Секція. Вівтар смерті

Покійник лежав на білому столі, самотній та оголений, у великому залі, серед гнітючої білини та тверезої жорстокості операційної кімнати, де, здавалося, досі трепетали нескінченні мученицькі крики. Полудневе сонце вкривало його повністю й утворювало на чолі трупні плями; воно чаклувало над його голим животом зеленкуватим світлом і здувало плоть, наче великий мішок з водою...

Тіло було схоже до чашки величезної квітки, що переливається різними кольорами, було подібне до таємничої рослини з індійських дрімучих лісів, яку хтось несміливо поклав на вівтар смерті. Розкішні червоні й сині кольори росли вздовж його стегон, а в спеку велика рана під пупком, як червона орна борозна, повільно тріскалася, випускаючи жахливий запах.

Увійшли лікарі. Кілька дружніх чоловіків у білих халатах і з золотими щипцями. Вони приступили до роботи над мертвим, зацікавлено оглядаючи його і ведучи наукові бесіди. Дістали інструменти з білих шафок, де були ящики, повні молотків, пилок з гострими зубцями для розпилювання кісток, напильників, жахливі батареї, повні пінцетів, футляри з величезними голками, що здавались кривими дзьобами стерв'ятників, які одвіку кричать над м'ясом. Вони розпочали свою моторошну справу. Вони були схожі на жахливих катів: під їхніми руками лилася кров, а вони занурювалися глибше в мертве тіло і діставали його нутрощі назовні, як кухарі, що розчленовують гусака.

Кишки намотувались на їхні руки, як жовті-зелені змії, а нечистоти стікали з халатів  тепла, підгнила рідина. Вони проткнули міхур — холодна сеча блищала середині, мов жовте вино. Її було вилито у великі чаші; смерділо гостро і їдко, як нашатир. Але мрець спав. Він терпляче дозволяв смикати себе туди-сюди, видирати собі волосся, він спав. І поки удари молотками гриміли на голові, йому снився сон: залишок любові, відроджений у ньому, подібно до смолоскипа, що освітлює ніч.

З великого вікна відкривалося величне широке небо, сповнене маленькими білими хмаринками, вони пливли у світлі та спокої пообіддя, як маленькі білі божки. І ластівки кружляли в небесній блакиті, тріпочучи в теплому липневому сонці. Чорна кров мертвого бігла по блакитній гнилі його чола. Під дією спеки вона випаровувалась у жахливу хмару, і гниття смерті повзло кольоровими нігтями. Шкіра почала розповзатись, живіт став білим, як вугор, під жадібними пальцями лікарів, які занурювали руки у вологе м'ясо по лікті. Тління розтягнуло рот мертвого так, що вийшла усмішка, він бачив сон про блаженне світило запашного літнього вечора. Його губи, розпливаючись, трусилися, наче від побіжного поцілунку.

"Як я тебе кохаю. Я так тебе кохав. Чи потрібно мені казати тобі, як я тебе кохаю? Коли ти йшла крізь макове поле, сама як запашна вогняна квітка маку, я впивався тобою весь вечір. І твоя сукня, укладена великими зборами на щиколотці, була мов хвиля вогню під сонцем, що заходить. Твоя голова схилялася під світлом, твоє волосся горіло і палало від усіх моїх поцілунків. Так ти йшла туди, постійно на мене озираючись. І ліхтар у твоїй руці хитався, немов розпечена троянда, так довго, майже до світанку. Завтра я знову побачу тебе. Тут, під вікном каплички, тут, де назовні пробивається світло свічок і твоє волосся перетворюється на золотий ліс, тут, де нарциси притискаються до ніг, лагідно, наче ніжні поцілунки. Я знову бачитиму тебе вечорами, ми будемо разом до світанків. Ми ніколи не розлучимось. Як я кохаю тебе! Чи мушу казати, як я кохаю тебе?". — Покійник тихо тремтів від блаженства на своєму білому ложі, поки залізне зубило в руках лікарів розбивало кістку його скроні...

 

© Ґеорґ ГЕЙМ