Доброго ранку, Катончику!

Харків прокидався як заспаний кіт. Умивався водою з поливальних машин, шкряботів мітлами двірників, гудів клаксонами, шурхотів шинами по асфальту, перегукувався голосами перехожих. Катя в піввуха слухала звуки ранкового міста, які заповзали у квартиру через відхилене вікно. Врешті відірвала погляд від тексту, який набирала на комп’ютері, і поглянула на годинник на стіні. За п'ять десята. Вона зберегла файл і встала з-за столу. Підійшла до великого дзеркала у коридорі, пригладила волосся, провела рукою по одязі, розправляючи складки, тоді взяла в руки телефон і сіла на дивані. Прокашлялась, відкриваючи на мобільнику журнал дзвінків, і натиснула кнопку виклику...

Щодня о десятій ранку Катя дзвонила чоловікові на війну. Артем відповідав завжди. Муркотів, переходив на гарячий шепіт, сипав їй у вухо ласкавими словами й цікавився, у чому вона зараз вдягнена. Катя мліла й розсипалася на мільйон атомів, кожен з яких співав пісню кохання. Але іноді розмова не складалася.

- Доброго ранку, Катончику! Я тут трішки зайнятий, передзвоню пізніше! – бадьоро озивався чоловік, перекрикуючи фонові бухи й бахи, і одразу відключався.

Тоді Катя зривалася з дивану й починала міряти кроками квартиру. Наче чатовий, марширувала з кімнати через коридор у кухню, з кухні – знову в кімнату. Кусала губи, гризла нігті й раз за разом поглядала на телефон. На кухні запивала склянкою води п’ять таблеток болгарської валеріани – у аптеці їй сказали що вона дієвіше за вітчизняну, але сама Катя жодної різниці не помітила. Руки так само дрібно дрижали, серце нило, а в шлунку відбувалася революція. Зазвичай Артем передзвонював аж під вечір, коли стихав бій чи артобстріл.

- Привіт, Катончику! Як мій пончик провів день? – запитував, мов і не було вранішніх вибухів і згорілих Катіних нервових клітин.

Але сьогодні, коли Катя набрала його у "їх" час, замість рідного голосу чоловіка у вухо їй вливалися лише гудки. Коли виклик закінчився, а Артем так і не відповів, вона розгублено опустила телефон на коліна. Щось пішло не так. Почекала хвилину, знову набрала. «Абонент знаходиться поза зоною досяжності. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше». Схопилася з дивана, нервово забігала, на кухні звично вкинула до рота дрібні оранжеві таблетки. Раз за разом набирала уже на ходу, але телефон продовжував стверджувати, що "абонент не абонент".

«Розрядився»,  заспокоювала себе як могла, збираючись на вулицю. Писала список покупок, хоча сьогодні й був не той день, коли вона зазвичай ходила до супермаркету. Але телефон мовчав, зблискуючи чорним оком екрану, і Каті треба було чимось себе зайняти, аби не думати про найгірше. Під під’їздом звично засідало "інформбюро"  бабці різного віку й ступеня людиноненависництва. Усі вони знали, ким працює Катін чоловік.

- Доброго дня,  привіталася вона, і одразу ж набрала швидкість, щоб старі пліткарки не зуміли зупинити її запитанням.

- Дитино, а що ти знову сама, твій що, досі воює? – без попередження вдарила їй у спину важка артилерія. – Скільки хоч платять там йому за це, га?

Катя, не озираючись, швидко йшла вперед.

- Така дівчинка хороша, а знайшла собі головоріза, що поїхав людей убивать за гроші,  прошамкала губами коротко стрижена сива бабця у ситцевому халаті з радянських запасів.  Її товаришки схвально закивали головами.

Хоча було спекотно й сонце сильно припікало у відкриті плечі, Катя вирішила пройтися містом, а не ховатися у прохолодній пащі метро. Вийшла з вулиці Культури, на якій і жила, проминула Держпром, що підставляв свій бетонний хребет гарячим променям, мов змерзлий за зиму пес, перейшла через площу Свободи й пірнула в сад Шевченка. Там, як завжди у літню пору, лавки ломилися від закоханих і просто охочих поторгувати витрішками. Затримала погляд на парі, яка цілувалася "по-дорослому", довше, ніж дозволяла її сором’язливість, і знову набрала Артема. Абонент поза зоною. У супермаркеті кидала у пластиковий кошик молоко та персики, напружено чекаючи, коли оживе телефон. Вдома Катя знову міряла кроками квартиру, сідала за комп’ютер дописувати вранішній недороблений текст про відмінності між двома марками автомобільних шин, але одразу ж вскакувала, не в змозі придумати ані слова.

Артем не дзвонив. Пончик-Катончик. Він називав її так з другої зустрічі, і Катя, яка завжди соромилася своєї повноти, прийняла це ласкаве прізвисько, дозволила собі бути його пончиком, його солодкою булочкою. Катя не знала, чому Артем обрав її. Вірила, що любив. За що – знав лише він. А вона любила його шалено. До війни усі вважали, що їй незаслужено пощастило з чоловіком. Високий, усміхнений, з ясними сірими очима і рельєфним тілом. І кому ж дістався – їй, пампушці з целюлітними стегнами, нерівними зубами і мишачого кольору волоссям! Тепер, коли дізнавалися, що він після першої мобілізації пішов на контракт в ЗСУ – крутили пальцем біля скроні й називали його чокнутим. А її – жаліли. 

