Подорож до межі ночі

Головне зло — еталон всіх інших — війна. Тому, хто не згоден сприймати аргументи, висунуті урядами, щоб виправдати війну, ця кривава бійня, в якій мільйони людей вбивають один одного, є верхівкою абсурду та кошмару. Найдивовижніше, що суспільству вдається підвести людей до смирення перед цим абсурдом, ба навіть до забуття, не застосовуючи при цьому часто ніякого насильства...
Досвід показує, що захопити ідеєю війни можна навіть того, кому чужа патріотична ідеологія, — для цього досить військового параду або військового маршу, який гучно вдаряє по нервах. Потрапивши на фронт Кандід осягає весь жах його нової реальності. Тому першим його рефлексом є бажання втекти. Але поступово адаптуючись, у перервах між боями, він виявляє у собі те, що присутнє у різних формах повсюди. По-перше, людство ділиться на дві частини: одна володіє привілеями, інша — ні. По-друге, навіть на війні є люди, що відправляють вмирати інших, відсиджуючись в безпечному місці, насолоджуючись життям.
Після поранення Кандід, покинувши фронт, бачить ніби мирний Париж, який також розділений на тих, хто воює, і тих, хто наживається на війні. Серед останніх особливо огидні люди, які своєю професією повинні були б бути рішуче налаштовані проти війни. Лікарі й санітари, сенс існування яких начебто в тому і полягає, щоб захищати життя, у тилу об'єктивно стають колаборантами смерті. Вони лікують поранених лише для того, щоб якомога швидше відправити їх на фронт. Серед лікарів є певна група, яка пішла куди далі інших в протиприродній колаборації смерті: психіатри, зобов'язані виявляти серед своїх пацієнтів симулянтів, вони зайняті ще й тим, що, використовуючи свої здібності навіювання, пробуджують у хворих бажання знову йти на зустріч зі смертю.
Довгі десятиліття перед війною 1914-го р. європейські держави вели політику, з якою Кандід стикнувся на другому етапі своєї подорожі. Він став для нього новим моментом "звільнення". В Африці він бачить, як під прикриттям так званої цивілізаційної місії процвітає справжнісінька експлуатація. Тут поділ начебто простий: білі  експлуататори, чорні  експлуатовані. Насправді все складніше. Перший рівень: люди вирощують і збирають врожай, на власному горбі перетягують його у трюми кораблів, що відправляються до європейських ринків. Але ось і другий рівень, різновид менш явної експлуатації: мешканці країни волею-неволею перетворюються на споживачів і платників податків. Соціальні механізми цілком реальні, але пишні ліси, швидко заростають дорогами, у той час як акти пародійного правосуддя створюють оманливу декорацію.
Кандід кричить на весь голос, що нерівність існує не тільки між індивідуумами, але і між країнами. Він бачив це сам неодноразово у різних куточках світу. Найзабезпеченіші вміють себе захищати. Потрапивши нелегально у США, йому відкриваються абсолютно нові аспекти двадцятого століття. Опинившись нарешті у цьому жаданому мільйонами людей раю на землі, він потрапляє у світ, де все життя підпорядкована комерції. Йому здається, що життя — у всіх його деталях і найінтимніших проявах — зводиться до торгівлі, яку забезпечує безперервний винахід Форда, конвеєр. Винайдений для того, щоб полегшити працю робітника, у багатьох відношеннях дегуманізує сам акт праці — одноманітні рухи механізму ніби гвіздком забивають у голову неминучість індустріального майбуття. Таким бачить світ той, хто пройшов горнило війни та досяг межі, чий патріотичний обов'язок знеславили заради кількох брязкалець заможної містянки...
 
© Луї-Фердінанд СЕЛІН