У променях італійського сонця

Яскравий блиск сонця відбивався на склі. Сонячне світло повільно заповнювало своїм теплом всю кімнату. Ймовірно було вже десь пів на десяту, коли я прокинувся і дивився на м'який червневий ранок. Я як завжди мав збиратися на роботу. Але мій погляд зупинився на обличчі найдорожчої для мене людини.

Відблиск сонця почав грати на її рожевих щоках. Вона посміхалася від сонячних зайчиків так само як від ніжних мрій уві сні. Я дивився на неї й чогось мені не вистачало. Вона вже спала, коли я прийшов вчора пізно ввечері. Я не будив її, сам зготував собі вечерю. Мовчки сидів, пив каву, і, замріявшись, робив одну і ту ж річ — помішував ложкою у філіжанці вже розмішаний давно цукор.

Я згадав нашу останню поїздку — море, Неаполь, грайливі луки Тоскани... Невже це було так давно? Ніби це було вчора. Я згадав як ми вдвох сиділи одурманені червоним вином біля мармурових скель обличчям до моря. Море... Закривши очі я нібито знову відчуваю той бриз, світло лампи перетворюється в тепло сонця, а на шкірі знову той солоний присмак занесений вітром, до нас... Ми ті, хто впав у любов з морем...

Моє дихання стає все глибшим і глибшим, ніби намагаюся зібрати якомога більше солоного повітря. Ми тоді не знали, що таке страх. Це був мій світ, це був твій світ, ми були володарями чого незбагненного. Що змінилося? — Я знову повертаюся до тих квадратних метрів кімнати. Придивляюся до нічного міста за вікном; немає зірок, немає нічого. Тільки пустеля з залізобетону, коробки наших тіл, ніби не вистачає коробок для нашої душі. Межі... Межі міста, району, часу, життя...

Де мій притулок? Наш притулок. Де немає царів; немає рабів. Місто завжди живе в одному і тому ж ритмі, ніщо не змінює його життя. Воно століттями стояло, і століття ще встоїть. А ми як були прахом, так у прах і повернемося. Час йде, я все дивився на це місто. Воно не спить, воно завжди в русі. Все йде згідно з рухом, місто задає ритм. Я вже вийшов раз з цього, ми вийшли... Не було ні міста, ні ритму, не було й часу. Були тільки ми та вічність у наших долонях.

Я залишив все та всіх, як і ти... Я зайшов до кімнати, було вже пізно і ризиковано зустріти ранок. Під світлом місяця і міста я побачив її обличчя, єдина річ яка мала значення в цьому покинутому місті. Підійшовши, я притиснув, обняв, поцілував... Посмішка. Серцю знову спекотно у грудях, ми ті, хто співають про зрячих сліпців, ми ті, хто згорають від любові. Можливо це тягар святості, хтозна...

 

© Гліб ПАРФЬОНОВ