Чоловік у чорному плащі

Нас залишилося двоє. Акваріум з двох потворних алегорій. Маяк, що стояв біля пристані кораблів, був моєю камерою, моєю могилою... Непроглядна темрява викликала безладну асфіксію. Однак у замкненому просторі я був вільний як ніколи.

Впадаючи в летаргічний сон, я не відчував повної байдужості. Моє его виходило за межі камери, за межі цього акваріума. Мене не приймуть назад!.. Чоловік у чорному плащі роздавав перехожим свою скорботу. Водночас я фізично не міг покинути свою камеру. Я навчився робити це в коматозному стані уявних пробуджень. Кожна порожня людина отримувала свою скорботу і їй ставало не так самотньо. Маяк освітлював місто вночі. У морі не було кораблів. Море потонуло в очах чоловіка у чорному плащі. В його зіницях тонула радість, тонула дівчинка у червоному пальті. Вона не прийняла скорботу в свої чисті долоні. Вивергнув дужий гнів, чоловік у чорному плащі замкнув її зі мною. Я включав маяк щоночі. Це був мій обов'язок, мій циклічний припадок до кінця моїх днів...

Дівчинка у червоному пальті зникла в першу ж ніч. Вона повернулася в світло. Я споконвічно вірив у свою невинність. Мене змусили надіти чорний плащ. Я роздавав тонни скорботи кожен день. Це було моє прокляття. Вони запевняли мою уявну фікцію себе в позитивному надалі терапії. Вони маніпулювали моїм зречення свідомістю поза тілом. Дівчинка, яка перетворилася на світло, замінила собою маяк! Він світив на місто, заганяючи скорботу в тіні від будівель. Чоловік у чорному плащі почав проводити панахиду щастя ще більше, ніж було раніше. Я не залишав свою одержиму дійсність примарного всесвіту ані на день. А дівчинка, яка перетворилася на світло, не давала місту зануритись у вічний морок.

Моє нехтування дорученою ними справою, коштувало мені надто дорого. Вони веліли замкнути світло, яке виходило з дівчинки у червоному пальті. Я був змушений підкоритися... Люди тим часом, сповнювались скорботою. Люди перетворювалися на неї. А світло дівчинки я замкнув у небесній безодні серед сірих хмар. І кожен раз, бажаючи помститися, чорний дощ вбивав голодних щурів своїм холодом. Я знову включав маяк щоночі. Зникли рани від каталепсії. Але моє поховання наближалося. Я віддав всю свою скорботу. Я наситив кожного в цьому місті агонією свого нутра. Склеп чекав моє в'яле тіло. Мене закопали живцем. Під маяком, який більше не світив...

 

© Дмитро ПАШЕЧКО