Уночі, не витримавши, подзвонила своїй матері в Польщу. Та, позіхаючи, сказала кілька заспокійливих слів, і попросила передзвонити завтра. Подзвонила б Артемовій матері – але та вже два роки як померла. Катя лежала, поклавши біля подушки телефон, і дивилася в темряву сухими запаленими очима. На ранок вона пішла в поліцію. 

- Я хочу подати заяву про пропажу людини,  заявила черговому. 

- Хто пропав, коли і де? – флегматично поцікавився поліцейський. 

- Мій чоловік пропав. Учора. У зоні АТО.

Черговий подивився на неї так, наче вона щойно втекла з "Сабурки".

- Я, звісно, можу прийняти вашу заяву, але моя вам порада – ідіть до військкомату, там його вам знайдуть. 

Катя шморгнула носом, подякувала й пішла. Телефон Артема так само був вимкнений. У військкоматі на неї подивилися як на ненормальну. Але коли Катя розплакалася – від відчаю, болю й образи, що нікому немає діла до неї і її горя, огрядний чоловік у формі, який за віком годився їй у батьки, зжалився над нею.

- Ну не рюмсай, зараз щось вияснимо. Номер частини, де служив?

Катя не знала нічого крім прізвища та імені. І від свого незнання розридалася ще більше. Чоловік вийшов із кабінету й повернувся із склянкою води. Поки вона пила, вгамовуючи істеричні схлипування, кудись дзвонив, просив когось про послугу "в останній раз".

- Завтра приходь, – врешті постановив. – Та не переживай ти так, якби загинув, тобі б уже сказали. Може, телефон десь посіяв чи забухав. Не реви,  він незграбно поляскав Катю по спині.

Додому Катя йшла, не помічаючи оглушливого літа, якого так чекала півроку тому. Усе валилось із рук. У ванній почав підтікати кран, у коридорі перегоріла лампочка, замовник, незадоволений швидкістю виконання роботи, подзвонив і вилаяв за безвідповідальність. Каті було байдуже. Вона сиділа, поклавши телефон перед собою, і не зводила з нього очей. Телефон став її богом, якому вона молилась. Але бог грався у мовчанку й не відповідав на молитви. Коли вона, вимучена другою безсонною ніччю, заснула під звуки міста, яке прокидалося й потягувалося за вікном, наснився поганий сон. Щось про кров, постріли та багнюку, яка засмоктувала її з головою. Прокинулася вся в поту. Гаряче сонце било на диван крізь тонку портьєру. На годиннику – десята. Катіна рука знову потягнулася до телефону. Дива не сталося.

У військкоматі вона довго сиділа на стільці в коридорі – чекала того чоловіка, що обіцяв усе з'ясувати. Врешті він з'явився, і Катя кинулася до нього. 

- А, це ти,  фамільярно озвався, зсунув окуляри на лоба. – Звільнився твій чоловік. Контракт у нього закінчився. 

- Як звільнився? Куди? – перепитала Катя. – І де ж він тепер?

- Оце вже питання,  розвів він руками. – Треба вияснять. Не голка ж він, щоб так пропасти. Хоча всяке буває, там люди такі, що можна й не доїхать… Іди, мабуть, ти в поліцію, бо раз він демобілізувався, то вже не наш.

Катя закусила губу, ледве стримуючись, щоб знову не розридатися. У голові в неї луною звучав голос Артема: «Доброго ранку, Катончику...», «...ранку, Катончику...», «...Катончику...».

...Артем встав раніше, щоб встигнути скупатися в морі. За тиждень у Бердянську уже знайшов найкоротший шлях до нього. Він полюбив цей неквапливий ранковий час, коли пляж ще порожній і належить йому одному, коли хвилі накочуються на берег і шумлять, як у ракушці, яку він у дитинстві прикладав до вуха. Сьогодні море було спокійним і тихим. Таким, як його дружина. Думки про Катю пробуджували у ньому відчуття провини, тому Артем гнав їх від себе, заходячи у воду, наче жалючих медуз. На передку у нього була репутація надійного хлопця, який прикриє спину, сміливця, готового завжди йти першим. Він не боявся пострілів, вибухів і смерті. Але злякався сказати Каті, що не повернеться. Знав, що будуть сльози, яких він не любив, благання залишитись. Така вже вона. Він не хотів ображати її – він просто хотів піти. Витягнув із телефону картку – і все. Зник з Катіного життя. Бо сам жив уже іншою.

Коли побачив її, яскраву, рішучу, різку, із гортанним сміхом і тонкою сигаретою, зрозумів – пропав. Ще дзвонив за інерцією дружині, яка смиренно чекала вдома, ще пручався чарам хрипкого голосу й іскристих очей. Зрозумів, що ніколи й не любив свого Катончика, просто з нею було тепло і спокійно – квартира в центрі, смачна вечеря, регулярний секс, щоденні дзвінки, що якорем тримали на плаву війни. А з іншою... З іншою було по-різному. Але завжди – як по живому.

Артем вийшов із води, не витираючись, вдягнув шорти й футболку. Дорогою купив букет польових квітів – вона любить. Збіг сходами, тихо відчинив двері у квартиру. Вона вже не спала, лежала, лукаво позираючи темним оком. Підійшов, став на коліна поряд, поклав букет біля подушки.

- Доброго ранку, моя царице Катерино!

 

© Юлія ІЛЮХА