формування робітничого класу і його організацію в синдикати й робочі партії з метою заявити про особливі права на працю. Головна особливість соціального конституціоналізму − соціальна справедливість, що розуміється як необхідність перетворити чисто формальні заяви про права людини на фактично діючі, до того ж гарантовані державою. Соціальний конституціоналізм містить у собі також економічні, соціальні й культурні норми. Серед перших виділяються поняття соціальної функції власності й соціальної економіки ринку. Серед соціальних норм – найважливішими є права на житло, соціальну безпеку. Серед культурних норм – гарантія на загальну і безкоштовну освіту.
На міжнародні арені нова влада Аргентини також не пасла задніх, особливо, після завершення Другої світової війни і поразки правих ідей у Європі. Влітку 1947 р. президент Аргентини Хуан Перон звернувся до всіх народів світу із промовою, запропонувавши своє бачення економічного співробітництва і мирної згоди людства. У своєму зверненні Хуан Перон вимагав ідеологічного роззброювання людства, бо у світі, де співіснують убогість і достаток, мир і війна, не може бути факторів, які призведуть всі народи світу до єдності і процвітання. Документ ''Про економічне співробітництво і мирну згоду'' був відісланий МЗС Аргентини урядам латиноамериканських країн і Папі Римському. Ідея того, що людина перебуває над системами, склало антропологічне і філософське ядро ''третьої позиції''. Мова йде про цілісну і врятовану від натурфілософії та матеріалістичної діалектики людину, яку хустисіалісти розглядали і розглядають нині як джерело освіченого розуму, де зберігаються як основа світогляду лише віра, довіра, відчуття нераціональної сили й почуття святості. Хустисіалізм визнає в якості свого центрального елементу людину, відновлену у своїй цілісності.
''Третя позиція'' нової Аргентини означала спробу зміцнити свої зовнішньополітичні позиції, лавіруючи між двома соціальними системами. ''Третя позиція'' відкривала можливість для зближення з державами різних суспільно-політичних систем − як із соціалістичними, які займали антиімперіалістичні позиції, так і з правоавторитарними режимами.
Аргентина активно діяла в напрямку об’єднання латиноамериканських країн. Так, у своїй роботі ''Третя позиція і латиноамериканська єдність'', Хуан Перон прямо говорить про необхідність об'єднання Аргентини, Бразилії та Чилі у так зване “el ABC”. Ця ідея не одержала можливостей для реалізації в 1947 р., але пізніше в статті Хуана Перона від 20 грудня 1951 р. можна прочитати наступне: «Знак Південного Хреста може бути прапором тріумфу Південної Америки... Об’єднані Аргентина, Бразилія й Чилі сформують, без сумніву, величезний союз, поєднуючи два океани сучасної цивілізації...». І це були не порожні слова. Ще наприкінці 1946 р. була укладена угода із Чилі про економічне та фінансове співробітництво і митний союз. У наступні два роки відбулися зустрічі Хуана Перона із президентами Бразилії, Болівії, Парагваю і Уругваю, метою яких було розширення економічних і політичних зв’язків між Аргентиною та сусідніми країнами. Зусилля аргентинської дипломатії принесли певні результати. У лютому 1953 р. було укладено ''Пакт Сантьяго'', що передбачав більш тісне економічне й політичне співробітництво між Аргентиною та Чилі. У серпні 1953 р. до пакту приєднався Парагвай, у жовтні – Еквадор. Наприкінці 1954 р. пакт підписала Болівія.
Розширюючи й зміцнюючи зв’язки з латиноамериканськими країнами, Аргентина прагнула поширити на них свій хустисіалістський досвід. Для цього при аргентинських посольствах був заснований інститут аташе. Ця діяльність увінчалася створенням в 1952 р. профцентру “ATLAS” – Об’єднання латиноамериканських працюючих синдикатів.
Самостійна зовнішньоекономічна політика Аргентини проявлялася в її виступах проти скасування багаточисельності валютних курсів, двосторонніх торговельних і фінансових угод, ліцензій й обмежувальних митних тарифів. За часів правління Хуана Перона Аргентина так і не вступила у МВФ і МБР, але це не вплинуло на подальший розвиток економіки цього латиноамериканського тигра.

 

© Ірина РАДЧЕНКО