Замальовки львівської буденності

Вони приходять нізвідки, з лабіринтів вицвілих від часу хрущівок на Городоцькій та Шевченка, сірих панельних дев’ятиповерхівок Наукової та загублених у старих садах особнячків старої Замарстинівської. Ти зустрічаєш їх на трамвайних зупинках, у тамті часи всі їздили трамваями. Як у Празі, Марселі чи Гавані. Вони нікуди не поспішають, але у неділю їм конче кудись потрібно. Куди?
Напрасований до стрілок на штанях костюм піщано-тютюнового кольору, застебнутий на всі ґудзики піджак, біла сорочка з жорстким від крохмалю комірцем, краватка в якусь смужку. Під пахвою – неодмінно газета. Що вони там читають, у тих газетах – інтерв’ю реформаторів та антикорупціонерів, прогноз погоди, програму телепередач, історії заробітчан, чи страшилки про сепаратистів і чупакабру? Звичка. Колись вони купували їх, у кіосках біля підземних переходів, якими люди поспішали на роботу.
Коли слово "інженер" звучало гордо. Коли "науково-дослідні інститути" займалися наукою та дослідами, а не здавали в оренду площі під офіси. Новини тоді дізнавались на короткохвильовому та середньохвильовому діапазоні: "Голос Америки", "Радіо Свобода", "Німецька хвиля", "Радіо Ватикану", "Російська служба бі-бі-сі". Транзисторні приймачі Ризького електротехнічного заводу, "Літо з радіо" польською мовою і Мариля Родович з "Кольоровими ярмарками". Тепер онуки з айфонами, пенсія і боротьба з корупцією по телевізору. Конче треба кудись вийти...
– Моє поважання, пане Юрку!
– Доброго дня...
Злегка піднятий у привітанні капелюх, пряма спина, погляд кудись у вирій. Ми так не зуміємо.
 
© Юрій МИХАЛЬЧИШИН