Світло

Моїм братам, що нині у застінках!..

З коридору долинули крики. По мірі того, як звук наближався можна було вже складати слова і цілі фрази бідолашного. Усі вони за своїм змістом зводились до однієї: «Я ні в чому не винен». Він пручався, молив, благав, але всі зусилля були марними. Його підвели до останніх дверей у коридорі.

Почувся звук зв’язки ключів, клацнув іржавий замок. Відчинились двері камери, яка більше походила на комору для швабр. У приміщенні стояла цілковита темрява, не було жодного вікна чи світильника, жодних ліжок чи стільців, не кажучи вже про столи та умивальники. Це був суцільний кам’яний мішок, у якому не було абсолютно нічого окрім бетонних стін та купки ганчірок в куту камери. Побачивши це, чоловік почав благати ще сильніше, страх змінився панікою та відчаєм. Він кинувся в ноги охоронцям, він ридав, крізь сльози видавлюючи з себе: «Це помилка, я нічого не зробив». Ще мить і удар чоботом по ребрах відправив чоловіка вглиб камери, змусивши того замовкнути і схопившись руками за ушкоджену ділянку, лише трохи завивати від болю. Двері зачинились, у камері запанувала страхітлива темрява, яку могла розрізати лише бліденька смужка світла під дверима. Біль від удару потроху минала, але це не спиняло сльози відчаю, які ось-ось мали перерости в істерику.

«За що мені це?»  тихо вимовив в’язень, схлипи якого ставали дедалі гучнішими.

«Гарне питання»,  абсолютно раптово пролунало з кута камери. Від здивування ув’язнений стих і спробував подивитись, звідки донеслись слова. Пересиливши себе, він перевернувся на інший бік, та в тому кутку, звідки пролунав голос нічого не побачив.

- Хто тут? – перелякано і з деяким надривом у голосі спитав він.

- Справді гарне. Ти знаєш, я й сам собі неодноразово ставив це питання,  продовжував говорити голос. – У чому мій злочин? Чому я тут?..

- Хто ти?! – вигукнув в’язень. 

- В’язень, як і ти. – Спокійно відповів голос.

- Чому я тебе не бачу?! Де ти?!

- Не хвилюйся, ти дивишся просто на мене. – Заспокоював голос. - Трохи згодом ти звикнеш до темряви і тоді сам в тому переконаєшся. – Сказав він і справді, чим більше новоприбулий в’язень дивився в бік свого співрозмовника, тим більше починав відмічати навіть не зовнішність, а радше темний силует на тлі кутка. Це був навіть не силует, а радше чорніша від решти камери пляма.

- Це помилка, мене не повинно тут бути! – Тихенько заплакав новоприбулий. – Я ні в чому не винен! Не винен...

Він ридав, ридав немов дитина, не взмозі спинити сліз. «Не винен, не винен, не винен...»,  постійно повторював бідолаха.

- Ти коли-небудь вбивав? – Впівголоса раптом запитав темний силует. – Крав?.. Обнамював?.. Погрожував?..

- Ні,  здавленим голосом відповів чоловік, ще глибше занурюючись у власний відчай.

- Бунтував? Не корився?  Ніби знущаючись, вів силует.

- Ні,  ще більш похмуро вимовив в’язень. – Ніколи...

- У цікаві, все ж таки, часи ми живемо,  підняв обличчя до стелі силует. – Часи, коли безвинна людина і ворог держави, екстреміст, бунтар врешті-решт опиняються в одній тюремній камері. 

На мить у камері запала тиша. Стало чути навіть найменші пошкрябування щурів у стінах та під підлогою. Новоприбулий в’язень припинив ридати і зараз знаходився у стані, близькому до апатії. За секунду силует продовжив:

- Втім, я все ж таки невільно брешу, говорячи про провину когось із присутніх. – Промовив він. – Ти, здається, питав, чому ти тут? У мене є відповідь, та, боюсь, що вона тебе не втішить.

- Я тут через помилку. Мене скоро випустять. – Видавив з себе в’язень.

