Капелюх і тростина

За Звонецьким порогом, за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилось село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століття. Степ і Дніпро, кручі та острови, скелі...

Посеред цього усього на березі сидить рибалка. Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких. Обережно по кладці підійшов до рибалки.

- Доброго дня, діду!

- Не лякай рибу.

- Я біля Вас сяду.

- Що треба?

- Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.

- Було таке. Академік.

- Бачили його?

- Бачив.

Дід випрямив спину. Не то хотів пильніше розгледіти поплавки, а не то заглянути за них аж до хати, що там колись була під водою.

- Щось зосталось там під водою від будинку?

- Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.

- А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?

- Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.

- Може про коней?

- Може.

- Може про рибу чи волів?

- Може. За північ говорили, довго.

- Невже нічого не пам’ятаєте?

- Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одів академікового капелюха, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився і уявляв себе паном.

 

© Юрко ФОМЕНКО