Ніч

Ніч. Пора дня, що лякала людство з найпершої секунди його існування. Протягом тисячоліть сотні жерців ледь не щодня приносили криваві жертви своїм богам, аби ті не робили ніч вічною. Вбивались чоловіки, ґвалтувались жінки – усе аби врешті-решт темрява пішла і настав новий день. Усе аби позбутись того алогічного, тваринного страху, що викликає нічний морок в будь-якій душі, котру поглинає собою і поступово перетворює на часточку себе.
Саме вночі прокидаються найжахливіші потвори, що їх лише може собі уявити людський розум. Кожна з них є втіленням самого зла, вивернутого з найглибших рівнів пекла, і котре прагне втамувати свій безмежний голод, поглинувши усе, що стане в нього на шляху. Воно не матиме жалю чи милосердя, і пожиратиме усе, що лиш близьке людській душі, забираючи найдорожче та найрідніше. Зрештою воно пожере і саму душу, підкоривши її своїй скаженій волі, вигризаючи саму її суть.
Ніч неможливо зупинити, її неможливо перемогти. Проти неї не існує зброї. Від неї неможливо втекти. Її армія завжди наздожене тебе і спробує знищити, де б ти не був, і як би швидко не тікав. Ніч випускає на землю своє темне військо, аби ніхто не зміг втекти від її орд. Спершу вона випускає армію живих мерців, яка кидається усією своєю гнилою масою на все живе, що здатна розпізнати, аби розірвати його на шмаття, вбити, знищити й таким чином сповнити свої лави. Ця армія не поповнюється живими, усе живе для неї вороже, а для живого не існує гіршої долі, аніж потрапити до лав пекельного війська.
За ними йдуть страхітливі темні демони, чиї обличчя й тіла приховані чернечими балахонами. У своїх чорних від засохлої крові й попелу руках вони тримають книги, написані на стінах міста Діта, і мечі, загартовані в отруті найстрашніших істот пекла. Своїми книжками вони сіють відчай, а мечами вбивають віру. Вони пророки ночі – глашатаї, що розносять слово самого диявола по всій землі. Але найстрашнішими демонами темряви є – безіменні вершники. Їхні коні – то виварена смола людських страждань, їх панцир – то почорнілі кістки закатованих ними людей.
Втім, найстрашніше у них не це, а те, що усі вони колись були звичайними душами, що добровільно сдались князю темряви заради насолод і багатств. Їх обличчя наче живі, але їх душі вже давно не з ними. Це – кати, що добивають тих, хто зміг встояти перед натиском пекельної орди. Вони ведуть за собою породження найстрахітливіших фантазій диявола – химер, котрі пожирають усе, що не змогли винищити створіння темряви, не лишаючи по собі абсолютно нічого. Це військо є істинною суттю ночі, що знищує будь-яке життя, до якого лише здатне дотягнутись. Воно визирає з кожної тіні, бо знає – його час настав і воно візьме усе.
Ніч не жаліє нікого, а її голод не знає меж. Вона гнатиметься, вбиватиме, нищитиме і зрештою зажене свою останню жертву на самий край землі. Але та вже не тікатиме, лиш дивитиметься у безкраїй морок з посмішкою на вустах, бо знатиме, що кожна ніч скінченна і нині настає пора нового світанку, що, проливши світло істини, спалить темряву та усіх її нічних створінь вогнем їх власного відчаю, осяявши таким чином початок нового дня, який вже не залишить по собі мороку. Ніч – страшна пора, але вона не вічна.
 
© Олександр ВАЙС