- У світі є закон,  не зважав на співрозмовника силует,  що не записаний у жодному карному кодексі, жодній Конституції жодної з країн. Його порушення призводить до того положення, у якому ми з тобою зараз опинились. Звучить він приблизно так: «Говорити "ні" - це не право, а обов’язок громадянина». – голос змовк. – Наша з тобою провина однакова, друже.

- Ні! – майже викрикнув в’язень. – Ти – вбивця, злочинець, ворог моєї держави! Я спокійно, вільно жив, працював, платив податки, поки ви, радикали, тільки й могли, що кричати та нищити!

- Твоя країна завжди була тюрмою! – викрикнув силует. – Тільки зрозумів ти це лише, коли вона зменшилась до розмірів цієї камери…

Кожне слово в’язня лунало все тихіше, допоки останні літери не розчинились у тиші камери.

- Це все почалось через вас! – голосом, повним ненависті, сказав чоловік на підлозі. – Це через вас вони озвіріли, через вас почали хапати усіх поспіль!

- Якщо звір ні на кого не нападав, це не значить, що він травоїдний! – Перервав його силует. – Система – то завжди звір. Звір, який завше хоче лише м’яса! Доки ти спокійно жив, цим м’ясом були мої друзі та рідні, побратими й посестри! Сьогодні ним став ти, а завтра така ж доля спіткатиме усіх, хто був тобі близький, та буде вже запізно! Усім буде байдуже до їхньої чи твоєї долі, як тобі було начхати на мене чи моїх близьких! Ніхто вас вже не захистить! Ніхто про вас навіть не згадає, бо такий фатум байдужих!

- Ти можеш скільки завгодно говорити про долю, фатум, відповідальність, систему,  з відвертою ненавистю у голосі сказав в’язень, – бо що тобі ще тут залишається робити, окрім як плакатись про те, що ніхто не повірив у твої безглузді ідеї та дурнуваті ідеали. Скиглити про те, що ніхто не пішов заради них за ґрати.

Повстанець повернув голову у бік смужки світла під дверима і спокійним голосом відповів:

- Якщо двері камери зараз відкриються і я, вбивши охоронця, втечу, ти ж тікатимеш за мною... Я не тягтиму тебе силоміць, бо це буде твій власний вибір. Тобі буде байдуже до того, хто я, байдуже до моїх ідей чи переконань. Ти йтимеш за власним бажанням, прагнучи вижити й порятувати своїх близьких...

- Ти не знаєш цього напевно!

- Мені й не треба. Люди йдуть не за тими, хто їм подобається, а за тими, хто їх веде.

- Дурня, дурня, яка ж це все дурня!!! Ти несеш повні нісенітниці і намагаєшся переконати мене у них. Навіть тут ти розвів свою пропаганду і намагаєшся забити мені голову цим абсурдом!

- Я й не сподівався, що ти мене зрозумієш. – Сказав силует повстанця не відриваючи погляд від смужки світла під дверима. – Коли у кімнаті знаходяться двоє людей і один з них стоїть на стелі, то кожному видається, що саме він стоїть правильно, а до гори дригом інший, і жоден не зізнається, що на стелі стоїть саме він. Але це не відміняє факту правоти одного з них.

Повстанець змовк. В’язень на підлозі хотів було щось знову сказати, але слова застрягли у нього в горлі. З коридору почулись звуки пострілів та крики. З кожною секундою вони ставали дедалі гучніші й ближчі.

- Що це? – пошепки спитав повстанця в’язень, але не отримав відповіді. – Що це? Що відбувається?! – у паніці вигукнув він. – Що відбувається? Скажи, в біса, що сталось!

- Я не знаю, - заворожено дивлячись на смужку світла відповів повстанець. - Але, коли до одиночних камер починають саджати по двоє, залишаються лиш два варіанти...

Наступної миті останні по коридору двері відкрились і кам’яний мішок заповнився яскравим, немов сонце, світлом, що після довгих місяців темряви могло б засліпити будь-кого. Будь-кого, хто увесь цей час не ловив би кожен промінець найтоншої смужки світла під тюремними дверима.

 

© Олександр ВАЙС