Романтика, яку в нас не забрати

Земля пашіла від навали пухкої ковдри листя. Досі зелена трава колихалася від вранішніх подувів. На балконі звично колихався двокольоровий прапор. А люди втрачали цілі епохи свого життя бездумно тиняючись у напрямку з дому в офіс. Твоє серце калатає, ти пришвидшуєш свій крок...

Охоплена вогнем непослуху людина простувала повз натовп безликих. Метро неквапливо ворушило юрбу крізь метри незрозумілих кабелів та понурих станцій. У потязі були незліченні жалюгідні рекламування нічого не вартих заходів та продуктів.

Ти притуляєшся до шибки та вдивляєшся у видовисько. Сонмище маленьких чоловічків сновигає заводами та підприємствами. Твій погляд ковзає серед тих, із кого зробили ґвинтиків всеохопної системи. На відміну від більшості, ти не гніваєшся на тих, хто щоранку мимовільно проштовхує тебе вглиб вагону, але щиро бажаєш допомогти тим, хто плентається по колу, не усвідомлюючи що пішло не так.

Сонце вкрило своїм сяйвом гурт хмар, що обійняли небосхил. Ти йдеш залитий сонцем власних ідей, заради котрих ти й женешся крізь усі перепони міста. Твоя стрімка впевнена хода навіює недовірливу напругу серед легіону млявих людей. Ноги несуть тебе до через потоки людської нечисті до багаття.

Натушковані одягом, котрий видавав недосконалість, люди поспішали заховатися. Ти поспішаєш покинути мурашник, у той час як усі квапляться потрапити туди. Розхвильований біжиш до місця, де твоє серце здатне зазнати тахікардії. Почувши здалеку шум, ти скидаєш усі залишки буденності. Ти зриваєшся на біг. Вже зовсім скоро ти чуєш приємні вуху скандування. Із вигуками твоїх друзів, ти вриваєшся на площу, у самий епіцентр пожежі. Під вигуки своїх однодумців стаєш у ряди незгодних аби крокувати із палаючими очима тисяч до кривавого світанку волі.

 

© Анна ВОЛЬНІЦОВА